4 березня 1949 року в буковинському містечку Кіцмань народився композитор Володимир Івасюк

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.

У колажі використано автографи пісень «Мила моя» і «Червона рута» з сайту «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка» http://www.ivasyuk.org.ua

Він буквально увірвався в український пісенний простір на межі 70-х років минулого століття, як теплий травневий вітер у яблуневий сад. Чарівність і неповторність його пісень принесли в наше суспільство джерельну свіжість, весняне розкрилля надії, подарували ті розкішні мелодії, які назавжди зосталися в наших душах, обчімханих і розшарпаних мистецьким ширвжитком. Які нагадали нам, хто ми такі, чиїх батьків діти. Своїми мелодіями «Червона рута», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви», «Літо пізніх жоржин» та іншими Володимир Івасюк випередив свій час, вивів українську популярну пісню на світові обшири. Кажучи словами поета, на нього слава стрибнула, мов пантера. А було молодому композитору трохи більше, ніж двадцять років.

Іван Миколайчук також причетний до появи «Червоної рути»

«Червона рута» прийшла до Івасюка не одразу — він працював над нею не один місяць і навіть не один рік. Спочатку була мелодія, а ось із текстом якось не виходило. Володя сам усвідомлював, що тут чогось бракує. І, мабуть, мало хто знає, що остаточний варіант тексту «Червоної рути» визрів у тодішнього студента Чернівецького медінституту лише влітку 1970-го. Після зйомок у буковинських Карпатах відомого фільму «Білий птах з чорною ознакою», у створенні якого брав участь і композитор як танцюрист ансамблю «Вітерець». Там, на берегах Черемошу, він почув давню легенду горян про червону руту, яка може принести щастя, якщо її відшукати в горах. Так мистецький геній одного буковинця — Івана Миколайчука, співавтора сценарію й одного з головних виконавців фільму «Білий птах з чорною ознакою» — вивів на творчу стежку іншого його земляка — Володимира Івасюка, що і привело до появи чи не найпопулярнішої сьогодні української пісні.

Уперше «Червона рута» прийшла до масового українського глядача 13 вересня 1970 року. Прийшла з Чернівців, з Театральної площі, де знімали розважальну передачу «Камертон доброго настрою». І буквально посипались на Українське телебачення сотні, тисячі телефонних дзінків, телеграм, листів з одним-єдиним проханням: «Ще раз виконайте «Червону руту».

Саме тоді, на початку 70-х минулого століття, на Центральному телебаченні в Москві започаткували фестиваль «Пісня року» — відзначали кращі мелодії за листами глядачів і слухачів. І в цю зіркову двадцятку найкращих за 1971-й потрапляє «Червона рута» В. Івасюка. А наступного року такий же столичний успіх очікує його шлягер «Водограй». Ці пісні знають і співають в усьому Радянському Союзі: від Прибалтики до Камчатки. Молодий композитор із Чернівців спрямовує українську естрадну пісню, яка, власне, і народилась на Буковині, із провінційних задвірків на міжнародні виднокола, немов свою наречену виводить у світ широкий, пропагуючи її мелодійність та колоритність.

Жоржинне літо догоряло

По суті, майже кожна третя пісня композитора написана на слова поета зі Львова Ростислава Братуня. Однією з перших народилася «Пісня про тебе»:

Бачу тебе я в хвилі морській,

Бачу тебе я в хмарці легкій,

Бачу тебе я в срібній росі,

Бачу тебе я в першій грозі...

Ти підносишся колосом з нив,

Ти підносишся дивом всіх див...

«Глибоко лірична, навіть інтимна, спокійна, стримана мелодія заспіву — і вибуховий, яскравий розлив почуттів у приспіві. Це суто Івасюкова манера письма — найважливішу думку висловити з усією можливою експресією, але без сентиментальщини, плакатності, прямолінійності, щоб прекрасну мелодію не згубити несмаком», — пише дослідниця життя і творчості Івасюка Парасковія Нечаєва.

