З вогнів і попелищ Першої світової війни Україна вийшла зневаженою, обезсиленою, розірваною на шматки своїми хижими сусідами. На відміну від багатьох народів очікуваної незалежності й державності вона так і не отримала — національно-визвольні змаги не принесли позитивного результату. Зневіра і розчарування панували в українському середовищі. Багато вчорашніх борців за волю України та їхніх симпатиків опинилися на чужині, в еміграції. Вони здебільшого розуміли, що подальша боротьба за українську державність має розгорнутися на інших ідейних засадах, з мобілізуючими визвольними гаслами, з новим типом українського революціонера.

Власне, задля цього з розрізнених націоналістичних організацій, котрі вже працювали як на українських землях, так і поза їх межами, і постала Організація українських націоналістів.

Перший Великий збір ОУН, відомий як Конгрес українських націоналістів, відбувся у Відні 28 січня — 3 лютого 1929 року.

Делегати збору ухвалили низку постанов про устрій ОУН, її мету і завдання, обрали керівні органи. Очолив провід ОУН Євген Коновалець, його заступником став Микола Сціборський, секретарем — Володимир Мартинець.

Великий збір заявив, що ОУН не обмежуватиме свою діяльність якоюсь конкретною територією, а буде прагнути опанувати всі українські терени та ті землі, де мешкають українці. ОУН проголошувала, що вестиме «політику всеукраїнського державництва» і протистоятиме всім партійним і класовим угрупованням українства. У постановах Великого збору український націоналізм охарактеризовано як духовний і політичний рух, а українську націю як «вихідне заложення кожної чинності та цільове призначення кожного прямування українського націоналізму».

Треба відверто сказати, що найвідчутніше вплинули на ці позитивні процеси дві особистості — полковник, лідер Української військової організації Євген Коновалець і філософ, публіцист, редактор «Літературно-наукового вісника» Дмитро Донцов, знайомство яких відбулось у Львові 1913 року. Зокрема, донцовська засаднича праця «Націоналізм», що побачила світ у 1926 році. Так, Микола Климишин, який разом з іншими націоналістами проходив на відомому Варшавському процесі у 30-х роках минулого століття, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, «що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття».

Ведучи мову про вплив на ідеологічне оформлення ОУН, історик Анатоль Бедрій говорить про «школу Донцова», додаючи, що в Революційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. «Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формування і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховник, педагог, публіцист і учений».

Нова генерація борців за визволення української землі від окупантів брала на своє ідеологічне озброєння модерний націоналістичний світогляд. Вони рішуче відкидали і піддавали гострій критиці народницькі, соціалістичні ліберальні та інші течії, які фактично призвели до трагічної поразки в національно-визвольних змаганнях у 1918—1921 роках. Їхнім лідерам справедливо дорікали провінційними підходами до розв’язання найгостріших проблем того часу та нездатністю переступити локально-хуторянські інтереси задля підтримки національного ідеалу. Як і звинувачували у традиційній звичці покладатися на сильнішого, задовольнятися мізером, а не максимум. Анархія і безлад також не додавали потуги українській визвольній боротьбі.

ОУН прагнула позбутися того всього найрадикальнішим способом і культивувати сучасні методи боротьби. Про це дуже влучно сказав один із лідерів націоналістичного руху Микола Сціборський, який за доволі загадкових обставин загинув у перші дні гітлерівської окупації Рівного: «Гнилі культи чужих сил та хворобливі, анемічні сподівання манни з чужого неба націоналізм має замінити залізно-фанатичним культом власної сили соборної нації, вкладаючи у свій чин три незмінні засади: віру в себе, віру в свою націю і віру в її майбутнє. Методична робота націоналізму має бути спрямована на соборне поєднання не живих мерців минулого, а активних чинників і мас сучасного».

Мабуть, сьогодні ніхто не стане заперечувати, що ОУН стала наймасовішою і найупорядкованішою організацією у процесі боротьби нашого народу за відновлення державності. Справжнім феноменом, який дивує нас до сьогодні. Бо в лави борців за українську державність ставало молоде покоління, яке словами свого сучасника Олеся Бабія — автора слів гімну ОУН — безкомпромісно заявило: «Солодше нам у бою умирати, як жити в путах, мов німі раби». Яке поклялося «здобути українську державу, або згинути в боротьбі за неї». І до кінця залишилося відданим цій клятві, оголосивши нещадну боротьбу як польським, угорським та румунським окупантам, так і двом найжахливішим тоталітарним режимам — гітлерівській Німеччині та сталінській Росії. По суті, без зовнішньої підтримки ОУН створила таку військову потугу, як Українська повстанська армія, яка понад десять років у неймовірно несприятливих умовах не складала зброї, нагадувала всьому світові, що український народ не скорився окупантам, а прагне свободи і власної державності. То справді була «армія без держави», як хтось влучно назвав її, але УПА, як і все оунівське підпілля масово підтримувало населення, особливо на теренах Західної України, Закерзоння та Волині. Допомагало харчами, одежею, медикаментами, зв’язком і найголовніше — кадрами. За що нерідко йшли на муки, в тюрми і заслання, а то й платили як власним життям, так і всієї родини.

ОУН взяла за основу своєї політичної діяльності ідею створення Української самостійної соборної держави. Вона не визнавала ті міжнародні угоди, які начебто надавали правової чинності поневоленню українських земель. На жаль, у 1930—1950-х роках боротьба українських націоналістів та створеної ними УПА не призвела до відновлення Української державності. Україна розірвала підневільні пута в 1991 році на руїнах Радянського Союзу. І прикро помиляються ті, хто стверджує, начебто велика країна нащадків Святослава і Володимира постала без жертв і крові. Бо за нашу відновлену державність дорого заплачено знищеним Батурином і полеглими предками на полі Полтавської битви, кров’ю Січового стрілецтва і мужністю петлюрівських полків, самопожертвою повстанців Холодного Яру і звитягою оборонців Карпатської України… І, звісно, безприкладною мужністю та величезними жертвами, покладеними на вівтар української свободи і державності учасниками та симпатиками ОУН.

Володимир ВИТВИЦЬКИЙ.

ДОСЛІВНО

«Не обмежуючись у своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсності на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме всеукраїнську політику державництва без надавання їй партійного, клясового чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об’єднуючи їх коло українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі завдання оздоровити відносини всередині нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її широчінь, і таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед інших державних народів світу».

З «Постанови Великого Збору Організації Українських Націоналістів».

Відень, лютий 1929 р. 

ДОСЛІВНО

«Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над «обставинами», над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінцій, лише вона сполучиться з тим штосом, без якого мертва всяка ідея».

Дмитро ДОНЦОВ.