Укр | Рус
Загрузка...
На головну
06.12.2018

«Хіба то було життя, га?»

Тетяна КОЛЯДИЧ

Село Убереж Сарненського району Рівненщини — поліська глибинка. Тут живе 77-річна Фаїна Василівна МАРТИНЮК (на знімку).

Ця жінка наймісцевіша з місцевих, адже тут мешкали її батьки ще у воєнні часи. Вона поділилася своєю життєвою історією:
— Мій тато загинув на фронті, мама залишилась із трьома дітьми в маленькій недобудованій хаті. Тут, в Убережі, й росли. Нас дуже ображали тоді, навіть у школі били, бо ж за сиріт нікому було заступитись. Як згадаю, то й тепер плакати хочеться. Мати на роботу ходила, щоб на шматок хліба добути копійку. Допомагали їй, як могли. Наріже вона цурок, а ми носимо на плечах із лісу...
Із чоловіком Миколою (на жаль, нині вже покійним) ми були бідні, коли побралися. В нього один солдатський костюм і в мене сякий-такий один наряд. Отак і жили. Хоч хатку і маленьку побудували, але шестеро дітей вигодували в ній. Працювала в колгоспі, рвала льон. За п’ять літ народила п’ятьох дітей. У декреті не була жодного року. Тоді 56 днів до пологів і після давали. Але всі виходили на роботу до останньої пори. За один трудодень 30 копійок платили. На ті гроші не можна було і самому прожити, не те що сім’ю прогодувати. Така біднота була, що страшно. Я не мала навіть хустки на голову. Коли ходила вагітна шостою дитиною, викликав бригадир і, попри мої скарги, що ноги набрякли й усе болить, таки наміряв мені ділянку льону. Два дні з дітьми рвали його. Прийшла додому, скоренько наварила вечерю, нагодувала малих, прилягла — і почалися перейми, — згадує молоді роки жінка.
З Убережа породіллю ніч везли підводою в Сарни. Адже тоді ні «швидких», ні автомобілів у звичайного люду не було.
— Коли діти трошки підросли, ходили по чорниці. Наберемо два відра, а мені треба сім кілометрів іще їх нести на станцію Немовичі. То я о третій ночі доїла корову, щоб устигнути на поїзд о 5-й ранку й повезти десь продати ті ягоди. Дітей залишала самих. Чоловік у той час телят колгоспних пас за три кілометри від дому. Не було ніякої поблажки, що в тебе діти. Тепер уже добре, бо дають аж три роки відпустки по догляду за дитиною. А колись узяла в рядюжку й іду на поле з малюком. Хіба то було життя, га?
Раніше в Убережі працювала початкова школа. Ще п’яту дитину Фаїна Мартинюк віддавала туди. А наприкінці 70-х минулого століття її закрили. Жінка каже, що великої науки своїм дітям з чоловіком не дали, бо не мали змоги, але вони добре вчились, були здібними. Чотири доньки та два сини виросли гідними людьми, працюють на хороших роботах. Нині проживають у різних містах, троє — у Сарнах. Тож залишилась сама, а діти навідують і допомагають.
Наприкінці розмови Фаїна Василівна пригадала, що в Убережі був також клуб, а в ньому — танці до упаду. «Так наробимося, що вже ледь додому йдемо з колгоспу, а в клуб усе одно біжимо потанцювати під гармошку», — сміється.

Тетяна КОЛЯДИЧ.
Фото Василя СОСЮКА.

Сарни Рівненської області.

Всі статті рубрики На головну