Рік Жовтої Свині, який за східним календарем почне свій відлік у лютому, господарі цих тварин на Полтавщині зустрічають із надією. Передовсім на те, що від наших свинок і кабанчиків нарешті відчепиться... Жовтий Собака, який був символом 2018-го. Адже попри однакові кольори той, мабуть, таки скажений пес зі своєю африканською чумою не просто покусав — пошарпав поголів’я свиней у регіоні так, що під загрозою зникнення опинилися виведені тут окремі аборигенні, власне, вітчизняні породи «п’ятачків».

 

Валентин Рибалко демонструє представників виведеної 
під його керівництвом нової породи свиней — червоної білопоясої. 

 

Нагадаємо, що саме під Полтавою розташований Інститут свинарства й агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук, який був і залишається головною та, власне, єдиною в Україні установою для наукового супроводу галузі, профільним селекційно-генетичним центром держави. Втім, його фахівці, констатуючи сумні реалії, радять утримуватися від посипання голів попелом. Вони завжди готові долучитися до відтворення тих майже втрачених порід і, власне, до відродження нашого свинарства.

А хіба є незацікавлені?
Мають для цього необхідні знання та досвід. І вважають, що таке завдання всім разом виконати цілком під силу вже в найближчій перспективі. Надто з огляду на те, що свинарство залишається найбільш «скоростиглою» гілкою тваринництва. Треба тільки, щоб урядовці, аграрії-господарники, одноосібники, переробники та інші зацікавлені особи (а хіба є ті, хто не зацікавлений у появі на прилавках і в домашніх холодильниках якісного м’ясця й сальця за прийнятними цінами?) нарешті дослухалися до рекомендацій і порад науковців.
На цьому постійно наголошує найавторитетніший вітчизняний свинолог (таким терміном охрестив себе і своїх колег сам), доктор сільськогосподарських наук, професор, академік НААН Валентин Рибалко. Тільки згаданому Інституту свинарства під Полтавою він, фаховий зоотехнік, присвятив майже півстоліття свого життя. Практично два десятки років очолював його. Із того керівного крісла на посаду головного наукового співробітника лабораторії селекції «спустився» 2007-го, коли досяг сімдесятилітнього вікового рубежу. Продовжує плідно працювати в інституті й сьогодні, входить до складу його вченої ради.

Саме Валентин Павлович був провідником колективу науковців-селекціонерів, які 2007 року завершили майже тридцятилітню(!) напружену роботу над виведенням нової української породи свиней — червоної білопоясої. Досягли того методом складного відтворювального схрещування семи порід. Звісно, не лише вітчизняних. До речі, нововиведені тварини могли бути й жовтими, і зеленими чи синіми... Такими вони й виходили на стадії експериментування.
«Коли їх побачив тодішній керівник сусідньої області, він нас запитав: «Ви що, шапки з цих свиней збираєтеся шити?» Як справжній естет Валентин Рибалко вибрав саме таку вишукану кольорову гаму — неяскраво-червоний тулуб із суцільним білим «пояском» у районі лопаток. Хотілося, каже, щоб їхні «п’ятачки» були ще й привабливими зовні, милували око, подобались і дорослим, і дітям. Тим паче що кабанчиків такого забарвлення немає ніде в світі.

Без «національного продукту» таки не обійтися
Попри те, що йдеться про м’ясний тип свиней, пан Валентин був і залишається палким шанувальником нашого «національного продукту» — сала. «М’ясні» пріоритети полтавські науковці-селекціонери останніми роками ставили перед собою тому, що в усьому світі спостерігається гальмування «сального» напряму. Адже зі зменшенням фізичних навантажень людство вже не потребує колишніх обсягів компенсатора сил і енергії у вигляді висококалорійної їжі. Цілком закономірно у моду входять знежирені продукти.
Та це зовсім не означає, що треба відмовлятися від сала. Валентин Рибалко продовжує розвінчувати всілякі міфи довкола нього. Зокрема й той, який поширюється у вигляді страшилок про цей натурпродукт як про ледь не головне джерело зайвого холестерину в крові. При цьому академік посилається на лабораторні дослідження фахівців, які у 100 грамах свинячого сала виявили аж... 60 міліграмів холестерину. А в таких само обсягах яловичини — 67, м’яса птиці — 113, маргарину — 186, масла вершкового — 224, яєць — 1560 міліграмів.

— Якщо в людини нормально працюють печінка, жовчний міхур, підшлункова залоза, і при цьому її раціон не переобтяжений іншими жирами, то 50—70 грамів свинячого сала на добу для чоловіків і 40—50 грамів для жінок ніколи не зашкодять, — зауважує Валентин Павлович. — Саме цим принципом керуюся вже багато років. І, як бачите, у свої 82 працюю досить активно. Зрештою, сало здавна шанували в народі передовсім як живу, тобто не «вбиту» грубою переробкою, їжу.
Свого часу, після власної публікації в одному з видань про користь сала, вчений отримав десятки листів-відгуків від так званих сердечників. Останні дякували йому за те, що допоміг... вилікуватися. Ці зворушливі звернення були різні за формою, та їхній зміст зводився фактично до одного. Мовляв, усе життя їв сало. Та після того, як почало давати збої серце, лікар заборонив вживати улюблений натурпродукт. «Згадав» про нього тільки після вашої статті й одразу став почуватися набагато краще.

 

Свиня з пастушками на подвір’ї Полтавської державної аграрної академії стає жовтою тільки тоді, коли її вкривають псевдопозолотою.

 

«Оду салу» вважали зразком усної народної творчості
Ще в радянські часи блискучий оповідач, майстер дотепного слова, збирач анекдотів Валентин Рибалко написав навіть віршовану «Оду салу». Закінчується вона жартівливим заповітом покласти у власну домовину «не партквиток, а кілограмів п’ять свинячого сала». Оду ту завжди, особливо під час застіль, сприймали, як то кажуть, на ура. Хоча в ті часи за таке «приниження» партквитка «керівної і спрямовуючої» можна було поплатитися не лише посадою та роботою.
Як вдалося уникнути «височайшого» гніву людині, котру на посаду директора академічної наукової установи затверджували на республіканському політбюро? «Тоді свою «Оду салу» я ніде не публікував, тож вона вважалася зразком усної народної творчості, — відповідає академік. — Урешті-решт, наші партійні вожді також любили сало. А в народі воно в усі часи цінувалося дорожче за партквиток».
Насамкінець запитую Валентина Павловича про те, чи буде сальце на його родинному новорічно-різдвяному столі? «Ви знаєте, мабуть, таки буде, — каже співрозмовник. — Адже у нас вдома воно ніколи не виводиться. Практично незамінним залишається й тоді, коли збираєшся на гостини з застіллям. Шматочок тільки-но спожитого свіжого сальця відразу розтечеться по шлунку обволікаючою плівкою, яка запобігатиме всмоктуванню алкоголю».

То хто сказав, що сало — їжа не новорічна? Згадую і про те, що в будь-якій компанії усі, хто знає поважного вченого, чекають від нього фірмового тосту. Тож не можу не запитати пана Валентина про те, які, так би мовити, профільні побажання хоче покласти під новорічну ялинку в очікуванні Року Жовтої Свині? «Давайте разом загадаємо, щоб та Жовта Свиня не стала для більшості з нас золотою і щоб люди могли купувати та споживати її дари не тільки на Різдво, — зазначив Валентин Рибалко. — А для цього всім нам треба докласти ще багато зусиль».

Полтава.
Фото автора.