Про завдання і проблеми вітчизняних ЗМІ наш волинський кореспондент веде розмову з головою обласної організації Національної спілки журналістів України, заслуженим журналістом України Михайлом Савчаком.

Із досьє «Голосу України»

 

Тиражі українських видань щороку катастрофічно падають

— Михайле Івановичу, з яким настроєм вступили в новий рік журналісти Волині?
— Відверто кажучи, не з оптимістичним. Незважаючи на всі журналістські спротиви, триває цілеспрямоване, методичне знищення цілих пластів вітчизняної інформаційної галузі. Тотально руйнується сфера розповсюдження преси. Якщо до цього додати непомірні ціни на прямі виробничі витрати, то ситуація вкрай тривожна.
— Чи може завадити цим негативним явищам роздержавлення преси, яке вже фактично завершилося?
— Дійсність жорстоко спростовує наші сподівання. Тиражі українських видань щороку катастрофічно падають. Якщо так триватиме, то обіцяні урядом субвенції реформованим комунальним ЗМІ знадобляться хіба що на прощальні ритуальні послуги.
Роздержавлення не перетинається з процесами децентралізації. Місцева преса опинилася на межі виживання. Регіональна влада подекуди продовжує безцеремонно знищувати ще донедавна належні їм інформаційні ресурси. Напередодні нового року Ківерцівська районна рада прийняла рішення про припинення діяльності районної газети «Вільним шляхом». Вчинила так попри те, що суд іменем України визнав незаконними попередні дії місцевих чиновників щодо журналістів.
Майже половина комунальних видань в Україні так і не зважилася на роздержавлення, в тому числі чотири редакції газет на Волині. У влади нібито є якийсь, поки що невідомий, запасний варіант. Хоча, чесно кажучи, чиновників більше цікавлять редакційні приміщення, ніж доля місцевих журналістів.

Чорні діри на телеекрані...
 

— А як справи з регіональними електронними ЗМІ?
— Так сталося в силу різних обставин, що на Волині місцева територіальна громада сьогодні не має свого загальнообласного інформаційного ресурсу. Ще кілька років тому таким, якщо не де-юре, то де-факто була обласна держтелерадіокомпанія. Нині ж Волинське телебачення, яке створював і плекав протягом десятиліть патріарх української журналістики Святослав Пирожко, переламане навпіл і переживає не найкращі часи. Чорні діри і вишикувані в ряд сім кольорів веселки на телеекрані замість зображення — розплата за недалекоглядну політику керівництва НСТУ і тих, хто за ними стоїть, з чого, власне, розпочався розвал донедавна найпотужнішої телерадіоорганізації області.
У жовтні минулого року пленум нашої організації звернувся до київських функціонерів з проханням ініціювати перезавантаження керівництва НСТУ, яке, на думку колег-телевізійників, не виправдало сподівань пересічних українців з переформатуванням редакційної політики і контенту колишнього першого національного, але наш голос не почули і, швидше за все, не хочуть чути.
— Можливо, він надто тихий і непереконливий?
— Чому ж? Рік тому в Луцьку відбулася зональна науково-практична конференція на тему «Регіональна журналістика в умовах інформаційної агресії», в якій взяли участь колеги з Львівської та Рівненської спілчанських організацій, науковці вищих навчальних закладів, які готують журналістські кадри. Рекомендації конференції було надіслано центральним органам виконавчої влади, відповідальним за інформаційну безпеку в державі.
Нас почули в Держтелерадіо, Міністерстві інформаційної політики, в інших республіканських відомствах. Хтось відбувся відписками, хтось натякав на порушення субординації, мовляв, чому одразу до міністра, а не в прес-службу. Але загалом процес за підтримки колег з адміністрації Президента України, так би мовити, пішов. Західноукраїнська медіаспільнота ратувала за те, щоб у медіапросторі домінувала державна мова, щоб вітчизняні друковані і електронні видання мали преференції від держави, щоб українське слово завжди стояло на чатах незалежності й духовного розвою.
Окрема тема розмови — захист журналістських стандартів. Йшлося передусім про тих наших колег, які харчуються з «панського столу» і заробляють на хліб розмінною монетою і в прямому, і в переносному значенні цього слова. До речі, на останньому в минулому році пленумі його учасники вкрай рішуче виступили проти тих членів нашої та деяких «дружніх» медіаорганізацій, які займаються штрейкбрехерством, ігнорують принципи журналістської солідарності. У Кодексі професійної етики колись був пункт, який гласив, що журналіст обстоює і поважає професійні права колег. З перетворенням комісії з журналістської етики в громадське об’єднання цю тезу з Кодексу хтось вихолостив. І дарма.

