Чим же завинила п’ятирічна дитина, щоб мама — молода, вишукано одягнута жінка — шльопала її і привселюдно, не соромлячись перехожих, ображала словами, яких не знайдете у словнику?.. Якби я не стала свідком цього неприємного випадку, то, можливо, не пригадала б іншого епізоду — з мого дитинства.
На знімку: Петро Петрович Щедрін з дружиною Марією Олександрівною та первістком — сином Олегом (1926 рік).
Коли батьки побудували хату (а це були 1970-ті роки), я навчалася у другому класі. У мене викликала велику цікавість незвична сусідня садиба. А все тому, що вона була більша за навколишні, на ній стояв незвичайний будинок — небілений, із флігелем; перед яким росли рідкісні як для поліського селища Рокитне дерева, а ще — багато квітів, кущів бузку та бульденежу (калини з декоративними білими кетягами).
Тож я завжди гальмувала біля цього обійстя, щоб уважніше роздивитися його і помилуватися міні-дендропарком. За тим роздивлянням і застав мене господар, який порався біля кущів бузку — обрізав сухі гілочки. Це був літній чоловік, але тримався він рівно, гідно. І мені чомусь подумалося, що це колишній царський офіцер (по телебаченню саме демонстрували серіал «Ад’ютант його величності», й герої фільму мали таку ж поставу). Він першим заговорив до мене, представився: «Петр Петрович Щедрин» — і поцікавився, як мене звуть, як навчаюсь... Говорив російською, але як із дорослою, звертався на «Ви». І мені було це незвично і дуже приємно: хотілося краще поводитися й узагалі — відповідати тому «Ви».
Відтоді у нас зародилася сусідська дружба поколінь. Коли я поверталася зі школи, Петро Петрович уже стояв біля хвіртки, і між нами відбувався приблизно такий діалог:
— Сударыня, добрый день. Как ваши успехи в школе?
І я гордо рапортувала про оцінки, бо була відмінницею.
— Тогда вы заслужили шикарный букет, — казав Петро Петрович і запрошував мене до міні-парку.
Він складав мені гарний букет із квітів по сезону, і я, подякувавши, йшла із ним додому. Хотілося ще краще вчитися, до цього спонукало оте звертання на «Ви». А коли отримувала четвірки, то на швидкості пролітала повз сусідське обійстя — було соромно за те, що недовчила...
Петра Петровича Щедріна не стало у 1975-му. Я була у випускному класі. Саме тоді дізналася, що до виходу на заслужений відпочинок Петро Петрович працював архітектором, проектував центральну частину селища Рокитне. Такої забудови ви не зустрінете в жодному з райцентрів Рівненщини: від центральної вулиці Незалежності через однакову відстань відходять чіткі перпендикуляри бічних вулиць. Вони у свою чергу перетинаються вулицями, паралельними до центральної. Відтак утворюються однакові житлові квартали-прямокутники. Таке планування нагадує чітку геометрію побудови Невського проспекту з прилеглими вулицями у Санкт-Петербурзі, де навчався Петро Петрович.
До речі, родом він був із Тверської губернії. У десятилітньому віці залишився сиротою, оскільки його батько Петро Васильович, який працював керуючим лісами у знаменитого російського капіталіста і мецената Сави Морозова, передчасно помер у 1904 році. Але Сава Морозов влаштував долю сироти, віддавши маленького Петра на виховання і здобуття освіти в імператорське залізничне училище. Жага до знань разом із неабиякими природними здібностями дали чудовий результат. Петро Петрович успішно закінчив навчальний заклад, паралельно назавжди закохавшись у архітектуру міста на Неві. Після училища деякий час працював на залізниці, а з початком війни 1914 року потрапив на західний фронт. Він пережив усе: Першу світову, революцію, громадянську війну, дослужився до звання капітана (звідси й виправка), брав участь у знаменитому Брусилівському прориві.
Доля і життєві обставини закинули Петра Петровича на Полісся, у Рокитне. І цьому селищу він присвятив усе своє життя. У райцентрі є вулиця Петра Щедріна. Люди, які його знали особисто, згадують, що навіть за радянської доби він був незалежним у поглядах, на все мав власну думку.
У Рокитному Петро Петрович пустив своє коріння: 1923 року пан інженер, як його називали, одружився з Марією Олександрівною — дочкою борівського священика Олександра Симоновича. Марія Щедріна працювала вчителем математики. Згодом на світ Божий з’явився первісток — син Олег.
Ось такі теплі спомини залишилися у мене про чоловіка, який над усе поважав людську гідність, плекав її в інших.
Олександра ЮРКОВА.
Фото з сімейного архіву Щедріних.
Рівне.
