Інтерв’ю із заслуженим художником України Антоном Ковачем

ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Антон Ковач народився 1962 р. у селі Чумальово Тячівського району на Закарпатті. 1981 р. закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Того ж року вступив до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Служив у армії, в 1987—1990 рр. працював у Художньому фонді при облосередку Спілки художників України. З 1990-го — на викладацькій роботі. Нині завідує кафедрою рисунка Закарпатської академії мистецтв. Працює в галузі живопису (реалістичного і абстрактного), рисунка й монументального розпису. Автор численних ілюстрацій до дитячих книжок і поетичних збірок. Лауреат мистецьких премій: обласної імені Йосифа Бокшая і Адальберта Ерделі; всеукраїнської ім. Тетяни Яблонської (2017 р.); міжнародної ім. Валерія Гегамяна (2018 р.).

Заслужений художник України.

Разом із дружиною виростив сина і доньку.

Фігури Адама і Єви глядачеві видалися найцікавішими

— Антоне Михайловичу, мабуть, варто розпочати розмову з мистецької оцінки персональної виставки «Блакитне й брунатне», яка у квітні позаминулого року з успіхом експонувалася в Художньому музеї імені Йосифа Бокшая в Ужгороді, викликала широкий резонанс і присвячувалася вашому 55-літтю...

— Чому така назва? Блакитне — колір неба і мрій, а брунатне — колір землі й тієї основи, на якій усе стоїть. На землі живемо, мріємо і трудимося. Цей простір заповнений не тільки людиною, а й усіма Божими створіннями. Тому я і присвячував полотна образу людини переважно там, де вона шукає себе в координатах обраних цінностей. Від побутового до сакрального відстань велика. А я спробував сакральне наблизити до земного, а побутове трохи підняти до Неба.

Та серія створювалася впродовж 2013—2016 років. На мене впливали й події реального нашого буття, коли і в ХХІ столітті людина залишилася з такими ж потребами, як і мільйон років тому. Частина творів присвячена нашим традиціям і духовним основам. Це передовсім християнські заповіді, які мали б дати нам силу жити й творити.

На виставці глядачі бачили і традиційні пейзаж, натюрморт, і мій улюблений жанр — портрет. То була наймасштабніша персональна моя виставка за останній час. І вона підводила риску під періодом формування власного стилю, а також намітила теми на майбутнє.

— Згадаймо ще одну важливу у вашій творчості персональну виставку, яка нещодавно відбувалася у Львові й теж мала глибоку назву «...І на шостий день»...

— Цю виставку (тривала з 7 грудня минулого по 15 січня нинішнього року) я відкрив у львівській галереї «Proart». Вона видалася досить камерною — живописних і графічних робіт лише трохи більше тридцяти. Готувалася вона протягом року, і з самого початку була обрана тема й формат переважної більшості полотен.

Назва «...І на шостий день» іде від легенди про створення світу й людини. Тож показав глядачеві образи Адама і Єви в різних ситуаціях, а також частину світу, яку Всевишній створював перші п’ять днів: Небо і Земля, тварини і рослини. А вже потім і гомо сапіенс... Я трохи іронічно підводжу до цієї теми, та виставка продовжує ідею «Блакитного й брунатного» — розкривати образи в системі прадавніх духовних цінностей...

На цій виставці експонована графічна частина: на чорному тлі тонкою лінією зображені фігури Адама і Єви. Глядачеві ці твори видалися найцікавішими, неочікуваними й позитивними. На відкриття прийшли львів’яни, які пам’ятали мої попередні виставки в їхньому місті. А відкривався вернісаж виступом відомого мистецтвознавця, доктора Романа Яцківа.

— Коли споглядаєш ваші картини, то вкотре переконуєшся: рідні Карпати — найкраще місце на планеті... Як домагаєтеся такого високого мистецького впливу малярства?

