Рецепт баранини без лою,
або Як вивести вівчарство на висоти, й не лише географічні
Барани по 170 кг — це не фантастика. Саме такі у стаді вівчаря із села Молодятин Печеніжинської ОТГ Василя Стефурака (на знімку).
За сім років, відколи перейнявся цією справою, господар вивів свою власну породу. Приплід — двічі на рік, по двоє-троє ягнят. Тваринок на розмноження дає місцевим господарям.
Василь Стефурак — голова Асоціації вівчарів. Розповідає, що колись тут вирощували баранів здебільшого заради вовни. Тепер по-іншому. Світова практика показує, що нині на овече та козяче молоко більший попит, ніж на коров’яче. Те саме — з бараниною, яка набуває популярності як екологічне м’ясо та дієтичний продукт. Скажімо, вівці не хворіють на онкологічні недуги.
Відколи почав займатися вівчарством, експериментує. Привозив із-за кордону племінних баранів, випробував десь двадцять порід. Шукав такі, щоб давали більше м’яса та молока. Останнє в попиті у переробників і молодняку потрібне. Якщо звичайні місцеві вівці народжують по одному-два ягняти на рік, то його вівцематки дають приплід двічі за рік, по двоє-троє.
Спочатку акліматизував тварин. Вони постійно перебували взимку просто неба — у саду господаря. Котрі не хворіли і виживали — розмножував. Тепер утримує отару на 200 ваговитих овець, із тонкорунною вовною, м’ясом без ланоліну. Саме цей тваринний віск із вовни, який гуцули називають лоєм, надає специфічного запаху баранині та певного післясмаку.
Товарною ягнятину вважають з тваринки до чотирьох-шести місяців. У Стефурака молодняк сягає 40 кг, тоді як у звичайних господарів таку вагу мають дорослі вівці. Порахуємо. Одна вівцематка з його стада дає два «зимові» барани, які доростають до 120—170 кг, «літні» — до 40 кг. Ціна баранини — до 200 грн/кг, мармурової, без жиру — до 1000 грн. Перевага над імпортною в тому, що не заморожена, а свіжа. А звичайну гуцульську баранину важко продати й по 60 грн за кіло.
Господар стверджує, що коефіцієнт корисної дії від розведення породистих баранів утричі вищий, ніж від вирощування ВРХ. Вівці невибагливі, випасаються на неужитках та в чагарниках, у горах, де інша худоба не дотягується. Грамотна селективна робота та гібридизація роблять вівчарство вигідним.
Цінується також якісна бараняча шкіра, особливо із тонкорунних овець. Стефуракові тваринки дають по 5 кг шерсті, тоді як звичайні — до двох. Поляки скуповують у гуцулів шкури по 60 грн, а вже виправлені продають по 500. Наш люд опісля реалізує їх десь на ринках чи обабіч трас ще дорожче. Могли б усі кошти осідати на місцях, а не за кордоном. Ліжник зі звичайної вовни можна продати не більш як за 700 грн, із тонкорунної — за 100 доларів. Він кращий тим, що «не кусається», тобто м’який.
Завезти породистого барана із-за кордону непросто й дорого. Офіційна процедура — довготривала й затратна. На митниці тварини підлягають обов’язковому карантину. А що робиться на тих кордонах? Тому селяни вимушено навчилися обходити офіційні процедури. Є навіть поняття таке у вівчарів та козівників — «заносний». Коли придбану тваринку кладуть у довгу сумку й переносять чи перевозять поодинці. Якщо зловили перевізника — каже, що то домашній улюбленець.
Та це не вихід. Самотужки селяни не дадуть собі ради. Василь Стефурак як голова обласної асоціації вівчарів пропагує розвиток сімейних ферм. Бо вважає, що «на себе» працюватимуть краще. Сам провадить і певний експеримент. Своїх ягнят роздає. Але, як каже, путнім господарям. «Мені підказали, що у селі Яворів Косівського району, яке славиться ліжникарством, є такий Іван. То я йому запропонував, він погодився. Загалом роздав понад сто овечок. Не безплатно, а по 100 доларів. Треба врахувати нашу ментальність: якщо не заплатив за товар, то й не доглядатиме. Ця символічна сума окупиться господарям, бо мої тваринки вже перевірені», — розповідає Стефурак.
Два роки тому Печеніжинська ОТГ подала на розгляд Державного фонду регіонального розвитку проект із розвитку вівчарства на 2 млн грн. Ним передбачалося, щоб за кошти ДФРР 15 сімей отримають по 60 голів для випасання на власних пасовищах. Такий крок дав би старт суміжному бізнесу: ліжникарству, туризму тощо. Однак проект не був відібраний для реалізації.
Це не зупинило. Василь Стефурак активно пропагує розвиток вівчарства та загалом гірських ремесел. Поділився своїм досвідом на засіданні Агенції розвитку ОТГ Прикарпаття, яке відбулося в Косові. Разом із головами гірських об’єднаних територіальних громад та представниками місцевого самоврядування обговорили проект «Концепції державної програми розвитку гірських територій Карпат на період до 2023 року». Василь Стефурак є одним з її співавторів. Прагне, щоб вівці вивели гуцульський край не лише на Карпатські вершини, а й світові.
«Що може втримати вітчизняне вівчарство, та й загалом тваринництво, — це дохід, — каже В. Стефурак. — Коли селяни отримають кінцевий продукт і матимуть надлишок, — це найкращий аргумент для розвитку своєї справи. Якщо господар утримує бика зо два роки й продає за 500 доларів, а в Польщі, приміром, заробить ці гроші за місяць, то він вибере друге. Те саме — у вівчарстві. На Прикарпатті бараняче поголів’я налічує дев’ять тисяч — як колись у великому колгоспі. У гірських районах дуже гостро відчувається відплив продуктивного населення, нестача робочої сили. Вихід один: держава має підставити плече селянам, як то практикується в багатьох країнах. Є високорентабельні галузі, скажімо, видобуток нафти і газу, а дотації в сільське господарство забезпечують самозайнятість населення».
Людмила СТРАЖНИК.
Фото надано автором.
Івано-Франківська область.
