Відомо віддавна: у Міжгірському районі засніжить-запорошить першим ділом у селі Свобода та його сусідньому присілку Буковинка. Інколи буває, що не лише одягають білі папахи навколишні гори, а й сніговою ковдрою застеляться осідки вже у середині осені, якщо й не раніше. А хуртовини тут так люто розгуляються, що високі огорожі з вориння навіть не видно із заметів. У піднебессі зима навдивовижу довго засиджується — з ранньої осені і до пізньої весни. Як ніде інде, щоранку ще й добряче пощипує морозець — першого дня цьогорічного грудня на термометрі зашкалило на позначці аж мінус 25 градусів. Між іншим, у цій місцевості не лише найбільше снігових опадів, а й дощових злив.

Осінні виднокола Свободи.

 

Будні суворого краю

Справді, село з волелюбним йменням Свобода — одне з найвище розташованих в усій Україні. А звили собі люди гніздо на висоті 968 метрів над рівнем моря ще у далекому 1600 році — існують такі історичні догадки. Та ще у тупиковому відшибі, розташоване від райцентру за 35 кілометрів. Можна влучніше сказати — в глухомані, бо довкруж Слобода обперезана пралісами. Село з присілком нараховує сто з невеличким гаком дворогосподарств, а населення — 239 чоловік. Челядь вірна своєму кореню, бо демографічна цифра практично стабільна вже протягом кількох останніх десятиліть. Урбанізація нікого не зачіпає, незважаючи на те, що дана місцина з тих, як звикли казати, де козам роги правлять. Тутешня мешканка Надія Тюрин так зрослася з суворими умовами малої батьківщини, що каже категорично: «Наша сім’я звідси ніколи не переселиться!»
Оселі горян порозкидані по грунях так далеко одна від одної, що хоч бери бінокль, щоб побачити сусіда. Чого-чого, а землі-годівниці всім вистачає, окремі газди володіють нею гектарами. Щоправда, пісна, щоб накосити на ситий зимовий запас корівчинам, то треба збирати стебло до стебла, аби була копиця чи оборіг. На щастя, у теперішній період у підмозі механізовані косарки, якими озброїлися працелюби-землероби. Юстина Петрище теж віддана вітцизнині. Хоч поміняла адресу помешкання на Синевирську Поляну, як вийшла заміж, але викупили з чоловіком пусту стару хижину з хлівом. Розташована впритул до лісу. Тож із присадибною ділянкою у добрій пригоді для літнього утримання худобини. Вирощування худоби — основне господарювання. За словами голови Синевирсько-Полянської сільради Юрія Горвата, якій територіально-адміністративно підпорядковуються Свобода і Буковинка, — на обійстях селян 900 корів і бичків. Молоко, як і домашнє м’ясо, — головні харчі жителів гір. А коней тут і поготів — аж 216. «Без них не прожити», — сповіщає 22-річний Павло Крьока. Свійська однокопитна тварина за всякої нагоди використовується — оранці, завезенні гною, транспортуванні сіна й дров... За несприятливих кліматичних умов у господарюванні далеко не розженешся. Але подивувало, що у Буковинці, яка у самому підхмар’ї, де, здається, небо цілується із землею, — під тисячу метрів над рівнем моря, плодоносить сад. Приміром, на карликовому дереві рясно звисали груші, мов кулак велетня. Родять також яблуні, терносливи... Співрозмовник пан Павло, котрий виїжджає на сезонні роботи в Словаччину, як і чимало односельчан через гострий брак працевлаштування під боком, поділився планом запровадження вирощування в осонні гір навіть винограду. Між іншим, з однойменною назвою «буковинка» існує технічний сорт ліанових ягід. Для допитливого приїжджого незнайомця своєрідним дороговказом на присілок, який загубився у ведмежому кутку, може послужити і крокуюча через дрімучі хащі лінія електропередач. Звірів у навколишніх краях у будь-яку пору вистачає, особливо вовків, які зухвало хапають і своїх побратимів-псів, залишаючи біля конур одні ланцюги.
Визначними місцями Свободи вважаються православна та греко-католицька церкви, які прикрасили землю лише за незалежної України. Нарешті з’явився тут і цвинтар, а то раніше доводилося похоронній процесії з труною небіжчика чимчикувати цілих дев’ять кілометрів у Синевирську Поляну. Тепер у невеличкому селі налічується аж три приватні крамниці. П’ять разів на тиждень у село відправляється маршрутний автобус, за кермом якого — досвідчений водій Василь Граб. У ритмічному сполученні, безумовно, велика заслуга й уродженця цього осідку, заслуженого працівника транспорту України Миколи Бабічина, який нині очолює Міжгірське автотранспортне АТП-12138. Збережена з радянських часів і лісокомбінатівська двоповерхова споруда, під стріхами якої зараз — початкова школа, бібліотека-клуб та ФАП, який тепер капітально ремонтують (колись був і гуртожиток лісорубів). За соціального покращення секретар місцевого органу самоврядування Марія Красняник добрим словом відгукується про голову ОДА Геннадія Москаля, який навідувався сюди кілька разів. Саме завдяки його сприянню скресла і проблема з дощенту розбитою сільською дорогою, облаштування якої відстанню 4,5 км асфальтом уже розпочато і у зв’язку з похолоданням буде продовжено наступного року. Сільрада теж дбає про своїх. Наприклад, на Буковинці допомогла звести добротний будинок для багатодітної сім’ї Ксенії Микулін. Зароджується і туристична сфера, що ілюструють новозбудовані об’єкти на околицях Свободи. У мальовничій Буковинці гостинні господарі теж готові прийняти мандрівників.

