Його герої були красивими. Сцена з вистави «Голубі олені», Київ, театр імені Франка, 1973. Зліва направо артисти: Лариса Хоролець, Марина Герасименко, Степан Олексенко, Борис Ставицький.

 

17 березня минає 100 літ від дня народження Олекси Коломійця, найпопулярнішого українського драматурга 1960—1980-х років.

Якщо коли-небудь вам доведеться пройти повз 21-й номер будинку по київському Хрещатику, затримайтесь. Будинок цей примітний (післявоєнний сталінський ампір), дивиться величезною аркою на гірку Лютеранської вулиці. До арки ведуть сходи, на яких частенько відбувається щось цікаве — то заняття зі східної гімнастики, то міні-концерт, то рекламна акція... Щось яскраве, гамірне, таке, що притягує увагу й робить сам будинок практично непомітним. Але погляньте на вікна. Від 1960-х років у цьому будинку жив Олекса Коломієць.

Він народився навесні 1919 року в Харківцях на Полтавщині. Був шостою дитиною в бідняцькій сім’ї, де всі вміли й любили читати. З цього самого села родом ще один класик нашої літератури — Архип Тесленко.

У драматургію приходять різними шляхами, але що характерно — частенько в уже зрілому віці, з багажем, так би мовити. Кожен з нас на цій землі — мандрівник, і наповнює свою дорожню торбинку то одним, то іншим — бідами, радощами, зустрічами, розставаннями. У торбинці Олекси (Олексія, якщо за паспортом) Коломійця до моменту появи його першої п’єси вже був і переїзд з рідного села до міста, і газетний технікум (де вчилися майбутні письменники Олесь Гончар, Григорій Тютюнник — теж хлопці з Полтавщини), і робітфак Харківського інституту радянської торгівлі, й історичний факультет Харківського університету, і комсомол, і фронт. На війні — з перших її днів, служив артилеристом, поки не демобілізували через поранення влітку 1942 року. Бував і в редакторському кріслі (газета «Молодь України», журнали «Зміна», «Ранок»).

Першу п’єсу — «Фараони» — він написав 1961 року, коли йому було вже за сорок. Ці сорок літ були в житті України дуже драматичними: колективізація, голод, єжовщина, війна. Все перелічене, здавалось би, не сприяло появі комедії. А «Фараони» — якраз комедія, зроблена в кращих традиціях античних та вітчизняних комедіографів. Герої «Фараонів» — звичайні українські колгоспники, показані у фантастичних обставинах (жінки й чоловіки міняються місцями в ієрархії професій). П’єса здобула стрімкий успіх, перша її прем’єра відбулася в Москві, в театрі ім. Гоголя. А вже до кінця 1962 року «Фараони» йшли в 71 театрі Союзу. До цього серед наших драматургів всесоюзний успіх мав лише Олександр Корнійчук, улюбленець Сталіна.

Услід за дебютною п’єсою на сценах з’являлися інші, майже щороку — нова п’єса. Так світ побачили «Дванадцята година» (1961), «Чебрець пахне сонцем» (1963), «Прошу слова сьогодні» (1964), «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), «Горлиця», «Перший гріх» (1970), «Одіссея в сім днів»(1972), «Голубі олені» (1973), «Кравцов» (1975), «Срібна Павутина» (1977), «Дикий Ангел» (1978), «Злива» (1986).

Коломієць ніколи не посідав керівних посад (на відміну від того-таки Корнійчука). Зате він сам був людиною-театром. Чудово вмів показувати по-акторськи своїх знайомих та персонажів власних п’єс. Серед друзів мав необразливе прізвисько Альоша-Камбоджа — його лице справді нагадувало веселу театральну маску з Індокитаю.

Якщо Бог справді любить трійцю, то вершинних п’єс у Коломійця було таки три. Перша — вже названі «Фараони», друга — «Голубі олені», надзвичайно популярні в 1970-х роках й удостоєні Шевченківської премії. А третя — «Дикий Ангел», що одержала свого часу Державну премію СРСР (хоч у цій драмі Коломієць відчув крах того самого СРСР ще за десять літ до того, як це сталося).

...Успіх драматурга — річ минуща. Нині його п’єси практично зійшли зі сцени. Хіба що «Фараонів» можна наживо побачити в столичному Театрі на Подолі. А ще «Фараони» лишились на кіноплівці, причому в двох варіантах: фільм-спектакль франківців за участю Миколи Яковченка (1964) та фільм «Прощайте, фараони!» (1974).

Коломієць відійшов по суті разом зі своїми п’єсами. За заповітом 1994 року його поховано в рідних Харківцях поруч з могилами матері та Архипа Тесленка.