Перший секретар Волинського обкому партії Леонід Палажченко, який очолював обласну партійну організацію в 1979—1984 роках, був яскравою та колоритною постаттю. Підлеглим було важко його вирахувати. Він міг несподівано звернути із шосе на польовий путівець і ризикнути проїхати аварійним мостом, яким уже давно ніхто з автомобілістів не користувався, з’явитися там, де його не чекають.

Так він запримітив на березі річечки Чорногузки знайому йому чорну «Волгу» одного із членів бюро обкому партії, а біля неї — гурт людей, що трапезував у робочий час. Можна уявити, що відчули гультяї, коли в глухому закутку Луцького району побачили першого керівника області. Їх як вітром змело в розташований поруч невеличкий лісок. Звичайно ж, Леонід Іванович не став пробиратися його гущавиною, аби виловити підлеглих, «не царське це діло». Але вже того самого дня дізнався про всі деталі цього таємного обіду, а кожен його учасник отримав належне.

Іншим разом, ідучи на звітно-виборні збори партійної організації колгоспу «Заповіт Ілліча» того самого Луцького району, Леонід Іванович заїхав у село не тією дорогою, де його чекало керівництво райкому партії і господарства, а, так би мовити, з тилу. На фермі, куди завернув, саме закінчилося обіднє доїння. Фуражири, перед тим як пороздавати корівкам кормів, вирішили й собі, як то кажуть, закласти за комір. Та бракувало грошей. Аж тут на ферму зайшов незнайомий чоловік у картузі, чоботях, куртці. Вважаючи незнайомця родичем когось із тваринників, дядьки, яким аж пекло від «спраги», запропонували: «Випити хочеш? То давай три карбованці». Палажченко, вдаючи, що шукає гроші, почав випитувати несподіваних співрозмовників про стан справ на фермі, у господарстві. А потім, вже тримаючи в руках «трояка», запропонував: «Давайте, хлопці, познайомимося. А то якось незручно, запрошуєте в компанію, а не знаєте кого. Мене звати Леонід, а прізвище Палажченко. Я перший секретар обкому партії. А ви хто?» Та відповіді, звісно, не почув, бо «хлопці» мало двері не виламали в корівнику, тікаючи від чоловіка, на якого ще хвилину тому так розраховували. А розмова на партзборах після цього вийшла цікавою, бо оповідачем Леонід Іванович був талановитим.

На довгі роки запам’ятав зустріч з Леонідом Палажченком і голова одного розташованого неподалік Луцька колгоспу. Чоловік цей любив гарно вдягнутися, або, як то кажуть, прифрантитися, мав модне взуття. Тож коли він ступив крок, другий назустріч першому секретареві, який зайшов у кабінет голови, гість, побачивши на господареві шикарне взуття, поцікавився, якої ж фірми ці «туфельки». «Фінські», — відповів голова.

Розпитавши в керівника колгоспу, як ідуть у господарстві справи, який настрій у людей, Леонід Іванович запропонував пройтися на ферму, бо, як сказав, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Не маючи в кабінеті робочого взуття, голова намагався уникнути цього походу в корівники. Та високий гість був невблаганний. Довелося послухатися. Уже повернувшись із ферми, співчутливо оглядаючи замурзані ноги голови колгоспу, Леонід Іванович зауважив: «Фінські туфельки, це добре, але коли йдеш у театр, у гості. А на роботі треба мати відповідне взуття. Ти ж не кабінетний працівник, мусиш бути там, де працюють люди. Тож купи чоботи і тримай їх при собі».

Сам Леонід Палажченко, виїжджаючи в села, завжди одягав ялові чоботи, кашкета. Скоро таке обмундирування стало ніби робочою формою всіх партійних чиновників області. Шевські ательє не мали відбою від пошиття кепок «аля-Палажченко» і курток за відповідним фасоном. Про чоботи годі й казати, вони стали в області на кшталт пароля: якщо не маєш, то начувайся.

Та все ж у моїй пам’яті Леонід Палажченко, попри свій вельми непростий характер, залишив хороший спомин. Не було жодного заходу, куди б він не запрошував журналістів. А якщо ті, траплялося, запізнювались, змушував чекати прибуття преси чи радіожурналістів (телебачення в ті роки на Волині ще не було). Він помічав хороше і вимагав, щоб позитивний приклад ставав нормою, оперативно реагував на критичні виступи журналістів. Виїхавши з Волині на Чернігівщину — теж на посаду першого секретаря обкому, запропонував тамтешньому обласному радіо передавати прогноз погоди, «як у Луцьку» — на початку випуску новин і в кінці, часто ставив за приклад роботу волинських мас-медіа.

Коли Леонід Палажченко відійшов в інші світи, йому не було й шестидесяти. Уже чверть століття, як Леоніда Івановича немає серед нас, але яскраві спомини про цю неординарну особистість живуть і сьогодні. Так, як усі ми, він не був безгрішним, але вмів і любив працювати, не терпів ледарів і бездар, усіляко підтримував і заохочував людей, які сумлінно й чесно трудилися.

Волинська область.