Колись дуже давно, ще у часи помірної молодості, прибила мене доля до ополонки. Сталося це випадково, навіть несподівано. Робив тоді щоденні пробіжки навколо озера Чеха в Сумах, потім рушав до снарядів на облаштованому на березі спортмайданчику, а наостанок трохи плавав. Якось настала небачено тепла осінь, тож усі фізкультурники купалися спочатку до жовтня, а потім до листопада. Напередодні календарної зими більшість відсіялась, але дехто залишився. Я також не здавався, бо чим гірший за інших? Коли довідався, що у нашому товаристві було кілька справжніх «моржів» із чималим стажем, відступати було вже пізно, та й нелогічно, бо до весни залишалось не так уже й багато.
Так я і став «моржем» — можна сказати, абсолютно позапланово. Але анітрохи не шкодував, бо ще у 1990-му, задовго до ГКЧП, ми створили в Сумах одну з перших в Україні незалежних громадсько-політичних газет. Доводилось напружувати і професійно-інтелектуальні, і традиційно-фізичні м’язи, аби встояти перед натиском партії й комсомолу.
Колеги дізналися про моє хобі не одразу, але вчасно. Десь на другу чи на третю зиму мого моржування відбулась редакційна летючка, де обговорювали відому всім газетярським колективам проблему — тематичного розмаїття та ілюстративної унікальності новорічного номера. Той, кому доводилось верстати газету, знає, що найбільша заковика святкового номера на Новий рік, — це перша сторінка. Що туди поставити, аби було розумно, дотепно, красиво, але не так, як у всіх?
Саме в цю мить хтось і сказав, що я купаюсь в ополонці. Еврика! Редакція, виявляється, має власного «моржа», котрому можна доручити голяка серед води і криги прикрашати ялинку, а фотокор цю святкову сцену увічнить на плівці!
Цифрових фотоапаратів не було, і редакція діставала у Шостці на «Свемі», яка тоді ще працювала, сотні метрів фотоплівки. В одній великій бобіні було триста метрів, але наш фотокореспондент Володя Коваленко працював так інтенсивно, що на рік потрібно було іноді кілька таких котушок. Те само можна сказати і про фотопапір. Світлини були розвішані по редакції, ніби вітрила з білизни біля сімейних гуртожитків. І в таких сценах, я б сказав, мав місце певний драматизм, бо з кількох десятків запропонованих знімків головний редактор зазвичай схвалював до друку один, найбільше — два.
Тому Володя Коваленко іноді мучив своїх «фотомоделей» по півгодини, якщо не довше. Але одна справа — коли хтось позує біля токарного верстата у теплому цеху, і зовсім інша — коли занурений по груди в ополонку. Володя крутив мене і так, і сяк, клацав затвором фотоапарата зусібіч, і коли нарешті дозволив вилізти з води, я відчув, що давно вже не був таким щасливим.
Того ж дня він заходився проявляти плівку. У редакції під фотолабораторію обладнали цілу кімнату. Заліпили цупким чорним папером єдине вікно, аби крізь нього не проник навіть натяк на світло, та встановили ванну. Для якісного промивання плівки, а потім — готових світлин потрібно чимало води, тож без неї було не обійтись.
Коли Володя нарешті вийшов із темниці на волю, я одразу зрозумів, що сталася біда. Його блакитні очі стали біло-блідими — і не лише тому, що зіниці після темряви звузились від світла.
— Н-нічого не розумію, — промимрив наш фотокор. Рука, в якій він тримав проявлену плівку, тремтіла. — Такого ще ніколи не було... — додав він згодом.
Із досі не з’ясованих причин фотоплівка з ополонки засвітилась. А це означало, що треба починати все спочатку — коригувати новорічний план було вже ніколи. Однак сутеніло, тому роботу вирішили продовжити наступного дня.
Вночі мені стало зле. Зміряв температуру — за 38. «Моржі», звичайно, не бояться застуди, але ж усе залежить від дози! Мало хто сидить в ополонці більше хвилини: занурився, виринув — і мерщій розтирайся рушником. А у нас відбулася справжнісінька фотосесія, тож нічого незвичайного, власне, не сталося.
Наступного дня ми таки завершили справу. Подвигу в цьому не було: «моржі» нерідко лікуються від хвороб в ополонці, і дехто з моїх колег уже збивав у такий спосіб температуру. Тож і я не пручався, але Володя цього разу був поблажливим — швиденько клацнув кілька разів і сховав фотоапарат.
Світлина вийшла на славу, і новорічний номер — також. Те фото з ополонки, яке народилося з другої спроби і потрапило в газету, лежить десь у якомусь архіві. Такими були правила: після виходу номеру в світ усі оригінали текстових матеріалів та використані ілюстрації ретельно запаковували, і ті пакунки лежали до кінця року, аж поки їх не відвозили кудись далі. Пізніше все це вважалось макулатурою, якою розпоряджались технічні працівники. Однак деякі світлини з тих незабутніх фотопроб у моєму особистому архіві збереглись, тож одну з них маю можливість сьогодні оприлюднити.
Після того я ще кілька зим відкупався в ополонці, тому сукупно маю восьмирічний стаж «моржа». Шкода, що він анітрохи не вплинув на розмір пенсії... Зате нашими послугами якось скористався сумський пивзавод, у директора якого виникла оригінальна ідея прорекламувати свій напій. Збереглась фотографія, де ми, кілька об’єднаних спільним хобі чоловіків, сидимо голяка на кризі, бовтаємо ногами у воді, цмулимо з бокалів пиво і вдаємо, ніби нас мучить спрага. Поряд стоять здоровенні алюмінієві теги, на які наліплений бренд пивзаводу.
Може, купався б узимку й досі, якби один знайомий чиновник не змусив засумніватись у корисності такого способу життя. У його кабінеті стояв величезний стіл, на якому закляк чорний-чорнісінький телефонний апарат. Коли він дзвонив, чиновник дуже повільно повертався, неквапно брав слухавку і спроквола промовляв: «Алло?..»
— Кожній людині життя відміряло зробити певну кількість рухів, — повчав мене чиновник. — Що швидше ті рухи зробиш, то раніше закінчиться життя. Ось ти бігаєш, щось піднімаєш, купаєшся взимку в озері. Хіба не розумієш, що цим передчасно спалюєш свій життєвий ресурс?
Того колишнього чиновника вже давно немає на цьому світі, тож навряд чи він мав рацію, економлячи на фізичних зусиллях. Про довголіття також незайве подумати, коли заглядаєш до морозильника. Аби щось довше збереглось, його кладуть саме туди. Отож бо й воно...
Володимир ЧЕРНОВ.
Фото Володимира КОВАЛЕНКА.
Суми.
