Замість сортового прокату — напівфабрикати

Із сьомого на десяте місце упав наш ГМК у рейтингу світових лідерів

20 років тому в Україні виплавляли 59 млн т сталі на рік, і за цим показником ми посідали сьоме місце у світі. Частка гірничо-металургійного комплексу (ГМК) у валовому внутрішньому продукті (ВВП) країни становила 25—27%, галузь давала 40% усіх валютних надходжень у державну скарбницю й пишалася статусом головного донора держбюджету.

Однак сталі з металургійних ковшів лилося дедалі менше. Якщо у передкризовому 2007-му ми виплавили 42 млн т, то в посткризові 2010—2013 роки — уже тільки 33—35 (а в 2009-му — ледве 30 млн т). З початком війни, у 2014 році, після втрати деяких потужностей на Донбасі, у виливниці потрапило 27,2 млн т. Здавалося б, на цьому й усе, та падіння тривало й далі. У 2017-му ми мали тільки 21,4 млн т, а за 11 місяців минулого року — на 0,3% менше, ніж за той самий період роком раніше.
Тож який вигляд ми маємо на тлі конкурентів?
Загалом у світі виплавляють понад 1600 млн т сталі на рік. Список світових лідерів такий:
Китай — 800 млн т;
Японія — 100 млн т;
Індія — 95—96 млн т;
США — 78—80 млн т;
РФ — 70—71 млн т;
Південна Корея — 69 млн т;
Німеччина — понад 40 млн т;
Туреччина — 33—35 млн т;
Бразилія — 30—33 млн т;
УКРАЇНА — 21—22 млн т;
Італія — 20—22 млн т;
Мексика — 18—19 млн т;
Іран — 16—17 млн т.
Додамо, що в країнах ЄС виплавляють понад 160 млн т сталі на рік.
Як бачимо, за вісім останніх років нас обійшли не тільки Німеччина, а вже й Туреччина та Бразилія. Наша країна стрімко втрачає статус одного зі світових металургійних лідерів. Це б’є і по економічних показниках. Адже скоротилися не тільки абсолютні показники ГМК, а й обсяги експорту металу. Тому значно зменшилися валютні надходження в держбюджет.
Причини падіння — відомі. Це дефіцит коксівного вугілля, одного з необхідних компонентів виплавки металу. На підприємствах ГМК здебільшого експлуатують уже застаріле технологічне обладнання. За показником витрат енергоносіїв на тонну металу воно значно поступається підприємствам лідерів ринку. Нижча й продуктивність праці. Звідси — зависока собівартість сталі. Галузь сильно залежить від світових цін на метал і попит на нього. Китай та інші азійські виробники поступово витісняють наших металургів з ринків Південно-Східної Азії. Дедалі менший попит на сталь made in Ukraine і в СНД.
Інша проблема — катастрофічне падіння попиту на метал на внутрішньому ринку. За оцінками фахівців, десь 80% продукції ГМК йде на експорт і лише 20% купують національні виробники. Без сплеску попиту на прокат вдома мріяти про збільшення обсягів виробництва на меткомбінатах —річ цілком марна.
Зараз у ЗМІ розгорнулися досить гострі дискусії про майбутнє ГМК. Власники підприємств галузі доводять, що їм потрібна державна підтримка — певні економічні преференції (пільгові тарифи на електроенергію та інші енергоносії, пільгові тарифи на залізничні перевезення тощо). Мета благородна, бо ж ідеться про збереження багатотисячних трудових колективів.
Що ж, якщо держава провадить грамотну економічну політику, то завжди надає преференції національному виробнику. Тут питань немає.
Але ж мають резони й експерти, котрі кажуть про стратегічні помилки, яких припустилися і всі попередні уряди, і топ-менеджери металургійних холдингів. Незважаючи на те що ГМК — одна із серцевинних галузей вітчизняної економіки, яка прямо чи опосередковано впливає на обсяги видобутку залізної руди, вугілля, марганцю та інших корисних копалин, на фінансову сферу та на роботу підприємств важкого машинобудування, ВПК, автопрому й багатьох інших галузей економіки, наші уряди все залишили на розсуд «ефективних власників» підприємств ГМК. А ті з тих чи інших міркувань, але всі зусилля в основному зосередили на експорті руди й напівфабрикатів (необроблених чорних металів). На меткомбінатах суттєво скоротили марочний і розмірний сортамент сталі та іншої високотехнологічної продукції.
А головне — в ГМК так і не прийшли інвестиції, які б дали змогу технологічно переозброїти галузь, зазначають аналітики. Скажімо, плани з побудови сучасного конверторного цеху на «Запоріжсталі» залишилися на папері, а модернізацію «Криворіжсталі» провели за рахунок прибутків підприємства і — ще за рік до найпершої приватизації комбінату (хоча, за логікою, модернізацію мав би провести інвестор). Загалом, за оцінками незалежних експертів, зношеність основних фондів на підприємствах становить 65%. Оскільки ж на внутрішньому ринку сплеску попиту на метал найближчими роками ніхто не передбачає, аналітики оцінюють ситуацію як патову. А дехто в кулуарних розмовах і взагалі пророкує: якщо не розпочати негайну модернізацію галузі, вже у найближчі п’ять-десять років металургійні заводи почнуть зупинятися.
Чи є вихід?
Експерти бачать лише один. Оскільки в нульові роки, до світової кризи 2008-го, коли ціни на метал були безпрецедентно високими, метхолдинги дуже непогано заробили, тож тепер, якщо керуватися національними інтересами, треба, щоб «ефективні власники» реінвестували зароблене в минулі роки в модернізацію металургійних потужностей... Дискусія триває...

Ярослав ФАЛЬКО.