У кожного в засіках пам’яті є спогади, які хоч-не-хоч випливають та гріють якимсь особливим теплом. Бо нагадують про дитинство. Напередодні Новорічно-різдвяних свят дають можливість зануритися в минуле. Таку нагоду маємо завдяки уродженцеві Галицького Опілля Олегові Ущенку (на знімку).
Відомий режисер, письменник та блогер подарував свою різдвяну історію. Отож далі — від автора.
У бабці на горищі серед укритих пилом тисяч давно відправлених на заслужену пенсію предметів я знайшов невелике дерев’яне пуделко, схоже на квадратну скриньку. Із акуратними застібками по боках у формі голів зубатих драконів. Власне, тими зубами воно й защіпалося.
А в пуделку зберігалися незрозумілі предмети. Невеликі різнокольорові прищіпки з мисочками і дзеркалами. Я кілька разів викладав на дошку і складав назад, намагаючись зрозуміти: для чого вони? Але навіть моя багата на фантазії дитяча уява зависала. Якось набрався хоробрості, бо мені не дозволяли самому лазити драбиною, і показав прабабці Маринці.
Побачивши пуделко, старенька спершу дуже здивовано посміхнулася, далі її очі заблищали. Обережно відкрила тремтячими від хвилювання руками. Мовчки перебирала прищіпки у пуделку, а потім узяла одну своїми гачкуватими пальцями. Пошепки видушила із себе теж тремтячим голосом: «Тато привезли, коли приїхали на Різдвяний вурльоп (відпустку. — Авт.)».
Затихла і ніби застигла очима на відкрите пуделко. В цій тиші з країв її очей кілька разів викочувалися сльози. Прабабця Маринка пробувала їх витирати кінчиками пальців, але не встигала, бо вони розчинялися у мереживі зморшок, які робили її обличчя дуже добрим.
Потім повернула обличчя в мій бік і погладила по голові:
«Дівки (дочки. — Авт.) повискакували на тата і не давали єму здоймити зимну шинель. Бо дуже свого тата любили. Я кричьила, що позастуджуються, а тато носили їх по хаті і було чути, як скрипіли його блискучі офіцерські чоботи.
Ялинка вже стояла вбрана, тато стов (став. — Авт.) навпроти ялинки і зачив хвалити і випитувався, хто її так файно вбрав. Я прибігла з другої хати вже без кухонної запаски і почала цілувати тата. А дівки у него на руках цілували то його, то мене. Боже, як тогди було файно!
А тато кажут: «Дівки, як ви мене відпустите, то покажу, що я вам привіз із Відня (Івано-Франківськ, а колишній Станіслав, належав Австро-Угорській імперії зі столицею у Відні. — Авт.). Вони чекали на чукулядки, а він дістає сесе пуделко і зачив причіпати до ялинки. Після вечері тато запалили маленькі сьвічки і на другий день перед нашим вікном стояли всі сусідскі діти, аби подивитися, як на нашій ялинці горут маленькі сьвічки. Воно називалося ґирлянд».
Далі прабабця Маринка сказала, що тепер гірлянди електричні, і подала пуделко мені, щоби відніс на горище. Тепер я приглядався уважніше. Кожна прищіпка мала зверху невелику мисочку з жолобком для свічки, якраз навпроти невеличкого рефлектора.
Того Різдва моя мама зачепила ці гірлянди на нашу ялинку, але ми не мали тоненьких-тоненьких свічечок, тому вони висіли як прикраси. Коли я лягав коло прабабці, щоб послухати казку чи просто цікаву історію, вона, розповідаючи, гладила мене по голові і дивилася на гірлянди.
Іноді переривала оповідь, щоб сказати, як тато брав дівок на руки, щоби запалили гірлянду. Кожну по черзі, поки не горіли всі. Якщо під вікном стояли чиїсь діти, які приходили подивитися на ялинкове диво, то вона виносила їм медівника.
А потім прадід поїхав у військо. Він обіцяв повернутися на Великдень. Але почався злам світу (Перша світова війна. — Авт.). Прадід, незважаючи на те, що був поляком, пішов служити у Січові стрільці (українське військо. — Авт.), викладав у школі молодших командирів і помер від тифу.
Різдвяні історії бувають і такими.
Олег УЩЕНКО.
Фото надано Олегом Ущенком.
Івано-Франківська область.
