Життя Катерини Василівни КОРОЛЬОВОЇ (на знімку) з Новоукраїнки, що на Кіровоградщині, як і її ровесників, — це цикл історичних подій цілої епохи. А спілкування з ними завжди — екскурс у минуле. Хоч і не віриться бабусі, що зовсім скоро зустріне свою вже 90-ту весну...

— Жили ми в селі Леськи Черкаської округи, — згадує Катерина Василівна. — Мама розповідала, що народила вона п’ятьох донечок, та одна померла ще маленькою. Дуже тяжко їй було з чотирма дівчатами. Батька не стало у 1930 році. Він брав участь у Першій світовій війні, як і багато інших, хто повертався звідти, був тяжко хворим. Там їх труїли газами, то й батько наш надихався. Через роки та хвороба дала про себе знати. Лікарі сказали — треба було раніше до них везти, тоді б урятували. На Стрітення його поховали. А мати залишилась вагітною четвертою дитиною. Через роки я чула, як вона комусь розповідала про те, що їй довелось пережити.

«Порада» повитухи

...Тоді ще колгоспів не було. А в матері земля була, і чимось вона її там засівала. Поїде на гарбі в поле за сіном, накладе снопи, сама обмотається тими мотузками, затягнеться і гепає сильно, щоб снопи не розв’язалися, а потім уже й прив’язує їх до гарби. Та скільки не гепала, дитини не втратила. Але народилась дівчинка синя, як пуп. Баба-повитуха порадила: «Куди тобі без чоловіка ще й четверту дитину. Візьму гріх на душу і пораджу тобі: не прикладай дитя до грудей, воно попікає, попікає та від голоду й помре». Добу мама трималася, а воно все плакало та краяло її серце. Не витримала, приклала до грудей — так у нашій родині з’явилася ще й Марійка.

...Невидане щастя

Мій старший син Гриша каже, що бабі Агафії треба пам’ятник поставити за те, що в Голодомор усі діти вижили. Я ті роки пам’ятаю як зараз, хоч і мала була. Ой і голодно ж тоді було! Пригадую, мати натовкла гречаної полови, насіяла на сито (мука та чорна була), наколотила чогось і спекла в печі. Так воно під комином і стояло, гірке та пекуче. Але ми все одно відщипували потроху того коржа і, кривлячись, ковтали. А потім мати поїхала в Білорусь міняти батькові речі. А ми залишились. Старша вранці відкриє скриню (на замочок закривалася), витягне звідти насіння кукурудзи — кінський зуб називалась. Якою ж солодкою та доброю нам здавалась та кукурудза. От ми зранку її по жменьці з’їмо, та й по всьому. А потім мама повернулась із Білорусі. Так ми і вижили. Щоправда, вже перед самими жнивами в неї ноги пухнути почали. Але вона таки втримала нас на цьому світі. Потім у нас корова з’явилась, не знаю звідки, але то було невидане щастя! Мама мені потім розповідала, що весь час молока чомусь менше ставало. Звечора вона корову подоїть, поставить глиняного глека під лавку, накриє дощечками, вранці кинеться, а там уже менше. Аж одного разу таки вслідкувала. Спали ми тоді на долівці (полів не було): кинемо долу кожуха чи свиту, рядно якесь, та так і спали. Виявляється, я чекала, поки всі заснуть, а потім навколішках лізла під лаву, що стояла від покутя аж до дверей. Мала була, глека підняти не могла, тож, як те кошеня, напивалася молока і поверталася знову спати до сестер...

— Якось ми виживали та життю раділи, — зауважує Катерина Василівна і далі гортає сторінки свого життєвого літопису. — Я ж — учасник війни, бо разом з іншими на трудовому фронті була. У 1944-му, коли від німців визволили село, вийшли ми в поле. За час війни там так усе позаростало, що мамо рідна... А в селі було лише троє дідів. От бур’яни ті покосили, попалили, діди наділи на себе такі лантухи з зерном, із діркою збоку. В полі зерно розкидають, а ми — жінки та діти, йдемо позаду і загортаємо те зерно в землю. Я так старалась, щоб від інших не відстати, але все одно не встигала, і так мені прикро було... Урожай того року гарний був. Мабуть, земля пожаліла нас за все пережите. Отримували ми тоді трудодні, за які платили по 500 грамів зерна. Бо ж усе було для фронту, як нам казали, для перемоги...