Як згадує дружина Братуня Неоніла, після того, як народилася «Пісня про тебе», її чоловік сказав молодому композиторові: «Ми колись розкриємо таємницю, що це пісня про Україну».

Одним із шедеврів, створених Володимиром Івасюком, є «Літо пізніх жоржин». Історія цієї пісні непроста. У травні 1974-го Ростислав Братунь із Ялти надіслав йому у листі вірш «Жоржинне літо» й дописав, що хотів би, щоб Івасюк зробив шлягер для Дмитра Гнатюка. 18 серпня Володимир отримує від Братуня довершений текст «Жоржинного літа». Поет просив, щоб музика була написана, поки ще цвітуть жоржини. Мабуть, ці квіти багато важили для нього. Однак вірш пролежав у композитора кілька років.

Уперше «Літо пізніх жоржин» виконав Ігор Кушплер — перший виконавець багатьох пісень Івасюка. Прем’єра відбулась на зльоті молодих композиторів у Києві в жовтні 1978 року. Співак, згадуючи цей концерт, писав: «Пісня — немов маленька драма». Пізніше її виконав Василь Зінкевич. Михайло Івасюк, коли почув це виконання, написав синові: «Виспівався, лайдака! У його виконанні «Літо пізніх жоржин» — шедевр»:

Осіння грозо остання,

Спали ті забуті стерні,

Як спогад, що не поверне,

Як спогад про кохання.

Ця пісня є етапною у творчості композитора, вона виявляє нахил до філософського заглиблення, до універсалізації й узагальнення і відображення цього сучасними музичними засобами. Нею Івасюк обігнав свій час на кілька десятиліть.

Фіктивну довідку використали для дискредитації

Чого тільки не писали й не говорили про композитора, до яких тільки обмов не вдавалися. Що він, мовляв, зловживав алкоголем, мав проблеми з психікою, був «стукачем» КДБ... Але, як слушно зауважив письменник Степан Пушик, який дружив з автором «Червоної рути», жодними обмовами Володимира Івасюка не вбити, бо золото й у болоті блищить, а болото залишається болотом.

Є дві версії щодо причин смерті молодого композитора.

Перша офіційна. Вона викладена в заяві прокурора Львівської області Б. Антоненка для місцевих обласних газет 6 червня 1979-го. У ній ідеться про те, що В. Івасюк протягом останнього часу терпів від захворювання психіки. «До 1977-го протягом двох років перебував під наглядом кафедри психіатрії медінституту з приводу неврастенії, астено-депресивного синдрому, а з 18 квітня по 6 червня 1977-го стаціонарно лікувався у третьому відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні», — нагадує читачам прокурор. І далі цитує записи лікарів, узяті з історії хвороби композитора: «Протягом двох останніх років дуже інтенсивно працював, мало спав, однак продуктивність поступово почала спадати. Важко переживав «творчий спад», намагався працювати ще більше. Поступово появилась роздратованість, гарячковість, зовсім не міг спати, швидко втомлювався, відчував головні болі, різко спадав настрій, інколи з’являлись думки про самогубство, не бачив виходу із становища, яке склалося».

Для необізнаного читача нагадаю, що в 1977 році студента Івасюка за пропуск занять відрахували з консерваторії. І щоб врятувати ситуацію, поновитися на стаціонарі, знайомі порадили йому лягти в лікарню, отримати потрібну фіктивну довідку лікарів і все «списати» на порушену психіку. Підказка спрацювала — Івасюк продовжив навчання в консерваторії.

Що насправді сталося з народним улюбленцем навесні 1979-го, досі залишається загадкою. Хоча жодних сумнівів стосовно того, що його вбили, практично немає. Як і в тому, за чиїм сценарієм усе це зроблено. Але як це все відбувалося, можливо, вже ніколи не дізнаємося. Втім...

