Віталій Ніконенко на фронті.

Фото надано автором.

За 6 місяців у секторі «Б» поблизу донецького аеропорту у час запеклих боїв парамедик Віталій Ніконенко з позивним «Робін» врятував майже 150 осіб.

— Коли почалася війна — де ти був?

— Я брав активну участь у Революції Гідності. На початку 2014 року я був у Києві, працював на одному із заводів. Коли почалась війна, у мене були певні проблеми зі здоров’ям, але на початку осені я вирішив їхати на фронт. Зробив операцію, пройшов реабілітацію після неї і 14 жовтня, на Покрову, рушив з Києва на Дніпро, звідкіля мене машиною перекинули на базу 5-го окремого батальйону ДУК ПС. Так я став «правосєком» і парамедиком, на відміну від інших маючи певну підготовку, і не два тижні (а «учєбка» в «Десні» у «Правого сектору» тривала саме стільки). Я потрапив одразу на базу. Кілька днів обкатки, перевірки моїх навичок і в ніч з 17-го на 18-те я поїхав уперше в Піски. Основна наша робота була там і в інших населених пунктах навкруги аеропорту. Наше завдання було не дати замкнути кільце, не дати зробити блокаду аеропорту.

Пройшовши бойову обкатку, у листопаді саме моя медико-штурмова група потрапила на початок 2-ї «ядрьоної хвилі», коли наші опоненти-сепаратисти дуже сильно активізувались. Ми провели значну ротацію, повернулися. Тоді ж мене призначили начмедом 5-го батальйону і куратором сектору «Б» — це саме ДАП, Піски, Водяне, Опитне... У добровольців керівник — це не та людина, яка сидить за спиною. Керівник — це людина, яка має більший досвід, уміє контролювати та вчити інших, може якісно працювати, при цьому вирішуючи якісь організаційні питання. Моя основна спеціалізація була в «червоній» зоні, де працює артилерія, снайпери, де йдуть контактні бої... Перші півроку так у мене і минуло. Рятували поранених. Потім я отримав дуже серйозні проблеми зі здоров’ям, переніс запалення серцевого м’яза. Мусив на певний період випасти з обойми.

У 2015 році я повернувся на фронт, нині працюю в школі снайперів 169-го навчального центру ЗСУ. Вже майже півтора року я викладаю тактичну медицину для курсантів.

— Що мотивувало тебе йти на війну?

— Мотивація була дуже проста. Якщо ми не захищатимемо наші землі на сході, то незабаром може прийти той момент, коли наші батьки, матері, рідні ховатимуться по селах і підвалах тут, на Чернігівщині.

— А твої бойові побратими? Адже доводилось чути, що багато добровольців тоді, у 2014—2015 роках, пішли воювати, погнавшись за пільгами...

— Так, я теж чув таку думку, але наша держава не визнає добровольців учасниками бойових дій. Поодинокі випадки визнання лише підтверджують загальне правило. Це дуже складний і довготривалий процес, який нескоро ще завершиться перемогою.

Серед добровольців кожен мав якусь ідейність. У когось це була помста за побратима чи посестру, за батьків. У когось — бажання воювати за свою землю. Нам не платили зарплату, нам не давали відпускні, продукти, зброю, камуфляж — це все в добровольчих підрозділах отримували через волонтерів. Тому навряд чи хтось ішов заради пільг чи збагачення.

— Якщо заговорили про людей на війні і згадали наших хлопців — а хто був з протилежного боку?

— Абсолютно різні люди. Бачив молодих хлопців, російських футбольних хуліганів наприклад. Вони за участь у якійсь бійці отримували умовний тюремний термін, і ось в якийсь момент їх викликали і казали: «Або ми переглядаємо справу,  ви отримуєте реальний термін і сідаєте на зону, або ви одягаєте камуфляж і йдете надавати братську допомогу». Коли виходив з розвідкою, бачив людей у перснях, у куполах... Є там і ідейні. Є якісь буряти... Збірна солянка. Був момент у 2015 році, коли ми працювали з «Азовом», раптом якось по-іншому почала працювати ворожа артилерія. Якщо раніше вони хаотично, не дуже вміло і не дуже вдало стріляли по нашій території, то тепер почався прицільний і доволі неприємний вогонь. Потім, захопивши полоненого, ми дізнались, що в цей момент в сектор «М» в Широкине приїхали випускники пітерської військової академії, артилеристи, для яких ми, фактично, були випускною практикою.

