Учора вранці, 4 квітня, помер наш колега, журналіст, колишній завідувач відділу парламентського життя Анатолій Краслянський.
Неймовірно гірка новина для всіх, хто знав Анатолія Андрійовича і працював з ним. Життєлюб, з невичерпним запасом оптимізму, він з’являвся на редакційному порозі вже після виходу на пенсію з незмінною усмішкою й обіймами: «Ну як ви тут, скучили за Краслянським?.. А я матеріал приніс...».
Анатолій Андрійович був (ще дуже важко вживати форму минулого часу) не просто доброю людиною за натурою, він був активно добрим. Маючи тісні зв’язки з різними структурами й органами влади, він використовував їх для допомоги друзям, друзям друзів і просто випадковим знайомим. У працевлаштуванні, одержанні житла, медичної консультації і навіть місця на кладовищі. «Краслянський, — жартували ми, — ви наче дядя Вася з анекдоту, вас знають усі...».
Принагідно згадується, як у давні, ще компартійні часи, боротьба з пиятикою сподвигла заступника редактора «Радянської України» (тоді в органі ЦК КПУ Анатолій Андрійович завідував відділом новин) на палкий спіч про окремі недоліки на фронті битви з алкоголізмом: «Товариш Краслянський виставив на стіл пляшку коньяку, щоб пригостити своїх гостей — двох жінок... Але я вчасно зайшов...». Тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонід Кравчук, присутній на зборах, перервав доповідача: «І що, Толю, ти не пригостив дам?..». Дружний сміх перекреслив «генеральну лінію» партії до кінця не лише зборів, а всієї антиалкогольної кампанії в газеті...
Його творчий шлях проліг від рідного Яготинського району до Київського університету, факультету журналістики. Він працював у кращих газетах тодішньої України. Спочатку в «Молоді України», яка на той час мала майже мільйонні наклади. Завідувач відділу робітничої молоді, він об’їздив, здається, усі будови, шахти, великі підприємства. Недаремно саме він, не полишаючи своїх обов’язків у «Молоді України», започаткував спочатку як додаток до «Молоді», а потім і самостійну студентську газету — «Студентський гарт», був її першим головним редактором, передавши потім редакторське кермо Борису Чайці. Його робота в «Радянській Україні» — відділі агропромислового комплексу, потім завідувачем відділу інформації — значною мірою припала на період Чорнобильської аварії та подолання її наслідків. Він писав про це страшне лихо не з довідок чи телефонних дзвінків, його репортажі і розповіді про людей «дихали» тим самим повітрям, що і його герої, і жили тим самим життям.
Від перших днів створення парламентської газети «Голос України» Анатолій Краслянський був поруч з нами...
Анатолій Андрійович любив життя, і воно відповідало йому щирою взаємністю. Здавалось, так буде ще довго-довго... Але раптовий інсульт перекреслив усі його плани і задуми. На нову книжку, на весняний дачний сезон, на риболовлю... Не віриться, що наш колега більше не пройдеться кабінетами редакції, що стіни не почують його сміху, а наші руки не відчують тепла його долоні. Спочивайте з миром, дорогий друже. Хай нетяжкою буде вам рідна земля. А десь там, на невідомих нам зоряних висотах, хай душа ваша спостерігає за нами сущими. І молиться за Україну.
«Голос України».