Чи не найкращий документальний твір про автора «Червоної рути» написав письменник Степан Пушик з Івано-Франківська — «Блискавиці б’ють у найвищі дерева». «Коли ця повість публікувалася в газеті «Галичина», — згадує автор, — мені зателефонували і повідомили, що серед розсекречених матеріалів Луб’янки (тут була головна контора КДБ СРСР, а тепер — ФСБ Росії) за 1979 рік виявлено три документи про смерть композитора Володимира Івасюка. В одному з них начебто мовиться, що стосовно Івасюка у Львові «перегнулі палку»... Копії цих документів обіцяють мені надіслати». Відтоді минуло десять років. Чи отримав автор обіцяні копії — тепер уже нікого запитати: не так давно письменник відійшов у Вічність.

До речі, той же Ростислав Братунь, незважаючи на заборону виступати на похороні з боку компартійної влади, все-таки взяв слово на Личаківському кладовищі і наголосив, що то ховають не студента консерваторії, а великого українського композитора, якого вбили... Це коштувало йому посади голови Львівської організації Спілки письменників України. Партія не терпіла тих, хто не прислухався до її «порад».

Так розпорядилася доля, що навесні 1979 року знайшли у Брюховицькому лісі поблизу Львова начебто повішеного Володимира Івасюка, а буквально через кілька місяців, на початку осені, помер у Львові композитор Станіслав Людкевич, проживши сто років. Тоді Олесь Гончар занотував у своєму щоденнику, що не стало двох великих композиторів — найстаршого Людкевича і наймолодшого Івасюка. «Велика Україна, багато талантів має, а замінити їх нікому».

Точніше і не скажеш. До речі, Олесь Гончар дуже шанував талант автора «Червоної рути». Особливо після прем’єри вистави, поставленої Львівським театром ім. Марії Заньковецької за його романом «Прапороносці» у березні 1975 року. Як відомо, музику до вистави написав молодий Івасюк. Як і пісню на вірші Гончара «Я завтра їду на Вкраїну», яка звучить у виставі. До речі, творча група цієї постановки відзначена Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка. Але прізвище автора музики там відсутнє. Хоча він, мабуть, найбільше заслуговував цієї високої відзнаки.

Володимир ВИТВИЦЬКИЙ.

ДОСЛІВНО

«Володя завжди залишався громадянином — я не боюсь цього слова. Бо він знав, з якого він коріння, і завжди це світилося в нім. Він, на мій погляд, дав урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під хвилинне затуманення чужим. Завжди стояв на тій позиції, що не варто ходити за тридев’ять земель, за далекі моря шукати щось нове, а шукати тут, біля свого першоджерела. І бути достойним того джерела. Тому, напевно, його музика, його благородні емоції, його творчість були дійсно наперед для того, щоб ми сьогодні мали таке надбання — Володимир Івасюк».

Василь ЗІНКЕВИЧ, народний артист України.

ПРЯМА МОВА

«Він скептично дивився на підробки під моду. Мода, вважав він, потрібна річ, але вона не повинна зрікатися таланту. Володя категорично відкидав будь-яке псевдоноваторство, формалістські вибрики. Молодий композитор докладно знав світові музичні віяння, прекрасно розумівся в них. Цікавився не лише ліричною піснею, а розвитком європейської музики взагалі. Самобутність, неповторність його таланту, творчого почерку, стилю залишаться назавжди в нашій культурі. Таких композиторів у нас було дуже мало. Він, можна сказати, створив цілу школу — у нього вже є учні, які творчо засвоюють його традиції. Є також просто епігони».

Ростислав БРАТУНЬ, поет.

Замість коментаря

Мирослав Лазарук, директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України:

— Свідома українська громада гідно відзначає три визначні ювілеї в житті і творчості геніального композитора, Шевченківського лауреата, Героя України Володимира Івасюка: 70-річчя від дня народження, 40-ліття загибелі і 30-річчя Всеукраїнського фестивалю естрадної пісні «Червона рута».