— Любити Батьківщину — це так природно й необхідно. У цій любові черпаєш сили робити, отримуєш натхнення і радість, що саме ти можеш відтворити хоча б частку цієї Краси!.. Я народився в цих горах — і генетично успадкував од предків тягу до рідних верховинських плаїв. А от щоб знайти власний почерк у зображенні рідного Закарпаття, слід його добре знати, їздити від Ужка до Ясіня з мольбертом — узимку і влітку, навесні й восени... Велике значення має і традиція, яку започаткували наші корифеї. Аналізуючи її, легше знайти і свій почерк, який би продовжував певною мірою цю традицію. Звичайно, в сучасному творчому просторі треба цікавитись і світовими тенденціями. Працюючи викладачем Закарпатської академії мистецтв, читаючи лекції студентам, мушу доносити до них сучасні й класичні цінності, формувати в них професійні навики...

— «Тільки на виставках бачиш, ким ти є в мистецтві» — це ваші слова...

— Творчий процес має різні етапи. А один із найважливіших — коли автор дозріває до виставки. Особливо персональної. Хоча участь у групових дає змогу порівнювати свої твори і колег. Намагаюся не пропускати важливі виставки і в Ужгороді, й у всеукраїнському форматі. Є традиційні серйозні мистецькі проекти, пропускати які не личить. Зокрема, Бієнале живопису, трієнале абстрактного живопису в Чернівцях, де мене журі 2015 року відзначило грамотою лауреата. Важливо брати участь у цих мистецьких заходах, щоб побачити себе на тлі інших мистецьких шкіл.

Є цікаві проекти проведення міжнародних живописних пленерів. Один із них відбувся торік улітку у Вінниці — «Кращий художник. The Best artist-2018». Туди шляхом серйозного добору запросили двадцять митців із восьми країн. Журі очолював наш міністр культури Євген Нищук. Я привіз із того конкурсу Гран-прі.

— Пригадую, якось ви сказали, що ранні виставки за кордоном «дали сміливість»...

— Творчі поїздки Європою 90-х років справді додали сміливості й розкутості. Запрошення виставляти свої твори я отримав тоді з Польщі, Німеччини, Угорщини, Словаччини та інших країн. А життя було не з легких, Україна зводилася на ноги як незалежна держава. Світ нас сприймав як нових учасників європейського простору. Отож ті виставки — великий досвід, який допомагає й донині.

У перервах між розписами Боржавського храму я тоді проїздив не одну тисячу кілометрів по Європі, пізнаючи світ і його культуру, відвідуючи відомі музеї.

Відповідати перед глядачем і самим собою

— Духовність і живопис — синоніми. Чому так вважаєте?

— Незабаром минає тридцять літ від моєї першої виставки. Займаюся живописом з часу навчання у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. І викладачі прищепили мені рису — серйозно ставитися до всього. Це важливий елемент у становленні творчої особистості. Від цього згодом залежить глибина мистецького мислення. Спочатку мене навчали звичайного ремесла, без якого творити неможливо. А з роками я виховав у собі ці вимоги відповідальності — перед глядачем і самим собою. Особливо це знадобилося під час розписів у храмах. Багато літ я присвятив цій діяльності. Коли робив розписи в селі Боржавське Виноградівського району, жив там і бесідував з єпископом Іваном Маргітичем, котрий замовив мені розписи. Владика став моїм ідеалом духовної особи. Відтоді я намагаюся не роз’єднувати духовність і мистецтво. Що б не зображував автор —усе несе елементи естетики, філософії і духовності. Роль мистецтва — доповнювати життя людини духовними цінностями. Коли твір, який ти вистраждав, приніс глядачеві насолоду — ти радий! І не шкодуєш витраченого часу й зусиль.

Це моє кредо і мій підхід, з яким буду творити і далі.

— «Дух — вище матерії» — це також ваш принцип. Щось схоже казав і наш художник-авангардист Павло Бедзір...

— Дух вище матерії — це принцип, який і випливає з попереднього запитання. Матерія становить частину нашого світу, де духовність виступає вершиною. Інакше все буде обмеженим і не за замислом Божим. Не одним хлібом живемо!.. І дух потрібен нам усім: і тим, котрі творять, і тим, котрі споживають цей продукт.

