Жителька Корсуня-Шевченківського Катерина Іванівна КАСЯНЕНКО (на знімку) народилась у 1926 році. Хоч вік має поважний — жвава, рухлива, обходиться без сторонньої допомоги і має гарну пам’ять. Старше покоління знає її як невтомну трудівницю і добру господиню. Практично все її трудове життя вмістилося у двох записах у трудовій книжці: різнороб та телятниця колгоспу «Зоря». А порядку в дворі та хаті й досі дехто молодший може повчитися.

Виросла Катерина Іванівна у Завадівці, що за десять кілометрів від Корсуня. На її дитинство припали організація колгоспів і страшний голод 1933-го.

— Тільки оговталися від голоду, — ділиться спогадами довгожителька, — як нове лихо впало на наші голови — війна...

Стояло спекотне літо 1941-го, коли окупанти зайшли в Завадівку. Їхні мотоцикли й машини наповнили все село гуркотом, а «завойовники» поводилися нахабно, зверхньо і грубо. Зайняли найкращі будівлі, з деяких хат хазяїв вигнали у повітки. Заїжджали машинами просто у двір, вимагали в селян молока, сала, яєць. Деякі солдати самі по курятниках шастали, забираючи теплі яйця.

— Нас, дітей, це дуже страшило, — веде далі Катерина Іванівна. — Німці ходили з автоматами і могли будь-якої миті вистрелити, поранити чи й убити. У мене й нині стоїть перед очима картина: озброєний німець ухопив маму за кофтину й грубо заштовхав у колгоспну контору, щоб там прибирала. У ті хвилини я наче скам’яніла — дуже злякалася, щоб нелюд не вбив мою неньку...

У роки окупації сільська школа не працювала, зате підлітків і старших дітей гонили на різні роботи. П’ятнадцятирічна Катруся з мамою та двома старшими сестрами працювали на полях. Часом їх посилали з лопатами вирівнювати після дощів грунтові дороги. Наглядач суворо контролював, щоб рівняли старанно. Від важкої безперервної праці ввечері страшенно боліли руки, лопали мозолі на долонях.

— Коли настав 1944-й, люди по домівках шепотілися, що скоро — визволення. У селі переповідали: з Києва фашистів прогнали ще восени. Десь наприкінці січня німці стали дуже стурбовані. Потім у село зайшли нові їхні частини з боку Городища з гарматами, машинами. Стало зрозуміло, що це радянські війська женуть таки окупантів. Бої тривали кілька днів. Багато наших солдатів полягло, коли визволяли Завадівку. Їх потім у центрі села поховали у братській могилі з почестями (139 радянських воїнів. — Авт.). Ми ж усі ховалися під час боїв у погребах, тільки рано-вранці або як споночіє пробиралась мати до хати чи повітки, щоб корові їсти дати й подоїти. А ми, діти, переживали, щоб не вбили її...

Із Завадівки прогнали німців 10 лютого. Але бої в бік Корсуня не вщухали ще цілий тиждень. Чути було, як гудуть гармати, ревуть літаки, а вночі на заході небо довго червоніло. Потім бої затихли. Ми ще бачили, як у бік Городища вели колонами полонених німецьких солдатів. Їх було дуже багато, обшарпаних і пригнічених, але жалю вони не викликали.

Наприкінці лютого мати дозволила мені самій піти до Корсуня. Я чула ще до війни про курси медсестер і хотіла туди записатися. Перше, що вразило мене, — руїни гідроелектростанції й підірваний залізний міст за нею. У місті багато будівель також були зруйновані бомбами. Скрізь зустрічалися написи, зроблені саперами: «Проверено, мин нет». А про села Комарівку та Шендерівку очевидці розповідали, що там було пекельне пекло, саме там гриміла Корсунь-Шевченківська битва. Села вигоріли, сотні наших солдатів загинули, мирних жителів повбивали. Поля навколо цих сіл люди до літа розчищали від заліза, щоб засівати можна було...

— Отаке довелося пережити, перестраждати, — завершує розповідь 93-річна співрозмовниця. — І так гірко на душі, що знову в нас війна. Плачуть матері, хоронять своїх загиблих синів, діти — своїх молодих батьків. Швидше б закінчилося це горе... Бо нема нічого дорожчого у світі, як мир, злагода між людьми, спокій у їхніх оселях.

Людмила МОРЕНКО.

Фото автора.

Черкаська область.