Антивоєнні пікети в Москві.

Фото з архіву активістів групи «Сенцов. Обмен. Сегодня и ежедневно».

Кремль боїться України. Боїться сильної й самостійної держави. Тому й війна. І українські політв’язні — Сенцов, Балух, моряки... І путінські найманці на Донбасі, і газовий шантаж Європи, і «можем повторить». І відключення від світових цивілізованих законів життя. І святкування сталінградських блокад і забутих трагедій, які перетворюють на фарс. І брехлива історія, тому що реальна — це поки що охоронюваний секрет. Думаю, коли душевно сліпі й глухонімі росіяни довідаються справжню історію своєї «унікальної» країни від своїх же співвітчизників, які вже розривають 200-карбованцеві купюри з окупованим Кримом, в них відніметься російська мова.

Вадим ГЛАЗМАН (Єкатеринбург, історик, мандрівник, журналіст):

— Україну я полюбив дуже давно. Здається, було це в іншому житті. А це й було інше життя, інша країна... Почуття моє до України можна зрівняти, мабуть, тільки з першим коханням. З українською землею пов’язано дуже багато чого з того, що зі мною сталося вперше.

Перша моя самостійна поїздка (без батьків) була саме в Україну. Було це в далекому 1985 році, коли мені, учню Уральського політехнікуму, виділили безплатну путівку до Трускавця. Це були незабутні 24 дні. Уперше побачив я прекрасні міста в європейському стилі — Львів і Дрогобич. Уперше тоді довелося мені скуштувати «Нафтусю» — мінеральну воду з бювета, а не з пляшки. Уперше побачив гори й ліси Карпатського краю. Ну й, нарешті, саме в Трускавці 15-річний підліток викурив першу в житті сигарету. І сигарета ця була, зрозуміло, українського виробництва. У тій поїздці зі мною сталася й перша пригода мандрівника. Коли повертався до Свердловська (нині Єкатеринбург), мені треба було пересаджуватися в Києві, де я мав прокомпостирувати квиток. Але місць на поїзд не виявилося, а наступний очікувався лише через три дні. Спекотний був час, у СРСР проводився Всесвітній фестиваль молоді і студентів. І ось, поки весь молодіжний світ фестивалив, я три дні жив на Київському вокзалі. У готель мене через відсутність паспорта все одно не влаштували б. Річ у тім, що саме в Трускавці я зустрів 16-річчя — рубіж, коли радянський громадянин одержував документ, що посвідчує особу. Змучений, безпаспортний, напівголодний, три дні бродив я столицею України. Але чого вартують усі негаразди, коли у твоєму розпорядженні цілий Київ — чарівне, легендарне, казкове місто!

Не раз потім, уже за Незалежної України, довелося бувати мені у Вашій волелюбній країні. Важко назвати той куточок України, куди б не заносила мене доля мандрівника. З якою теплотою згадую я маленькі затишні містечка Закарпаття.. — Берегове, Мукачево, Хуст, Виноградів, Рахів, знамениті фортеці Хотин і Кам’янець-Подільський, стародавні Чернівці, Луцьк, Чернігів, від яких віє середньовічною старовиною, Тарасова гора в Каневі з могилою Шевченка й дивовижними видами Дніпра, легендарна Хортиця й мальовничі парки Умані та Білої Церкви. Красоти землі української можуть дати фору багатьом місцям на планеті. А які чудові, доброзичливі, чуйні в Україні люди! Скільки незабутніх зустрічей і цікавих співрозмовників навіки запало в пам’ять мою. І яка близька завжди була для мене м’яка й співуча українська мова. Україна просто зобов’язана бути щасливої, українці заслужили на гідне життя: так думав я ще в старі, «домайданівські» часи, у цьому ще більше переконаний тепер.

А от правителі країни, що понад три століття гнітила Україну, переконані, що український народ так і повинен далі животіти в рабстві й диктатурі, дикості й варварстві. Російські бонзи, в яких фашизм і комунізм у крові, просто фізично не змогли примиритися з тим, що українці обрали цивілізований шлях розвитку. У 2014 році банда російського фюрера, напавши на Вільну Україну, остаточно перевела Росію на той бік Добра, повністю занурила величезну Імперію Зла в стан середньовічного мракобісся й тваринної ненависті. Велика рідкість тепер зустріти в Росії адекватну людину, що не піддалася процедурі фашистського зомбування  путінською пропагандистською машиною. Ось так ідеш російським містом, а в голові крутяться рядки з перебудовної пісні «Наутілуса Помпіліуса»: «Я смотрел в эти лица и не мог им простить...». До речі, лідер тієї культової групи, мій земляк В. Бутусов, як і абсолютна більшість російських діячів культури, перетворився нині на відвертого «кримнашиста». І якщо подивитися на Росію, яку захопила фашистська шизофренія, напрошується очевидний висновок: Росія — більше не моя батьківщина, не моя країна. І це навіть не чужа країна, це ворожа, фашистська територія.

