«На початку війни якось не було часу замислюватись над віком бійців, які оточували (так, усвідомлюю — то погано), була купа завдань, які треба було виконувати, незважаючи ні на що. Але вже десь під осінь 2015, коли все стабілізувалося, почав відмічати про себе вік бійців, приміряти його до себе — ким я був в такому віці, або до віку своїх близьких та рідних, які не на війні.
Осінь 2015. На блоці з Новотошковки по Бахмутці на шлагбаумі стоїть боєць. Худе, як трясця! Ну такий, що за шваброю, як то кажуть, може сховатися, та ще й молоде і зелене.
Під’їжджаємо, запитую: «І що ж такий худий, ти ж хоч контрактник?» Відповідає: «Так, звичайно». «А скільки ж тобі років?», — продовжую. Він: «Двадцять один». У голові думка: «Моєму старшому також стільки ж...».
Беру кілограмову пачку цукерок, віддаю йому: «Тримай трохи позитиву!». Бере, а в очах сльози. «Ти чого, що сталося?», — питаю. «А мені такі сьогодні наснились», — відповідає хлопчина.
Скільки схожих випадків було згодом. І хоч часто не полюбляють таке слово, як «пацани», але скільки зустрічаєш саме такої «пацанви» по військових частинах, серед добровольців, волонтерів....
Не стала винятком і крайня волонтерська поїздка на схід в жовтні-листопаді цього року. На одній з позицій, що захищає Авдіївку, зустрів хлопчину — Олексій в чудовій «мазепинці», йому також 21 рік, і має винятково українське прізвище Орлов (на знімку).
Місцевий — з Донбасу. З позиції добре видно передмістя Донецька, звідки щоденні «вітання» колишнього братського народу — вся позиція в дірках від осколків.... Поруч ще козак такого ж віку — Тоха... І таких сотні і тисячі українців, їм по 20—21...
Стійкості, витримки та удачі вам солдати! Повернутись живими додому, в свою рідну домівку з Перемогою! Все буде Україна!
Цукерки привезу точно!»
В’ячеслав РАЄВСЬКИЙ,
волонтер, керівник групи цивільно-військового співробітництва штабу АТО в Донецькій та Луганській областях, 2017 рік. Ірпінь.