Свобода слова сьогодні залежить... від грошового мішка
 

— Про журналістські стандарти. Що, на вашу думку, нівелює головні принципи свободи слова і незалежності ЗМІ?
— Старше покоління журналістів знало це з першоджерел. Нинішня ж медіаспільнота на своїй шкурі відчула, що свобода слова сьогодні залежить, як казав колись класик, від грошового мішка. Можна правду-матінку різати про опонентів, але спробуй сказати недобре слово про тих, хто підписує платіжні доручення на зарплату.
Прагнемо дожити до того часу, коли суспільству стануть відомі імена реальних власників (тут проблема менша) і канали фінансування інформаційних ресурсів. У цьому полягає основна сутність вимушеного колабораціонізму журналістського середовища.
— Не меншою мірою девальвує цінності професії і «жовтизна» вітчизняних ЗМІ.
— Усі моральні збочення, які заполонили шпальти газет і телеефір, суцільне некрофільство, жахи і скандали не додають авторитету журналістам. На одній з конференцій, яку проводив на базі Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки директор Інституту журналістики Володимир Різун, ми вже говорили про те, що давно пора позакривати в редакціях «інформаційні морги», але все залишилося добрими побажаннями. Практика семи «С» (скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх, сльози) торжествує і здраствує. Можливо, доцільно було б відновити діяльність комісії з суспільної моралі при Президентові України, а ще краще — ухвалити відповідний закон, про який точаться розмови понад десять років. Надзвичайні новини та інформаційні покручі повинні транслюватися тоді, коли діти вже подивилися вечірню казку.

Журналістика — це професія: як лікар, як вчитель
 

— А як ви ставитеся до тих колег, які увечері купили диктофон чи фотоапарат, а на ранок прокинулися вже «талановитими» журналістами?
— Людей, які вирішили пов’язати своє життя з нашою професією, поважаю. Але знаю, що професійне товариство не терпить ремісництва. Хоча б хто що казав, журналістика — це професія: як лікар, як вчитель. Декласувати наш фах, калічити мову, не дотримуватися професійних і етичних стандартів, робити собі ім’я фейковими скандалами або спровокованими конфліктами — не той шлях, яким повинна йти українська журналістика.
Кожна людина, котра хоче пов’язати своє життя з журналістикою, турбуватися про моральне здоров’я суспільства, повинна пройти відповідну підготовку. Не так давно два ведучі одного телеканалу бідкалися, навіщо українським вишам факультети журналістики. «Позакрывать их и дело с концом», — безапеляційно заявив один з них, з гидливою мімікою на обличчі. Не діждуться. Найкращою відповіддю на цей закид стала минулорічна вступна кампанія на факультет журналістики Львівського національного університету, який очолив однокурсник професор Іван Крупський: 30 абітурієнтів на місце. Звісно, не всі випускники прийдуть, як і в наші часи, в журналістику, але ті, хто обрав цей нелегкий фах, ніколи йому не зрадять.
— Колись журналістське середовище збурила заява однієї колеги, на той час речниці президента, про те, що Національну спілку журналістів у числі інших творчих осередків слід реформувати.
— Нашій спілчанській організації виповнюється в цьому році 60. Ми ніколи не були, не є і не будемо грантовою структурою, яка приторговує журналістськими ксивами і відробляє чиїсь долари. 95 відсотків спілчан — високопрофесійні фахівці з відповідною спеціальною підготовкою, які працювали і працюють у провідних вітчизняних ЗМІ. Скажу більше. Наша творча організація є головним селекціонером письменницьких структур. Принаймні на Волині більшість поетів і прозаїків пройшли творчий вишкіл саме в редакціях місцевих газет. Так, очевидно, і в інших регіонах.
Чи потребуємо змін? Так. Але не тих, які пропонувала згадувана пані. Якщо пам’ятаєте, то творчі спілки за її (а чи за її?) задумом мали пройти державну перереєстрацію і відмовитися від власності на користь... сиріт і людей похилого віку. В останньому, очевидно, й крився корінь проблеми. Комусь вже давно муляють очі добротні будівлі на Банковій і Хрещатику, де тусується творча еліта.
Щодо спілки, то вона модернізується кожний рік. Особливо зараз, коли до керівництва прийшла молода амбітна команда. Коригуються програмні цілі, стратегічні напрями діяльності. Триває оновлення системи професійного захисту і підвищення кваліфікації журналістських кадрів. На одному з перших планів — безпекові моменти в діяльності преси і електронних ЗМІ. Напрацьовується система комунікацій з владою та інститутами громадянського суспільства.
Цей перелік можна продовжувати. Скажімо, особливо актуальним є сьогодні створення за допомогою державних інституцій та місцевої влади Фонду підтримки преси. Нереалізованими залишаються гарні ідеї щодо створення на базі центрального офісу НСЖУ рекламного агентства з представництвами на місцях, потужного друкованого медіаресурсу. Більшої і предметнішої допомоги потребують від нас первинні організації, зокрема в тих редакціях, що реформувалися і не можуть знайти порозуміння з колишніми співзасновниками.
Хотілось би побажати всім нам в ювілейний рік не занедбати ті добрі напрацювання, які були за Ігоря Лубченка та Олега Наливайка.