Війна, яку веде агресивний сусід-окупант з українським народом, — це не війна двох країн. Це битва Цивілізації й Демократії проти Варварства й Диктатури. Не варто навіть говорити, на якому боці має бути кожна чесна людина. Україна неодмінно вистоїть, героїчний український народ обов’язково переможе! І я вірю, що в недалекому майбутньому знову зможу відвідати Український Крим і Український Донбас, повернуті в рідну гавань. Нехай допоможе Україні Бог! Слава Україні!

Світлана БУРКЕВІЦ (Москва, психоаналітик):

— Я дуже тепло ставлюся до України й до українців. Я поважаю вашу свободу. Товариш мого племінника живе в Острозі, в Рівненській області. Були в гостях у нього давно. Дуже теплі й славні люди, привітні й добрі. Ніколи не забуду і ковбаску, і самогоночку. Дружина товариша мого племінника приїжджала до нас у Москву народжувати. Сподіваюся, теж не образилася. Але ж служили разом вони — наш Сашко й ваш Ігор Макарук — у прикордонних військах у Казахстані!

На жаль, з’явився великий градус ненависті до українців. Але це вплив пропаганди, деградація основної маси населення, та головне — бідність і невпорядкованість в основній, віддаленій частині Росії. Ну або, як то кажуть, імперське мислення. Але я не вірю у відсоток, який мусує ЗМІ, градація недовіри вже зашкалює. Думаю, робиться все можливе, щоб переломити ситуацію, але цього вже не буде. Народ, тобто його основна маса, пішов «з арени» політики. Далі буде тільки погіршення ситуації, маргіналізація і злидні.

Я ненавиджу ваших ворогів, як і не вважаю їх своїми співвітчизниками. Слава Україні! Пробачте мене і моїх друзів за безсилля. Але ми поруч із вами у вашій боротьбі.

Віктор ТЕРЬОШКІН (Санкт-Петербург, журналіст):

— «Во Львове ремонт капитальный идет...»

Крутиться платівка. Приємний чоловічий голос співає: «Только во Львове...». Мені вісім років, у мене важлива робота — заводити патефон і ставити платівки. У мами день народження. Тато Єгор браво вальсує, крутить свою кохану Клаву. З вулиці мене кличуть друзі — Богдан і Славко Мирний, кричать: «Вйо, бо коні мокнуть!». Скільки ж зелених яблук, слив ми з’їли разом. І як нас протягало потім. Скільки картоплі спекли в золі.

Пізніше я довідався, чому саме під цей вальс так любили танцювати батьки. Саме через цю пісеньку тато й мама приїхали до Львова. Тато воював з японцями, стріляв із протитанкової рушниці, а мама пішла воювати з німцями добровольцем. Щоб не померти з голоду. Воювала в банно-пральному батальйоні.

Мама родом з Дону, і часто мені казала: у козака задниця може бути гола, а шашка — в сріблі. Коли я підріс, з’ясував у мами, що родина Гладченків родом з-під Полтави. Їх на Дон привезли, щоб стояли й кланялися біля поспіхом побудованих хатинок, коли імператрицю річкою везли. Ну а батько мені розповідав, що родом із Красноярського краю, зі старовірів. І лише випадково я довідався, що дід Мефодій був мордвин, мокша. У нас стільки намішано, що з’ясовувати, хто якої крові, — марна справа.

Я вчився в найкращій школі № 3. Класна керівниця Євгенія Іванівна ходила з паличкою, своїх дітей у неї не було, нас вона дуже любила, але шпетила будь здоров. Учителька російської мови і літератури Сіма Мойсеївна була закохана в Пушкіна: коли читала його вірші, у неї сльози на очі наверталися. Учителька української мови й літератури Ярослава Покиньчереда була строгою, ой-ой-ой, коли викладала мову. Зате так читала вірші Тараса Шевченка, так у неї дзвенів голос, що ми ці уроки на все життя запам’ятали.

Піонерський табір заводу, де працював слюсарем мій батя, був недалеко від Славська. І гори, полонини, смереки, прозорі річки врізалися в мою пам’ять назавжди. Часом вони мені сняться.

Школу я закінчив у травні 1968-го. У серпні танки Варшавського Договору розкатали Чехословаччину. У вересні я вступив до Львівського політехнічного. І в тому-таки вересні студентів повели на вулицю Городецьку зустрічати дивізію, що поверталася до Львова. Невеселі були обличчя екіпажів.

У Петербурзі я живу давно, з 1972 року. Ніжно люблю Росію. Але серцем — серцем назавжди залишився в Україні. На вузьких вуличках Львова. На карпатських полонинах. Пишаюся тим, що я львів’янин. З 2014 року душа обливається кров’ю. І немає від цього болю жодного захисту, жодного укриття. Коли стає зовсім прикро, вмикаю «Я не здамся без бою».

Ірина ВРУБЛЕВСЬКА (Москва, лікар):
 

— В Україні була багато років тому, моя покійна мама — українка. Крім неприйняття втручання РФ у Лугандонії й анексії Криму немає чого додати. Ненавиджу війну, і ті, хто це робить, — злочинці, а ми — звичайні росіяни: пробачте нас, коли зможете.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.