На знімку: родина Кирилюків.

Фото з сімейного альбому.

Усе має стати на свої місця! Загарбані землі мають бути українськими. В країні має панувати мир. Усі вигнанці повинні повернутись до рідного дому. Серед своїх не треба шукати ворогів. А ще родина повинна мати свою оселю. Близькі люди — бути поруч. Дорослі — мати роботу і заробляти на життя. А діти — залишатися безтурботими і ніколи не знати, як поруч із домом розриваються снаряди... І всі мають бути здоровими. І в щасливих родинах повинні народжуватись щасливі малюки... Такі прості бажання. Але так непросто їх здійснити.

Особливо тоді, коли раптово, не зі своєї волі, доводиться кардинально змінювати життя. Як це сталось із Аделіною Кирилюк. Іще кілька років тому вона була макіївчанкою. Тепер зі своїм десятилітнім сином та чоловіком вони — хмельничани. А як надалі складеться доля, не беруться загадувати. Хоча завжди готові до будь-яких змін.

Циркова гімнастка

Коли дивишся на інспектора патрульної служби Кирилюк — серйозну, підтягнуту й відповідальну, — якось важко уявити, що колись це була циркова артистка, яка виступала з акробатичними номерами та еквілібром на велосипеді.

У її рідній Макіївці цирку не було. Зате була мама, яка сама виховувала її та двох старших братів. Діти змалечку бачили, як непросто їй утримувати всю родину, тому якось рано подорослішали, і п’ятнадцятилітня Аделінка твердо знала, що вона має якомога швидше влаштуватись на роботу і заробляти на життя.

Що робити в такому віці дитині? Вирішила так: поїде до столиці й виступатиме в цирку. Її мрія, а також вправне й натреноване тіло стали запорукою успіху. Заради циркових гастролей вона навіть залишила школу. І не шкодувала, що проміняла підручники на свою першу зарплату.

Але за пару років, трохи подорослішавши, зрозуміла, що освіта і затребувана спеціальність важать у житті немало. Тому повернулась до школи, екстерном склала випускні іспити й серйозно замислилась над тим, ким бути далі.

Обраний університет і спеціальність стали кроком у зовсім інший світ — тепло- та газопостачання.

Університетський викладач

— У той момент це здавалося мені дуже перспективною справою, — пригадує Аделіна. — Всі тільки й говорили, та й дотепер не змінили своєї думки, про те, як добре живеться газовим компаніям. Робота в такій видавалася бажаною для багатьох.

Розраховувати на чиюсь допомогу під час навчання дівчина не могла, тому пішла на заочний факультет Донбаської національної академії будівництва й архітектури, одночасно влаштувавшись лаборантом на одну із кафедр.

Після закінчення одразу вступила до аспірантури, і здавалося, що надалі все життя буде спланованим, розміреним і пов’язаним із вищою школою. Зі студентки перетворилась на викладача. Паралельно працювала над кандидатською дисертацією. На осінь 2014-го вже був призначений захист роботи.

Та й особисте життя складалося добре: вийшла заміж, народила сина. Чоловік став для неї надійною опорою. Потроху почали обживатись у своїй квартирі. Про що ще мріяти молодій родині?

Навесні поїхали відпочити до моря. Аж тут почало відбуватися щось незрозуміле: Макіївка разом із Донбасом збурились, лунали дивні гасла, з’явились незрозумілі люди. Спочатку думалося, що все швидко минеться, заспокоїться. Чоловік про всяк випадок відправив дружину і сина до родичів у Хмельницький, щоб перебули там тривожний час.

Потім вони повернулись. Але не минулось. Пришла війна. І вчорашнє життя обірвалось. Яким буде завтрашнє — ніхто не знав.

Залишили оселю

— Ми тримались доти, доки не почули, як розриваються снаряди неподалік від нашого дому. Потім з’явились повідомлення про жертви. А на роботу довелося добиратись через блокпости і людей з автоматами, — повертається у минуле Аделіна.

Не було нікого, кого б не зачепили ці події. Про захист кандидатської вже не йшлося. А їхній виш розділився на два. Основна базова частина перейшла у підпорядкування «ДНР». Інша, котра не погоджувалась із таким рішенням, переїхала до Краматорська.