Недаремно 2019-й оголошений роком Володимира Івасюка. Тож заходів відбуватиметься чимало. Понад десять літ у Чернівцях триває обласне свято української пісні. Й цілком зрозуміло, що воно давно мало би перерости у всеукраїнське національне свято пісні, на що всі ми щиро сподіваємося. До того ж, 2020 року буде півстолітній ювілей, відколи знаменита «Червона рута» пройшла шлях від популярної естрадної пісні до ліричного гімну нації. Саме її найчастіше, як і Гімн «Ще не вмерла України», на Майдані Гідності виконували ті, хто повстав проти зросійщення, щоб стати на європейський шлях розвитку.

До свят підготувалися ретельно. Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка саме напередодні 70-ліття від дня народження завершив ремонт-реконструкцію приміщень, працює над оновленням експозиції, її удосконаленням. Спільними зусиллями у другій половині минулого року нарешті почалися ремонтні й реставраційні роботи, кошти на які було вирішено виділити на сесіях чернівецьких міської та обласної рад. Надійшла матеріальна допомога і на технічне оснащення музею.

Отож і гостей, і всіх охочих відвідати оновлений музей чекають господарі, велика родина Івасюків. Святкові заходи насичені насамперед музичною та інструментальною творчістю автора «Червоної рути». Адже трохи раніше у Чернівцях вийшли дві потужні книжки: музичні твори та інструменталістика композитора, куди ввійшло 80 із 94 віднайдених пісенних скарбів і понад 50 інструментальних шедеврів. Багато з них звучатимуть на ювілейному творчому вечорі композитора й поета у Чернівецькому обласному академічному музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської у виконанні широко знаних майстрів із Києва, Львова, Чернівців, Івано-Франківська, Луцька.

Окремий день буде присвячено Кіцмані, де народився композитор. У центрі міста давно стоїть пам’ятник Героєві України. Відбудеться ювілейний вечір у районному Будинку культури. Відвідувачі зможуть завітати до музею В. Івасюка, який розміщений у музичній школі його імені, та Кіцманський історичний музей, де є змога оглянути експозицію «Володимир Івасюк — фотомайстер», підготовлену чернівецьким музеєм.

Художники Буковини запропонують виставку, присвячену визначній постаті мистця в театрі. Обласна наукова бібліотека імені Михайла Івасюка уклала біобібліографічний покажчик «Творець «Червоної рути» і презентуватиме його у своїх стінах. Меморіальний музей В. Івасюка експонуватиме у власній виставковій залі виставку репродукцій народного художника України Володимира Слєпченка (Київ) із портретного проекту «Обрані часом». Він же проведе у Львові в Домі Івана Франка з нагоди ювілею виставку «Шкільні роки батька і сина Івасюків», в якій візьмуть участь сестра Володимира Галина Криса-Івасюк та її родина. Музей також підготував ювілейну виставку «Красна пісня на всі голоси» для Верховної Ради України.

У вересневі дні відзначатимемо 30-річчя фестивалю «Червона рута». Музей запропонував розгорнути велику експозицію у центрі культури «Вернісаж», присвячену двом «Червоним рутам» — створенню і написанню пісні, її сходженню на світові овиди і фестивалю. У музейних фондах — чимало експонатів, присвячених і твору, і цій події. Зокрема, ще раніше музею з Києва передано на зберігання 40 фоторобіт із першого фестивалю. Журналіст Іван Лепша передав свою приватну бібліотеку, чимало публікацій, вирізок із газет і журналів, інших не менш цінних експонатів. Тобто музейники вирішили запропонувати шанувальникам творчості Івасюка і фестивалю своєрідну філію «Червона рута» меморіального музею Володимира Івасюка. Залишається відшукати приміщення й доукомплектувати штати. Отож сподіваємося на сприяння місцевої влади у ювілейні Івасюкові дні. Та й громада не повинна мовчати, щоб «сталити» нашу духовність із великим іменем Героя України.

Фото з архіву Мирослава Лазарука.