Як нам здійснити антибюрократичну податкову революцію,
або Байка про те, чому спадкоємці — день учорашній, а інвестори — майбутній
Ви, мабуть, знаєте цю байку-бувальщину, бо були її свідками впродовж багатьох років, які згідно з офіційною термінологією прийнято називати новітньою історією України. Тому я не роблю відкриття, просто ще раз нагадую про те, що відбувалося на наших з вами очах...
Відбувалося повсюдно в країні, у тих чи тих параметрах, вимірах і масштабах — неважливо, чи було це в мегаполісах, невеличких містечках або в Богом забутих селах. Ситуація, яку я описую, символічна: ось чому я називаю цей текст байкою. Як і належить за законами жанру, вона пропонує вашій увазі мораль. Яку саме, гадаю, ви здогадаєтеся без підказки автора, коли дочитаєте цю оповідь до кінця.
Отже, у нашій історії начебто йдеться про кількох конкретних осіб, а насправді — про загальні явища і тенденції в зародженні бізнесу в Україні. Як правило, на початку він прокльовувався трьома паростками. По-перше, підприємливі люди вдало скористалися своїм доступом до компартійних і комсомольських ресурсів. По-друге, українці були змушені масово податися в «економічні туристи»: принцип «купи-продай» був чи не єдиним порятунком від скрути наприкінці «процвітання» СРСР, яке завершилося, як того й слід було чекати, неминучим крахом, і становленням нової системи. І третя течія в бізнесі — так звана білокомірцева, коли чиновники, використовуючи свої посади, спритно гріли руки на вирішенні питань, зокрема й для представників двох інших напрямів. Для лаконічності і посилення символізму три категорії «новоявлених капіталістів» у нашій байці-бувальщині іменуються братами: назва, звісно, умовна — їх не єднали ані спільні батьки, ані група крові, ані інші ознаки генетичної належності до одного роду. Просто наших дійових осіб об’єднувала «ДНК» спорідненості в бажаннях та можливостях — риса, яка на ті нелегкі часи важила не менше, ніж спільний дах отчого дому.
Отже, після того як Союз непорушний спочив у своєму атеїстичному «едемі» і всі гасла про справедливість, рівність і боротьбу з приватною власністю стали надбанням пам’яті лише прихильників єдиної, а тому авангардної партії, наші умовні брати почали шукати для себе дорогу в майбутнє. Не в оте примарно «світле», яке гарантували їм ще вчора з усіх трибун, а в забезпечене і конкретне. Таке, в якому хочеться жити, а не стояти в черзі за пайкою блага.
Усі троє прагнули перемін, які приведуть їх до успіху і багатства. Заради справедливості треба сказати, що обрані ними шляхи не в усіх були надто вибоїстими чи засіяні колючим терням. Один з братів, наприклад, легко приватизував великий універсам, де його Батько (у нашій оповіді більше підходить загальновживана в специфічному товаристві назва «Папа») був директором. Часи важкі й утримувати велике приміщення з численним колективом — ще те задоволення! Але якось викрутився, тим паче за збитковий універсам ніхто пристойних грошей не давав, і приватизація дісталась, по суті, задарма. Такий собі подаруночок: майже з блакитною смужечкою на блюдці...
Другий брат по «ДНК» занурився з головою в бізнес, човникував до Польщі, завантажений, як мул на гірських переходах. На всіх ринках відпрацьовував зрання до смеркання, торгуючи різноманітним крамом — від кришок для консервації до автозапчастин. Зібрав певну суму і замислився над своєю нелегкою «буржуазною» долею. Зустрічати схід Сонця на базарі — може, для когось і романтично, але коли щоденна «романтика» вже вилазить боком і тисне на серце, хочеться чогось «буденнішого», хочеться стабільності. Одне слово, вирішив другий брат купити магазин: усе-таки не точка на базарі. Поцікавився універсамом, але власник таку ціну заломив, наче це не стара будівля, а вілла Онассіса. Залишалось збудувати свій — ті самі гроші, але приміщення нове, у кращому місці. З допомогою банківського кредиту так і зробив. Наприкінці 1990-х з’явився в центрі міста магазин: вигідне місце для комерційної діяльності...
Третій брат пошуків стабільності в довгу шухляду не відкладав, і відразу після вишу влаштувався клерком у якусь адміністрацію. До речі, також за бажанням «Папи». Кілька років нидів на зарплаті, разів у сто меншій, ніж заробіток двох інших братів. Утім, мала платня не позначилася негативно на його працездатності. Був він відповідальний, старанний, інколи навіть занадто. У результаті заскочив на вищий щабель кар’єри: не бозна-яка посада, але все-таки в міністерстві, а не в конторі на рівні села чи міста.
У новій іпостасі в третього брата виросли крила. Захотів він турботою обігріти батьків: підвищити їм пенсії. Начебто мета благородна, а в бюджеті грошей на неї немає. Акцизів з лікеро-горілчаних і цигарок не вистачає. Критично не вистачає, хоч самому в чарку заглядай від безвиході. Але якось осінила ідея, народилась, мов істина з підакцизного вина: зробити податки, як у сусідів по колишній радянській комуналці — тоді вони ще самовпевнено ходили в старших братах над усіма на землі сущими, а тому завжди були в тренді. На тлі такого «авторитету» майже ніхто й не сперечався: треба взяти податок на прибуток у 30-відсотковому розмірі — візьмемо. Мама й Тато є в кожного, всі десятки років спини гнули, створюючи матеріальні цінності. Наприклад, той самий універсам за півмільйона ще радянських карбованців. Ну й ПДВ 20% на решту потреб держави — це ж також не бозна-яка сума, вважав міністерський чиновник. Мовляв, ми й так не більш як половину заробітку забираємо для тих, хто живе за рахунок податків, вам ласий кусень ще залишається. Живіть і ні в чому собі не відмовляйте... Те, що ПДВ платиться і з фонду оплати праці, якось не врахували: мабуть, неважливо, скільки заберуть у бізнесмена, котрий одержав універсам за «спасибі». Хай тепер утримує Маму і Тата на пенсії. Його святий синівський обов’язок...