Родині Кирилюків теж довелося робити свій вибір: або залишатись у своєму домі, але вже в чужому місті та країні. Або вибрати чужий дім, але в своїй країні.

— Ми зібрали речі, зачинили двері квартири і поїхали, — продовжує. — Знали, що у столиці чи великих містах на нас ніхто не чекає. Сподівались, що у невеликому спокійному місті буде легше облаштуватись. Та й чоловікові родичі поруч — хоч якась підтримка.

Але життя виявилось жорсткішим, ніж сподівання. За великим рахунком їх, переселенців, чекали не всі й не скрізь. Попервах навіть винайняти квартиру не вдавалося: коли господарі чулі, що з Донеччини, — відмовляли. Та й з роботою було непросто. Чоловік узявся за підприємницьку діяльність. Аделіна ж вирішила розпрощатись із кар’єрою у вищій школі: зарплата невисока, а розраховувати на хабарі вона принципово не хотіла.

Трохи обжившись на новому місці, вирішила запросити сюди й одного з братів із родиною. Сім’я й справді переїхала. Але прижитись на новому місці так і не змогла. За кілька місяців вони повернулись до окупованого, але рідного міста. Та й за мамою мусить хтось приглядати.

А Кирилюки залишились у Хмельницькому і сповна випробували на собі, що означає статус внутрішньо переміщених осіб. З одного боку, держава начебто і обіцяє певні пільги та допомоги. Та з другого, на них важко, а то й просто неможливо розраховувати, бо коли ще пільгові черги на житло зрушать із місця... Житлові кредити виявились теж під величезним знаком запитання. Навіть невеличкі соціальні матеріальні виплати у кілька сотень гривень на місяць швидко припинились через те, що з об’єктивних причин не вдалося дотриматись низки вимог...

Молода родина, у якої практично не було підтримки, могла опустити руки. Але цього не зробила.

Патрульний поліцейський

Перший набір до нової патрульної поліції став шансом розпочати нове життя. Аделіна успішно склала всі іспити й стала патрульним. За пару років ейфорія успіху першого набору в багатьох минула — менш як третина від того набору залишилось на службі, котра виявилась по-справжньому важкою, особливо для жінок. Але цю жінку вона не зламала.

Такою мамою, як у десятилітнього Єгорки, — котра носить форму і бореться зі злочинцями — може похвалитись далеко не кожен із його ровесників. Та вдома її люблять не за це. А за те, що вона залишається турботливою й терплячою за будь-яких обставин. Адже хлопчику від народження доводиться справлятись із важкою проблемою зі здоров’ям. А нещодавно до всього додалося й серйозне захворювання чоловіка. Нині він змушений постійно проходити процедуру гемодіалізу. Змінити ситуацію може лише нова нирка. Провести операцію з її пересадки можуть у Білорусі. Але коштує вона 70 тисяч доларів.

Для тих, кому довелось розпочати своє життя практично з нуля, сума просто захмарна. Але чоловік не втрачає надії. Збирає всі сили в кулак і працює, щоб заробити гроші й для родини, і на операцію, і на житло...

Сила в оптимізмі

Треба особисто поспілкуватись із Аделіною, щоб зрозуміти, наскільки сильна, а водночас світла і спокійна ця людина. Не хоче говорити чи думати про погане. Не втрачає надії, що все таки стане на свої місця і рідний дім дочекається десятків тисяч тих, хто мусив його залишити. Вірить, що разом із чоловіком вони здолають усі хвороби й проблеми. І що їхній хлопчик ростиме здоровим і сильним. Мріють народити ще одну дитину.

Вони виявились сильнішими за війну. І відважнішими за тих, хто її розв’язав. У їхній успіх і перемогу не можна не повірити. І хоча вони не просять, допомога їм потрібна. І від держави. І від просто небайдужих до їхньої долі людей.

Для тих, хто захоче допомогти, друкуємо реквізити, куди можна перерахувати кошти на операцію:

ПриватБанк, рахунок 5168742227464181, Кирилюк Аделіна Іванівна.

Хмельницький.