«Якщо пошукати в Інтернеті, що «вкрала Росія», то в підсумку виходить дуже «солідне» кримінальне надбання. Росія вкрала: «канонічні території», «Крим», «артефакти», «кораблі», «доктрину Китаю», «українські радіочастоти», «українську назву країни, історію, мову, церкву», «вкрала чуже»... Росія з української історії не вкрала хіба що Бандеру. Бо то ж — святе для українців. До речі, одна з найбільших святинь Росії — Володимирська ікона Божої матері — також крадена. У нещодавно презентованій книжці української журналістки Світлани Чорної «Під знаком тризуба» про це цілком детально написано. Як і про те, що, знищуючи національну пам’ять, мордорці викрадають у цілих народів не лише їхні історію і землю, а й майбутнє. Читайте історію і думайте.
Олександр РЕКУБРАТСЬКИЙ (рибовод, науковий співробітник, місто Дмитров Московської області):
— Мій Крим
Я вважаю Крим своєю батьківщиною. Точніше, я відчуваю, що моя батьківщина — це Крим. Крим був мій і залишиться моїм назавжди.
Народившись у 1958 році, я прожив у Криму недовго — п’ять із половиною років, з 1960-го по 1965-й. Але це був вік, коли людина вчиться розмовляти й запам’ятовує світ. Я на все життя полюбив Крим, а розмовляти навчився там російською, звісно.
Але я дуже добре пам’ятаю, що вже в моєму ранньому дитинстві, на початку 60-х років, Крим у моєму сприйнятті був Україною. Я знав, що живу на Україні (тепер би сказав «в Україні»). Коли наша сім’я переїхала в Московську область, я розумів, що приїхав сюди з України. Тому став вболівати не за ЦСКА і «Спартак», як усі хлопчики навколо, а за київське «Динамо», яке до того ж у 1966 році зробило дубль, вигравши і золоті медалі, і кубок.
Для мене українська приналежність Криму протягом усього життя залишалася таким само природним і незаперечним фактом, як, наприклад, сила тяжіння або зміна пори року. Але ж таких, як я, і в Криму, і в Росії значна більшість. Зовсім мало залишилося людей, за свідомого життя яких Крим входив до складу РРФСР. Таким у 2014 році повинно було бути не менш як 70 років. Усі, хто молодший, виросли, знаючи, що Крим входить до складу України.
Звідки ж узявся цей божевільний кримнашизм? Не розумію. Це щось протиприродне, мені здається.
Володимир БАСС (із Санкт-Петербурга, живе у Швеції, психотерапевт):
— Я стежив за українським Майданом. Був уражений єдиним поривом, сміливістю людей, розуміючи, що в українців уже не було іншого шляху, довели до ручки народ... І було велике бажання приїхати до вас, але робота й свої обов’язки перевершили. Я виріс у бандитському Петербурзі, знаю, що і як подається. Тому інформацію я дивився по інтернет-ТБ Швеції й Фінляндії. Я давно знав, що почнеться війна. У 2010 році мені пропонували знайти інвесторів для будівництва Керченського мосту. Я знав, що кредит було дано, тоді Україна була пральнею бабла, а бандити просто так нічого не віддають. І Крим їм не треба було захоплювати, Україна й так була їхня, тому чисто за бандитськими поняттями забрали Крим, Іванов з Патрушевим кинули цю ідею.
Росія в страху живе вже 100 років. Там саджають, убивають, відбирають плюс найпотужніша пропаганда, яка перетворює людей на хворих. Я працюю понад 30 років у психіатричній лікарні в гострому відділенні, до мене привозять маніакальних, депресивних, у психозі, але в усіх переважно одна причина — їх підштовхнув якийсь чинник (стрес, наркотики, алкоголь). РосТБ — це теж наркотик, зброя масового ураження. Мало хто так, як росіяни, уражений, а з досвіду на своїй роботі знаю: без ліків одними бесідами не допоможеш...
Українцям бажаю бути чесними, поважати інших і бути згуртованими. Не знаю, чим можна зігріти тих матерів і дружин, які втрачають своїх близьких. Немає в мене таких гарних слів.
Усі мої теплі слова із захисниками незалежності на передовій. Я сам народився в Пітері, але всім серцем і розумом з вами.
Костянтин КОТОВ (Москва, програміст):
— Був я в Україні вперше нещодавно — торік. Бачив безліч радісних і дружелюбних людей. Помилувався Дніпром, що тече під покровом дерев у самому центрі Києва. Відвідав романтичний і затишний Львів. З’їздив у Карпатські гори. Ніби немає війни.