Смерекове довкілля — справжній грибний Клондайк

Ці віддалені сільця славнозвісні передусім через першосортні гриби, яких тут як маку. За теплої пори сюди, у лісові масиви, як правило, сунуть не тільки з усіх окраїн Міжгірщини чи Закарпаття, буває, що за день тут прибулого автомобільного «стада» різних марок перевалює за півтори сотні, в тому числі з номерними знаками із-за меж області. За такого грибного паломництва маловідомі села одні називають «Меккою», інші «Клондайком». Вояжі по делікатесні боровики ще й як допомагають підлатати сімейний гаманець місцевому люду. У смерековому шаті зустрілася цієї осені навіть тутешня старожителька — 81-річна Марія Бабічин (на знімку),

якій випала важка життєва ноша — майже самотужки викохати-виростити восьмеро дітей, бо чоловік Степан передчасно помер у 47 років. Не сидиться — не лежиться бабці на печі — одного разу вив’язала вовняні капці та светри для учасників бойових дій у зоні АТО. Й у горах панує патріотичний дух, навіть на схилі літ верховинців.
Проте теперішній сезон, як ніколи, виявився скупим на біляки. Всевидячий скороход Юрій Кочерган, який назубок знає грибні царства, забідкався, що ще кілька років тому їх наполювали з дружиною стільки, що мали 90 кг сушеними, а тепер хоча б назбиралося з десяток. Довелося подорожуючим цього літа й осені підбирати всі трофеї, що теж калорійні під час споживання — корбани, підберезники, підосичники, моховики, лисички, рижики... Благо, що асортимент виявився широким, різдвяний стіл без грибної страви не обійдеться. Можна надибати на гірських просторах не тільки дари природи. На певній віддалі залишилися міцно вкопаними бетонні стовпчики з відмітками колишнього кордону між Польщею і Чехословаччиною, що сюди простягався. Нині вони вже символізують рубіж Закарпаття з Івано-Франківською областю і служать неабияким орієнтиром за п’ятого полювання, бо можна загубитися. Недарма одне з урочищ названо Блудним Верхом. Що поробиш — рік на рік не схожий. Кажуть, що сильні морози — великі віщуни майбутнього грибного урожаю. Вже першим сигналом морозонько дав про себе знати. Поживемо — побачимо ...

Міжгірський район,
Закарпатська область.

Фото Василя Пилипчинця.