Двадцятип’ятирічна Ганна була білявою, стрункою, ледь розповнілою дівчиною із гострим поглядом та свіжим, як ранковий вітер, рожевим, добрим і усміхненим обличчям, на якому — ні зморщечки, ні цяточки. І такі ж очі — великі карі, з поволокою, з тінями по куточках, і з білими, аж синюватими, білками. І від усієї неї — молодої і пишної — віяло спокоєм, добротою, щастям.

Тішилася компліментами на кшталт почутого від самотнього дядька Миколи: «Дивлюся на тебе, сусідко, і поглядом відпочиваю, забуваю про свій уже давно не молодий вік...» Дівчина вже звикла до таких просторікувань і значно молодших співрозмовників, від яких одразу наставало задоволення собою, життям попереду, відчуттям, що все на світі можна виправити, бо ж ти — володар своїх вчинків і можливостей.
Її настрій псувався, тільки коли мова заходила про її прізвище. Якось про нього недоречно нагадав новий завідувач відділу кадрів технікуму, де Ганна викладала хімію. Запитав про те, на якому складі в ньому ставити наголос. Якщо на першому, то слід казати: ЛИса, а на другому складі — то буде ЛисА.
Від тієї неприємної згадки пухкенькі губи дівчини зрадницьки затремтіли, на очах забриніли сльози. З осудом подумалося про батька, який дав їй таке осоружне прізвище. А на її докір ще й мовив: «Ти, дочко, особливо не переймайся, бо з заміжжям взагалі зміниш прізвище на інше».
І ось той час настав. Одного дня вона стояла на зупинці в очікуванні своєї маршрутки. Поруч, втупивши в неї погляд, зупинився довготелесий юнак:
— Скажіть, будь ласка... — звернувся до неї.
— Скажу, — ласкаво промовила Ганна, схиливши набік голівку.
— Як проїхати до Експоцентру? — спитав юнак, мружачи очі від її краси.
— А я саме туди їду...
Отак і познайомилися. Відтоді з радістю чекала Ганна ранку нового дня і з насолодою думала про те, що сьогодні вони обов’язково побачать одне одного. Зустрічаючись із Ігорем, щоразу червоніла, дивилася на нього насторожено, і тоді юнакові здавалося, що ось-ось має щось трапитися — завітне і незвичайне. Та все ж здивувався, коли Ганна запитала про його прізвище. Він зняв шапку, провів рукою по ще не дуже солідних залисинах і жартома мовив: «Кучерявий».
Від почутої відповіді хотілося усміхатися всім і всьому: людям, що пливли тротуарами, рятуючись від ожеледиці, вітру, який рвучко жбурляв у розпашіле від хвилювання обличчя великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі, сонцю, що стояло, не рухаючись, немов пильно придивлялось до щасливої дівчини. Тоді ж вирішила для себе: «Ну от, добре. Нарешті я позбавлюся свого прізвища. Ігор Кучерявий буде моїм і лише моїм». І вже наступного дня почала вибудовувати мрію про спільне щастя.
Коли подавали заяву, Ганна не тямила себе від хвилювання. Шлюб вирішили зареєструвати 22 грудня — на День Ганни, який називають у народі «родинами сонця». Бо саме на цей день припадає зимове сонцестояння, після чого сонце повертає на літо, а зима на мороз. Відтак казали: «Прийшли Ганки — сідай у санки». В цей день спостерігали за погодою, щоб передбачити майбутній врожай... Однак наречена на примхи природи не звертала жодної уваги. Натомість швидше губами, ніж вголос, проказувала: «Прощай, Лиса! Добрий день тобі, Кучерява!»
Перш ніж стати на весільний рушник та підняти келих шампанського за народження нової здорової сім’ї, закохана пара віддала свої паспорти. Кинувши випадковий погляд на першу сторінку паспорта Ігоря, дівчина враз зблідла і похитнулася на місці від несподіванки. Прийшовши до тями, з відчаєм зробила крок до столу, на якому лежав паспорт із його прізвищем. Там було... «Ігор Лисий»!

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.

Кропивницький.