«Дівчата зрізають коси». Ця книжка Євгенії Подобної мільйонний доказ страшної російсько-української війни, яка триває вже п’ятий рік. Це історії жінок-військових, які з Майдану пішли на фронт, були «на нулі»... Вони стали снайперами, волонтерами, медиками... Прикривають нас і в мирному житті зі своїми залізними принципами, гарячим серцем та небайдужістю. Дві з 25 героїнь книжки — росіянки, які воювали на боці України і також стали символом українського духу нескореності. Історії без цензури — про війну, з якої треба колись повертатися живими. І ця дорога до перемоги в кожного своя.
Антивоєнні пікети в Москві.
Леонід СМУШКЕВИЧ (Магнітогорськ Челябінської області, пенсіонер, колишній доцент вузу):
— У мене ніколи не було жодних особистих зв’язків з Україною. Але я в захваті від стійкості і мужності українських хлопців у період гарячої фази боротьби в 2014—2015 роках. Я підтримую Європейський вибір України. Я бажаю Вам вистояти і влитися в родину цивілізованих країн. Слава Україні!
Ольга КУЧЕРОВА (Москва, IT-фахівець):
— З 14-го року все, що відбувається в Україні з подачі нашої влади, викликає в мене біль і сором. Я розірвала стосунки з ріднею і друзями дитинства, які підтримали дії проти України. Мої переконання пройшли кілька стадій еволюції: я ходила на мітинги підтримки й дискутувала із противниками України поза мережею й онлайн. Намагалася виправдовуватися, коли чула огульні обвинувачення всіх росіян скопом, іноді навіть у серцях, каюся, нагадувала таким непримиренним, що в Росії перебуває не менш як два мільйони українців на заробітках, і вони теж роблять внесок у бюджет, що запускається на військові авантюри. А ось саме нині я переконана, що не треба за допомогою таких прикладів, як моя родина, агітувати українців за мир і дружбу. Це такий троянський кінь виходить. Краще передайте українцям, щоб не виходили з того, що такі, як я, тут нічого не вирішують — не більш ніж статистична погрішність. Дистанціюйтеся від впливу нашої країни, відвикайте від совка, розбудовуйтеся. Не витрачайте сили на ненависть, дивіться в майбутнє. Я вірю в успіх Вашого народу й бажаю Вашій країні процвітання. Коли ви подолаєте дурну спадщину, а в нас зміниться покоління, заражене імперськими комплексами, тоді наші діти й онуки відновлять здоровіші, дружні відносини. А нині вам варто максимально відгородитися від джерела лиха, яким, на превеликий жаль, є моя країна.
Віталій СОКОЛОВ (Москва, інженер):
— Насамперед хочу сказати Вам дякую, що не вважаєте ворогами всіх нас. Так, на превеликий мій жаль, російське суспільство нині отруєне дивовижною державною пропагандою. Воно озлоблене й агресивне, і це дуже засмучує нормальних людей, що думають, живуть у Росії та й в інших країнах теж. Не хочу проводити аналогії з Німеччиною 1938 року, але кількість збігів пригнічує.
Щодо мого особистого ставлення до України. Коли я вперше опинився в Києві, в гостях в однієї на той час уже дуже літньої жінки, вона покликала нас у храм. Це був 1987 рік, я був ще школяр. Ми прийняли її запрошення, хоча в той час ніякими віруючими себе назвати не могли. Так, звичайні «радянські люди». Про те, що раніше росіяни були православні, ми самі довідаємося тільки за рік, у 1988-му, коли святкуватимемо 1000-річчя хрещення Русі. А в тому київському храмі мене вразила кількість парафіян. У радянській Росії такої кількості народу в церкві я не бачив і не чув про це від інших. Я обережно ставлюся до будь-якої релігії, але різницю між українською паствою й російською я побачив ще тоді, коли релігія в країні, тоді ще спільній, була під забороною.
Після того, як совок розвалився, я вважав (і продовжую вважати) Україну самостійною державою, яка не потребує вказівок, як жити. За подіями на Майдані стежив практично з першого дня, переживав за тих людей, хто там стояв. Тоді ж мене почала обурювати дивовижна, неймовірна брехня, з якою ті події описувалися на РосТБ. Але це моє обурення було ще не всім лихом. Я із глибоким розчаруванням спостерігав, як охоче мої співвітчизники почали вірити у всю цю брехню. Змушений визнати: російська пропаганда не має в історії аналогів, цим негідникам удалося отруїти свідомість суспільства. Нині мені дуже соромно за своїх співвітчизників (не всіх — багато залишилися при тямі). Мені соромно за свою армію — вона знову стала агресором. Я дуже хочу, щоб цей ганебний конфлікт між нашими народами швидше завершився і щоб припинилося це крово-
пролиття.
Так, на жаль, те, що вже накоїла моя країна, вбиває клин між нами на десятиліття вперед, і братами ми одне одного назвемо не скоро. Але поганий мир краще війни, і я дуже хочу припинення цієї бойні. Мені не потрібна жодна війна, а вже тим паче з Україною. Що ще хочу сказати. Щоб вам вистояти, ви повинні стати міцнішими. Негідник може кривдити тільки слабких, будучи певен, що не отримає відсічі. Вам треба усвідомити себе єдиним народом перед серйозною загрозою. Як Ізраїль, на-приклад, який живе в оточенні відверто вороже налаштованих держав і розуміє всім народом, що якщо розслабитися — знищать. Я щиро бажаю Україні миру і процвітання і дуже сподіваюся, що у вас усе вийде. З повагою.