Будувати мости, а не рити окопи
 

— Ще не так давно майже всі члени президії на сесії обласної ради були названі ворогами української преси. Такі реалії чи ви трішки переборщили?
— Наша волинська спілка не має до цього абсолютно жодного стосунку. Згідно з рішенням пленуму ми не беремо участі у визначенні подібних номінацій уже більш як десять років. Сповідуємо кредо багаторічного голови нашого осередку, редактора колись найтиражнішої в нашій державі (за щільністю передплати) газети «Волинь» Полікарпа Шафети: будувати мости, а не рити окопи. Шукаємо друзів, а недруги, не доведи Господи, самі знайдуться. До речі, торік напередодні професійного свята започаткували номінацію «За співдружність з пресою». Відзначили тих, хто допомагає місцевим журналістам вижити в сьогоднішніх злиденних умовах. Таку практику продовжуватимемо.
— Національна спілка та її регіональні організації моніторили процеси роздержавлення ЗМІ. Чи виживуть місцеві редакції у вільному плаванні?
— Підсумки передплати на перше півріччя 2019 року засвідчують, що багатьом виданням втриматися на плаву буде доволі складно. Тиражі газет продовжують котитися донизу. І тут вина не тільки розповсюджувача, пресу, як уже казав, душать непомірні ціни на папір, а звідси й недешева поліграфія, розвал роздрібної мережі розповсюдження, обмілілий рекламний ринок, кадрова оптимізація в редакціях. У деяких районках залишилось по два-три творчих працівники, яким навряд чи під силу робити конкурентоспроможну газету.
Влада всіляко намагається уникнути фінансової допомоги роздержавленим виданням, хоча це й передбачено законом. Наша область, мабуть, єдина в західному регіоні, де ліквідовано програму економічної підтримки медіапростору. Два місяці тому ми з моїм заступником Володимиром Данилюком при посередництві голови НСЖУ Сергія Томіленка внесли на розгляд сесії обласної ради новий проект такої програми на 2019—2023 роки, але наші зусилля поки що не увінчались успіхом. Сподіваємось, голови облдержадміністрації Олександр Савченко та обласної ради Ігор Палиця, яких пишуча братія не дуже турбує критичним словом, і наші колеги-журналісти у владі зуміють переконати депутатів у необхідності передбаченої законом підтримки місцевих ЗМІ. За великим рахунком, київська і місцева влада не повинні ігнорувати так звану відомчу передплату, доставку українських видань бібліотекам та іншим доступним загалу інституціям.
— Ви згадували про 60-річчя НСЖУ. Як плануєте його відзначати?
— Нинішній рік, до речі, ювілейний і для нашої області, щедрий на пам’ятні дати. У вересні—жовтні виповнюється 80 років багатьом без перебільшення легендарним волинським виданням. Іменини завітають до журналістів «Волині-нової», до наших ковельських, володимир-волинських, любомльських, горохівських і камінь-каширських колег. Повне право згадати славну історію видання матимуть колишні працівники обласної молодіжки, яку 35 років очолював неперевершений у редакторському кріслі Василь Простопчук. Чимало особистих ювілеїв і у відомих волинських журналістів. Заходи розроблено. Урочистості заплановані і в Києві, і в регіонах, і в редакційних колективах. Сподіваємось, що не з порожніми руками завітають до нас представники влади, меценати, шанувальники преси. Отже, як кажуть на Волині, дай Бог дожити.

Розмовляв Максим СОЛОНЕНКО.
Фото надано автором.