Ніби мир між нашими країнами. Ніби в ці само дні не голодував Олег Сенцов, вимагаючи свободи бранцям російських в’язниць. Я вірю, що настане час, коли люди зможуть вільно їздити одне до одного в гості. З Москви до Києва. І навпаки. Коли всі політичні в’язі вийдуть на волю. Коли на алеї Небесної Сотні не будуть з’являтися нові портрети загиблих. Як написав Олегу Сенцову інший в’язень, Олександр Кольченко: «Не зневіряйся й пам’ятай, що імперії не вічні, тирана скинуть. З кожним днем упевненість у цьому дедалі виразніша». Звісно, не вічні — ні імперії, ні тирани. З надією про мир!
Сергій ПРУДОВСЬКИЙ (Москва, пенсіонер, у минулому підприємець):
— Дорогі жителі України! Президенти, уряди, депутати приходять і йдуть, а Громадяни залишаються. Жителям України й Росії бажаю не піддаватися на ганебні пропагандистські й кон’юнктурні дії влади, поважати й любити одне одного. Нехай буде мир і дружба між нашими народами! Щастя вам!
Сергій БЄЛОУСОВ (Калинково):
— Бажаю Україні остаточно відірватися від «Тайожного союзу»... Усім українцям бажаю миру, щастя, здоров’я й удачі!!! Україна — це Європа! Крим — Україна!
Віктор БУРАВЛЕВ (Санкт-Петербург— Колпино, юрист):
— Я люблю Україну й українців. Це в мене з дитячих років, проведених у Житомирі в бабусі. Відправляли мене туди на літо, тому в моїй пам’яті Україна — край літа, сонця, річки з незвичайною назвою Тетерів, парку з каштанами, великої кількості фруктів і ягід, а головне — доброзичливих чарівних людей із чарівливою співучою мовою. Я сприймав усе це як єдине ціле й навчився любити, не відчуваючи ні своєї переваги, ні своєї ущербності в цій дивовижній країні. Відтоді я жодного разу там не був, але перша любов як і раніше в мені.
Любов, співчуття й захват наповнювали мене в 2013 році, коли під час Майдану українці гинули й перемагали, відстоюючи свої гідність і незалежність. Особливо це било в очі на тлі щойно безпомічно згаслого протесту в Росії. Любов, співчуття й сором за свою країну досі не дають забути те, що відбулося в Криму й на Донбасі, і відтоді я намагаюся не писати критичних коментарів про українську політику. Ось і тепер, під час українських виборів, я не обговорюю нікого з кандидатів та їхні перспективи. Я знаю, що цей народ має право й можливість обрати Президентом кого завгодно і змінити його, якщо буде в тому потреба.
Тому що український народ — господар своєї долі. І я в нього вірю.
Олексій МОСІН (Єкатеринбург, доктор історичних наук, голова Уральського відділення Археографічної комісії РАН):
— Коли в лютому 2014 року колеги по інституту, в якому я тоді працював, запитували, що буде далі з Україною, я відповідав: «Там усе буде добре, якщо тільки ми туди не сунемося».
Сунулися. У березні 2014 року Росія анексувала Крим, порушивши тим самим свої міжнарод-ні зобов’язання, закріплені в Будапештській угоді трьох країн 1994 року. Потім Росія спровокувала конфлікт на Донбасі й досі продовжує підтримувати сепаратистів на сході України. Під час цього конфлікту в липні того само року було збито пасажирський Боїнг, загинули 298 громадян Нідерландів, Малайзії та Австралії — винних у цьому злочині незабаром назве суд у Гаазі.
П’ять років тому між Україною й Росією пролягла глибока прірва, яка з того часу тільки розширюється й глибшає. Дві країни продовжують рух у протилежних напрямках: Україна прямує в Європу, у співтовариство демократичних держав, Росія взяла курс на «суверенну демократію», що призводить до дедалі більшої ізоляції її від зовнішнього світу, насамперед від країн з демократичним устроєм.
У чому принципова відмінність шляхів розвитку, обраних Україною й Росією, добре видно на прикладі президентських виборів у цих країнах. У Росії XXI століття результат усіх виборів глави держави був абсолютно передбачуваний, що характерно для країн з авторитарним або тоталітарним режимом. В Україні, навпаки, результат виборів передбачити неможливо: все вирішує вільне волевиявлення громадян, а це — ознака демократичного устрою держави.
У сучасній Україні безліч нерозв’язаних проблем і неподоланих труднощів, але всі проблеми можна розв’язати, а труднощі подолати, якщо зберігається вірність двом основним цінностям — свободі й демократії.
Коли перестане розширюватися, а потім і почне скорочуватися прірва, що розділила наші країни? Тільки після того, як Росія повернеться на шлях демократичного розвитку, поваги й дотримання прав і свобод своїх громадян, суверенітету й незалежності інших країн, з якого вона зійшла — але не назавжди. І для Східної Європи прийде час, «когда народы, распри позабыв, в великую семью соединятся» (О.С. Пушкін).
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