Згадуваний вами наш земляк Павло Бедзір (1928—2002) у своїй творчості пропагував це поняття Духа, у нього сотні графічних робіт, де центральним у композиції було дерево як символ життя, в якому є дух краси і свободи. Я часто дискутував із Павлом про ці поняття — навіть пробував створити полотно, де б ми вдвох, стоячи на мості в Ужгороді, споглядали захід сонця. Ми корінням з одного села — Чумальова. Тому спорідненість із його творчим методом є — людські настрої передаються через переживання з природою.

«Починати з чистого полотна...»

— Як би ви сьогодні прокоментували сказані майже десятиліття тому слова авторитетного доктора мистецтвознавства Володимира Овсійчука: «Ковач є непересічною індивідуальністю, бо несе в собі могутній вогонь творчого заряду й патріотичного тепла, яке, розпалюючись, принесе мистецтву Закарпаття, а насамперед українському мистецтву, ще непередбачувані художні цінності... Він сам росте як творець-художник і може з гідністю себе бачити продовжувачем своїх талановитих попередників. Уся його творчість у комплексі справляє враження чогось цілого, що і є його світом мистецтва, складаючись із творів, що вже є зразковими самі по собі. І це очевидно не початок, але й не кінець, а золота середина успіхів, що вже піднесені до зразковості»?

— Те, що цей відомий мистецтвознавець відвідав мою персональну виставку в Національному музеї імені Андрея Шептицького (2012), стало для мене честю і щасливим збігом обставин. Він погодився проаналізувати експоновані твори, які високо оцінив і охарактеризував як «комплімент закарпатській школі живопису». Бесіда з такою особистістю — велике щастя. Це неоціненний досвід! Адже він дав мені поради, висловив щирі побажання, до яких і донині прислухаюся. Я й не очікував, що з-під його пера вийде такий мистецтвознавчий аналіз, який став передмовою до каталогу. Це дарунок і знак! Шкода, що пан Овсійчук уже не побачив моєї виставки у Львівській опері (2017), яка продемонструвала наші спільні мистецькі прагнення і роздуми. Я йому буду вдячний завжди!..

— Антоне Михайловичу, часто їздите по Європі, дружите з багатьма митцями. На ваш погляд, яке місце нині посідає українське мистецтво в європейському контексті?

— Наше образотворче мистецтво сьогодні повниться дуже різними течіями, школами і прізвищами. Я стежу за всіма цікавими виставками і художниками, які зберегли в своїй творчості високі професійні й духовні якості. Галереї, особливо столичні, презентують творчість сучасних українських художників, яких знає світ, — нам є чим пишатися і є чого повчитися!.. А участь у Венеційських бієнале наших митців презентує вітчизняну образотворчу культуру, в якій є місце і представникам Закарпаття.

Щодо ролі моєї рідної Національної спілки художників України в нинішньому процесі, то вона не завжди відповідає сучасним вимогам. Серед багатотисячного гурту є і маститі майстри, є і посередні, творчість яких маловідома.

В Європі традиції реалістичного мистецтва давно непопулярні, та дивуватися нашим спробам пленерного живопису там не стомилися. Сучасний підхід домінує в галереях європейських міст, куди потрапити непросто. Глядач там відрізняється від нашого тим, що не потребує такою мірою реалістичного підходу. Це проблема в усьому світі, де одні живуть ілюзіями, а інші підживлюються популярними салонними зразками.

— Хотілось би більше дізнатися про ваші творчі плани.

— На цей рік запланована активна робота над великою серією живописних робіт і подальша виставкова програма. Виношую ідеї і далі виставляти серію «...І на шостий день» у Києві, маю запрошення з Рівного та інших міст. Більшість задумів і пропозицій на виставки — з-за кордону. Інтерес до моєї творчості з боку галерей Німеччини й Угорщини спонукає мене працювати над серіями нових живописних полотен, де я постану в новій формі, але з традиційною темою — «Образ Людини».

Багато планую. А от що встигну — не знаю. Часу на всі проекти не вистачає. Та поки є сили і бажання, намагаюсь заповнювати всі дні насиченою творчою роботою. Це моя потреба і насолода — стояти біля мольберта і починати з чистого білого полотна, яке запрошує відкривати нові горизонти...

Розмовляв Василь НИТКА.

Фото Володимира БАЛЕГИ.

Ужгород.