— Деякі ветерани кажуть, що до війни можна звикнути...

— До війни можна звикнути, важче повертатися. Навіть з бази, де бородаті мужики в камуфляжі, зі зброєю, з ножами в кишенях ходять, повертаєшся — і не можеш звикнути до електричного світла, до теплої води... Я перший час кудись у глухий кут забивався і курив — треба було поміняти картинку в голові. Хоча момент адаптації у всіх виявляється по-різному. На жаль, тривалий час не існувало реабілітаційних центрів. Тепер у нас, у Чернігові, відкрився такий заклад, де є і психологи, і навіть масажисти. Це дуже важливо — у більшості тих, хто був у «червоній» зоні, зірвані спини.

— Є така фраза: «На війні немає атеїстів». Це правда?

— Так, на війні немає атеїстів. Не можу сказати, що я істинний християнин. Вірю у вищу силу. Молився на війні лише раз. Наша група потрапила під дуже щільний обстріл. Поряд з нами, менше як за півсотні метрів, випустили півкасети (майже 40) реактивних снарядів установки «Град». Ми попадали біля тоненької вишеньки, притуляючись до снігу. Відчуття було, наче ми підстрибуємо на водяному матраці. І ось у цей момент у мене промайнуло прохання — якщо мене зачепить, то щоб раз — і все, світло погасло. Щоб не було хрипів, кривавої піни з рота, щоб просто все зникло. Узагалі у кожного свої захисні психологічні прийоми. У мене — сміх. Колись я біг 250 метрів під 120-міліметровими мінами так, що мене кидало по асфальту, у мене лопнув тактичний ліхтарик, я падав, підривався на ноги, знову біг... І я ніколи в житті так дико не реготав.

— Якщо згадали про сміх — були кумедні випадки на війні?

— Їх було безліч. Коли нас, ветеранів, запрошують у школи, наприклад, намагаємось саме про них розповідати. Скажімо, ось кумедна, на мій погляд, історія. Якось нам волонтери привезли цілий мішок болгарських перців. Нащо так багато — важко сказати. Ми довго ламали голову, як їх використати, кому можна відсипали. І ось у нас був один боєць, який сказав, що приготує фаршировані перці. Ми подивились на нього, як на божевільного, але він кудись пішов, приніс продукти і зробив страву, смачнішої за яку я на війні не куштував. Він перемішав подрібнену «Мівіну» з тушонкою, запарив її з кетчупом, нафарширував перці, відварив їх у якійсь велетенській каструлі... Коли ми спробували перці — язик можна було відкусити. І за законом підлості саме в цей момент в ефірі лунає: «Медики, медики, на виклик, у нас поранений!» Ми поклали цю каструлю на землю, обклали цеглою, щоб голодні собаки її не відкрили... Якби мені сказали до війни, що я таким займатимусь — не повірив би. І ось ми поїхали. А повернулись майже через дві доби. Стомлені, форма просякнута чужою кров’ю, руки в крові... їхали і думали: «Цікаво, собаки нашу каструлю розкопали чи ні?» І ось третя ночі, у світлі місяця чотири людини сидять на вулиці і черпають ложками холодні перці з каструлі... Це було достойно картин Сальвадора Далі.

— Ти належиш до якоїсь політичної сили?

— Я абсолютно аполітичний. Категорично не підтримую, коли військових витягають на сцену якісь політики, як це іноді буває. Це політично брудно та неетично.

— Давай трохи відволічемося від політики і серйозних тем. Нині виходить дуже багато фільмів, книжок про війну на сході. Дивився/читав щось?

— Дивився «Кіборгів» Сеітаблаєва. Коли вийшов з кінотеатру, мої друзі запитали: «Як тобі?», виявилось, що я вже кілька хвилин стою, мовчу і курю одну за одною цигарки. Мене відкинуло на кілька років назад. Ця атмосфера війни, важко зрозумілі людям жарти... там багато зібрано історій реальних людей. Але люди часто не хочуть бачити реалізм. Пишуть: «Ми втомились від війни». Від чого ви тут, у Чернігові, втомилися? Вас скоріше ціна на проїзд у маршрутках хвилює...

— Як думаєш, чим завершиться війна?

— Тільки перемогою.

Розмовляв Арсен ЧЕПУРНИЙ.