На знімку: фотожурналіст Олександр Тимошенко під час відкриття виставки «Розстріляний Майдан».

Дві тисячі знімків, зроблених на Майдані в січні-лютому 2014 року фотокореспондентом Олександром Тимошенком, передано в Генпрокуратуру як докази злочинів, вчинених проти протестувальників «беркутівцями». Частина з них у ці дні експонується на виставці «Розстріляний Майдан», організованій Національним музеєм Революції Гідності в Будинку профспілок. У фокусі об’єктива — всього кілька зимових днів, що розповідають про сутички на Грушевського, де 22 січня від вогнепальних поранень свинцевою картеччю в шию, голову і груди загинув Сергій Нігоян і був убитий кулею для примусової зупинки транспортних засобів, які використовувалися лише підрозділами МВС, Михайло Жизневський, та масові розстріли мирних людей 18 лютого.

Того дня двічі був поранений і сам Олександр Тимошенко, за плечима якого 30 років роботи фотокором у різних виданнях — «Вечірньому Києві», «Культурі і житті». Розповідає, що на Майдан вийшов 26 листопада, коли зрозумів, «що там відбуваються непрості події».

— Я три місяці робив зйомки, фотографував віче, барикади, мітинги, те, як живуть люди на Майдані, на початках входив до Координаційної ради Майдану, — каже журналіст. — У мене багато фото, на яких повнота всіх подій, що відбувалися тої зими. Майдан для мене був відкриттям — там був дух гідності простих людей, були посмішки, культура поведінки, усе найкраще, що патріоти України привезли з різних куточків країни. Тому я поспішав фотографувати, щоб показати масштаби участі людей в акції спротиву — у мене аж руки трусилися, бо раніше ніколи не робив таких репортажів.

18 лютого Олександр Тимошенко, озброївшись фотокамерами, знову вийшов на Майдан. Над урядовим кварталом того дня піднімався чорний дим, у Маріїнському парку вже були вбиті, гриміли вибухи.

— Якоїсь миті на Шовковичній усе стихло, зависла мертва тиша — і всі зрозуміли, що буде атака, — пригадує журналіст. — І дійсно, в атаку пішли великі підрозділи «Беркута» — харківський і львівський. У «беркутівців» у руках були бити, гранати, помпові рушниці — усе це зафіксував фотоапарат. Коли навала посунула, я, одягнений у жилет з надписом «преса», з бейджем ЗМІ стояв під стіною будинку. Біля мене не було нікого, тим більше озброєних людей. У той момент, коли я знімав, у мене вистрелив «беркутівець».

Фото молодика в чорному шоломі з наведеною рушницею теж представлено на виставці. Ідентифікувати його поки що не вдалося.

Куля потрапила в голову Олександру. Фотокор не зразу зрозумів, що поранений. Не відчуваючи болю, витер кров і через десять хвилин продовжив зйомку.

— Я ліз у саму гущу подій, — каже він, — бо добре розумів, що роблю. Я робив літопис, хронологію подій, фіксацію злочинів.

Повз нього вниз по Інститутській, на «свою територію», бігли люди, багато з них були поранені.

— Я зупинявся, бо хотів бачити, хто стріляє в людей, хто кидає гранати, сфотографувати нелюдів, право-охоронцями їх не назвеш, — каже Олександр Тимошенко. І додає, що бачив, як «беркутівці» на помпові рушниці ставили спеціальні насадки, які давали змогу стріляти на великі відстані.

Якоїсь миті через об’єктив камери він побачив потужний вибух — то просто над головою розірвалася граната. Від вибуху журналіст знепритомнів. Уже в лікарні йому поставлять діагноз — черепно-мозкова травма, струс головного мозку, втрата слуху.

Два роки лікування в різних медзакладах допомогли частково повернути слух. Тепер Олександр Тимошенко очолює громадське об’єднання «Нескорений Майдан — 18.02», до якого входять активісти, що постраждали на Майдані, та родичі загиблих.

— Проти злочинців, які розстрілювали людей на Майдані, розпочато кримінальні провадження, але справи рухаються дуже повільно, — зазначає журналіст. — У судах нас принижують. Не дочекавшись справедливого покарання винних у загибелі людей, вже померли 17 їхніх родичів, багатьох матерів не стало. Але ми поклялися, що доведемо справу до кінця. За себе з побратимами ми самі можемо почубитися, а хто, крім нас, постоїть за Небесну Сотню?

Світлана ЧОРНА.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

За свої ідеали боровся і в окупації

На виставках Олександра Тимошенка, а їх уже було 33, багато майданівців на фото впізнають себе чи своїх друзів. Андрій Острожний з Батурина на одній зі світлин знаходить свого побратима Євгена Сіканова. Упізнав його в натовпі за древком, на якому активіст носив одразу три прапори — Євросоюзу, український державний та прапор Криму, а ще табличку «Ялта». Андрій розповідає, що чоловіка, який приїхав з Криму на своїй старій іномарці на самому початку революції, так усі й називали — «Ялта».

Активіст пройшов увесь Майдан і залишився великим патріотом України на окупованому «зеленими чоловічками» півострові.

— З Євгеном, який повернувся з Києва до Ялти в травні 2014-го, ми спілкувалися по Скайпу, — розповідає Андрій Острожний. — Бачив, що в його квартирі була державна символіка, а ще символіка ОУН, «Правого сектора», червоно-чорні прапори. Євген, хоч і був уже пенсіонером, відмовився взяти російський паспорт і залишався в окупації громадянином України. Розповідав, що він з групою однодумців шиє прапори для українських бійців і якось передає їх на Донбас. Наступного року Євген приїздив до Києва на святкування Дня незалежності. Невдовзі ФСБ відкрило проти нього кримінальну справу за те, що він начебто на Майдані бив кримський «Беркут». На барикадах Євген Сіканов надихався газу, яким «беркутівці» труїли протестувальників, і в 2016-му помер від раку легень.

Активісти кажуть, що це далеко не поодинокий випадок. І хоч статистики таких втрат немає, все-таки необхідно увічнити пам’ять про тих, хто пішов з життя, втративши здоров’я під час протистояння з режимом Януковича. У музеях Революції Гідності їх фотографії мають висіти, можливо, на окремому стенді — поряд з фотографіями Героїв Небесної Сотні. Як і тих майданівців, які загинули на Донбасі.