І тут настали 2000-ні — час «Х». Усі, у кого частка зарплати або відсотків за кредитом (затрат без ПДВ) у витратах висока, вирішили не працювати собі на збиток. Довелося організовувати спрощенку. Окремим плюсом пішло дотування найуспішніших і найперспективніших для країни бізнесменів-експортерів через повернення ПДВ. Дуже, між іншим, прибутковий механізм для деяких винахідливих і кмітливих чиновників. І, як ми зрозуміли з тонкого натяку, так третій брат заробив собі право бути не просто успішним, а дуже успішним: не ходити ж йому вічно у клерківських лузерах. Таким чином усі троє братів процвітають, як і належить солідним людям, поважним членам суспільства. Усе до їхніх послуг — навіть дітей за кордон відправили на навчання, бо вдома не той престиж: їхні спадкоємці почуваються в кембріджах і ітонах, мов риба у чистій воді. Звично й комфортно... Був би взагалі хепі-енд у цій історії, та тільки діткам з прищепленою в закордонні схильністю до чесного й прозорого бізнесу навряд чи доведеться працювати і вкладати гроші на Батьківщині: чинне податкове законодавство прихильне швидше до експлуататорів радянського спадку і аферистів на схемах з ПДВ. Ось така наша байка...
У чому ж її мораль, запитаєте ви. А вона дуже проста. Попри заяви окремих політиків і прогнози скептиків-експертів, у нас не все безнадійно похмуро на горизонті. Зокрема, в Україні не бракує мізків для створення нормального податкового законодавства. Не проблема і в наявності традиційних «ворогів народу» — акул-визискувачів і крадіїв-чиновників. Усі негаразди можна здолати. Найбільша проблема — та, що родом з 1990-х, про які ми розповіли на початку. Не можуть поряд нормально, на рівних умовах, співіснувати мільярдери, котрим виробництва дісталися безплатно, й інвестори: люди, які створили свій бізнес, залучивши стартовий капітал — власний розум і власні руки.
В українській економіці виникла знайома з відомої байки комбінація: лебідь, рак і щука. Намагаючись підтримати другого брата пільгами і послабленням, ми даємо змогу першому одержувати надприбутки, на котрі він купує послуги третього. Начебто були спроби цю комбінацію переламати, але... Наприклад, «інноваційний фонд» (податок 2000 року на основні фонди) не запрацював через скнарість і ницість багатьох власників дармових універсамів. Шкода...
Дехто з прихильників «світлого минулого» нарікає, що ми занапастили радянську спадщину. Ой, Боже ж мій. Он у країнах Балтії реально відправили її в могилу і живуть, як люди. Треба розуміти причину хвороби, а не лікувати її симптоми пігулками. Одужання України залежить від формування реального запиту суспільства на узгодження законодавства з реальним життям. Якщо так чи так ми утримуємо наших батьків за рахунок створеного ними виробничого спадку, то хай це не заважає інвесторам (нашим дітям) побудувати чесний, надійний, законний бізнес. І тут своє слово може і повинна сказати партія із загадковим для когось брендом «5.10». Хоча загадкового насправді нічого немає. «5.10» — це найкраща податкова система у світі. Два прості і зрозумілі для кожного податки: 5 відсотків від покупки ви сплачуєте, коли купуєте товар і послуги; 10 відсотків соціального збору стягуються із заробітної плати. Мінімально, прозоро і справедливо.
Партія «5.10» — не зібрання утопістів, не виразник махрового популізму кількох керівних осіб: вона виникла у відповідь на природну потребу суспільства в розвитку. Її члени не клянуться у відданості лідеру, як це спостерігаємо в багатьох інших політичних об’єднаннях. Хоча ідеї свободи, демократії, радикалізму чи соціалізму — не ідеї лідерів окремих партій. Якщо в засновника «партії любителів пива», скажімо, виросте величезне черево і язик від надміру спожитих градусів заплітатиметься між зубами, це аж ніяк не привід відмовитися нам від пива. Безперспективно партіям прив’язуватися у своїх політичних принципах до осіб уже кілька разів перекуплених чи перепроданих лідерів. «5.10» — це об’єднання не довкола вождя, а довкола ідеї — реальної кардинальної зміни самої системи. Людина в нашій країні має законне право заробляти стільки, скільки зможе. І всілякі штучні обмеження та бар’єри між громадянами України і їхніми можливостями заробляти гроші мають бути усунені. Ми як свідомі українці розуміємо, що для цього доведеться докласти багато особистих зусиль, не шкодуючи власного часу і коштів для реалізації загальної мети. Наголошую — загальної. Тому, голосуючи за «5.10», кожен може зробити крок до успішнішого суспільства для всіх нас. І це вже мораль не байки, а бувальщини, яку ми здійснимо разом з вами.
Людмила СКЛЯРЕНКО,
підприємець.