До Новоукраїнки потрапили, коли було злиття колгоспів. На той час ми жили на хуторі Дмитрівка, тоді ще Бежбайрацької сільради Рівнянського району. Тепер уже й хутора того немає. А розташовувався він між двома лісами. Гарно там неймовірно. Але дороги до знань там не було. Старші ходили в школу до Лозоватки за сім кілометрів, та й там чотири класи було. Голова з колгоспу не пускав, а люди нас підтримали, кажуть, важко ж дітям так далеко в школу ходити. Тому ми й переїхали до Новоукраїнки.

Від утоми на ходу засинала

Тут я і кокони (шовкопряда. — Авт.) перебирала, і на яйцебазі працювала, і цукровий завод будувала. А потім як пішла на пекарню, то 20 літ там до самої пенсії й трудилася. Десять років і місила, і муку сіяла, а потім десять біля печі стояла. Нині від неї й каменя не лишилось. Коли доробляла, то в мене руки геть покручені стали. Боялася, що такими й залишаться. Ох і важко було! Так спати хотілося, що на ходу засинала. В чотири зміни працювали! А вдома троє дітей — Гриша, Надя і Микола, ще й племінниця... Нині вона згадує, як я прокидалась о третій ночі, щоб приготувати всім поїсти, бо на роботу мала йти на шосту. На примусі супу зварю, щоб діти поснідали. Ввечері — по господарству та знову до плити.

Чоловік мій, Степан Григорович, усе життя пропрацював в автоколоні. Спочатку водієм, потом слюсарем. Ми з ним і золоте весілля відгуляли. П’ять місяців він не дожив до нашого 60-річного подружнього ювілею.

Нині мені допомагають сини — Микола і Григорій. А Надія — в Мар’янополі. Племінниця Лєна теж мені як донька. Колись я її груддю своєю годувала, разом із Гришею. Щороку на мій день народження приїздить. Та й сусіди допомагають. За той час, що поряд живемо, стали мені як родина...

Хворіти не звикла

Роки та тяжка праця зігнули Катерину Василівну, але вона так само порається по господарству, радіє візитам своїх дітей. «То Гриша, то Коля приходять, щоб води занести, дров нарубати, на базар мене звозять. І сама намагаюсь рук не опускати, — хвалиться старенька. — Пам’ятаю, як у молодості спіткнулась на подвір’ї й руку зламала, то однією город загрібала. Та й торік шість соток сама скопала».

В оселі Катерини Василівни привертає увагу відсутність на столі такої звичної як для її віку купи ліків. Усміхнувшись, бабуся пояснює: «Мама від головного болю відваром кропу лікувалась. На зиму його насушить, а потім, коли голова болить, запарить, накриється з головою і дихає... Не звикли ми хворіти. Щоправда, на ліве око вже не бачу, а на праве — добре. Біблію собі купила, всю без окулярів перечитала...»

Будиночок Катерини Василівни невеличкий — маленька вітальня й така ж спальня. Але тут тепло, охайно і привітно. Навіть складно уявити, що тут колись удосталь було місця двом дорослим, трьом дітям і племінниці. Мабуть, таємниця цієї диво-домівки в тому, що вона, як та рукавичка, вміщала в себе усіх, хто шукав тут тепла та любові.

...Через вікно до маленької хати заглядає сонячний промінчик. Доторкнувшись до кутиків очей Катерини Василівни, він ніби намагається зазирнути до її великої душі, яку, на відміну від постаті, не зігнули ні роки, ні пережиті негоди...

Олена КОМІСАРЕНКО.

Фото автора.