Ольга СУХОВАРОВА (Москва, робоча):
— Востаннє я була в Україні, здається, в 2010 році. Була під Донецьком, у Горлівці. Тоді все було мирно і й спокійно. Тоді навіть думки не було, що Горлівку бомбитимуть. Я завжди намагаюся слухати або читати новини, новини своєї країни й зарубіжні. Але водночас у політику, до певного моменту, особливо не вникала. Нас завжди вчили, що політика — це справа брудна та й не жіноча це справа! Частково я згодна. Але бруд можна знайти скрізь: і в бізнесі, і в особистих відносинах, і де захочеш. Як жінці мені, звичайно, набагато приємніше займатися родиною й іншими справами, ніж політикою. Але політика — це життя, це взаємовідносини, це взаємодія. Це те, що стосується кожного, хочемо ми цього чи ні.
Мене запитали, що я знаю про Україну. Тим відомостям, які надходять із російських ЗМІ, я не вірю. Телевізор, російські канали вже давно стало неможливо дивитися, одна брехня й паскудство. Сьогодні, коли я запитала в однієї українки з Луганської області, як там живуть люди і що взагалі відбувається, вона сказала, що воюють, що люди вже давно втомилися від цієї війни й хочуть тільки мирно жити, а війна — це тільки політика і гроші, і триває війна тільки тому, що вона комусь вигідна, прості люди хочуть жити мирно. Я теж уважаю що простим людям війна не потрібна. Для них вона несе тільки горе, зубожіння і смерть. Дві наші країни, два близькі народи розділила ця війна. Війна, яка породжує злість і ненависть. Я вже не раз чула, що багато родичів, які жили по різні боки російсько-українського кордону, пере-
сварилися й припинили родинні стосунки через різні погляди на події, на війну в Україні. Тут, у Росії, показують події, що відбуваються в Україні, під особливим ухилом, під таким кутом, як це вигідно владі. У Росії нині майже щодня ловлять «терористів та екстремістів» (під катуваннями кожен із нас стане таким), а самі за допомогою ЗМІ розпалюють ненависть між народами України й Росії.
Коли я стою із плакатом за звільнення Сенцова й обмін усіх військовополонених між Росією та Україною, то дуже часто доводиться чути злісні висловлювання на адресу українців, України й у свій, тому що я теж «терористка», якщо я вимагаю свободи «терористам»! Але, на щастя, не всі так реагують, більшість мовчки читають і пробігають далі повз, опустивши очі. І дуже підтримують люди, які підходять і дякують, хоча дякувати взагалі немає за що, адже мій пікет — це мій спосіб висловити власну точку зору й відділитися від
тієї брехні й тих дій, яким я опираюся як можу й умію.
Українці, я не можу говорити за всіх росіян, хоча вважаю, що простим росіянам війна не потрібна (не тільки в Україні, будь-де), але мені вона точно не потрібна. Я хочу жити мирно.
Олексій ОВЧАРОВ (Азов Ростовської області, економіст):
— Я сам генетично українець — мої предки з Таврії. Моя дружина з Макіївки й багато родичів жили в Донецьку, поки їх домівки не розбомбив Путін.
І я знаю, що таке росіяни! Що таке росіяни? Деякі думають, що це Чехов, Толстой, Достоєвський, Висоцький, Сахаров тощо. Вони були, безсумнівно, але незгладимий і справжній російський слід і дух в історії росіян залишили вбивці — Іван Грозний, Петро Перший, Ленін, Сталін і тепер Путін! Росіянам подобається і садизм, який первинний, і мазохізм — невід’ємне продовження садизму. Не пішов би народ за Леніним убивати братів, якби російському народу це не подобалося. І Сталіна не було б, але росіяни досі його вшановують, як святого! І не було б місця в Росії Путіну, якби росіяни були звичайним народом, але росіянам потрібні правителі вбивці й негідники! І жодні пояснення й докази, що це зло, росіян не переконають, тому що вони — РОСІЯНИ! Сьогоднішній телевізор тільки розкрив таланти ненависті росіян — вони завжди були такі. Завжди ненавиділи хохлів, жидів, німців, французів, чурок, хачиків, усіх навколо. І найсмішніше, що найбільше ненавиділи й ненавидять своїх же росіян, особливо тих, хто ближче, — сусідів і родичів. Реально найбільше дістається родичам і сусідам! Мої сусіди мене завжди недолюблювали й казали, що час мене розкуркулювати (тому що, за їхніми мірками, я багатий), і завжди обзивали євреєм, хоча я не єврей. Дружина мого середнього брата, як відьма, навела на мене порчу на смерть, і це не жарт — ледве не здох за пару місяців (лікувальне голодування й бабусі зі святою водою мене врятували від загибелі) — і це було тоді, коли я був голий, як бубон. КРИМНАШ росіяни хотіли з 1991 року. Кинути ядерну бомбу на Америку росіяни хочуть уже майже 80 років, і коли їм кажеш, що там такі самі люди, як ми, — вони відповідають, що їм все одно й «піндоси» заслужили це. Чесних і порядних людей росіяни не люблять!
Тримайтеся, українці, Крим — це Україна, Слава Україні й Героям Слава!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Ольги СУХОВАРОВОЇ.
