«В’язочка» Бубликів виходить чималенькою.
Із дружиною Тетяною та синочками Степанком і Михайликом.
Подвійне таткове щастячко ще зовсім недавно лежало в колисці.
Фото з родинного архіву.
Народного депутата-мажоритарника Юрія Бублика земляки вперше делегували до парламенту 2012 року з іншої виборної посади — голови Ковалівської сільради, що поблизу Полтави. Згодом мешканці обласного центру та двох прилеглих районів удруге довірили йому депутатський мандат. Однак за цей час їхній обранець так і не став героєм світських хронік. Тож найближчих йому людей виборці бачать не на телеекранах, а поруч із собою — у звичайних крамницях, лікарнях, аптеках... І, звісно, не впізнають їх серед перехожих. Тож спробуємо уважніше придивитися до «портрета» родини народного депутата, спілкуючись із ним, так би мовити, без краваток.
— Пане Юрію, ви маєте чималу сім’ю. Представте персоналії із «в’язочки» Бубликів.
— У нас із дружиною Тетяною п’ятеро дітей. Старша донька Анна вже заміжня. Тож маю ще й зятя та внука, поки що єдиного. Дві молодші доньки-двійнята — Єлизавета й Анастасія — минулого року закінчили школу і стали студентками, навчаються у вишах Львова та Харкова. А двійнята-синочки — Степанко і Михайлик — народились у серпні 2016 року.
— Земляки знають, що ви з’явилися на світ і живете у селі під Полтавою. І водночас не приховуєте нібито «нетипових» для нашого краю світоглядних позицій українського націоналіста. Тож дехто вперто шукає якихось «західняцьких» коренів.
— Такі пошуки будуть марними. Мої батьки — вихідці з Кіровоградщини та Полтавщини, тесть і теща — зі Славути Хмельницької області й із Молдови. Це зайвий раз підтверджує, що націоналісти народжуються не лише на Галичині... А зерна діяльного патріотизму й непримиренності до ворогів України зароджувались у мені ще тоді, коли слухав розповіді бабусі про Голодомор, який вона пережила, та інші жахіття совдепії. Так виховували мене й батьки. Тато дружини також прищепив доньці те, завдяки чому вона підтримує мене в усьому.
— Цю естафету поколінь ви передаєте своїм дітям. Адже полтавці бачили, як у 2014 році ви приходили на місцевий Майдан із молодшими доньками.
— На той час Лізі й Насті виповнилося по 13 років. Однак брав їх із собою не лише на полтавський, а й на київський Майдан. Хоча тоді вони, мабуть, іще не до кінця усвідомлювали значимість тих подій. Та тепер, коли переглядають фото, дякують мені за те, що мали можливість спостерігати, як буквально на їхніх очах творилася наша новітня історія. Дружина Тетяна теж була на київському Майдані. Бачила, як мій номер у депутатському готелі перетворився на тимчасовий прихисток для десятків протестувальників: заходили перепочити, помитися, перевдягнутися. Дружина порядкувала там, допомагала в усьому. Хоча й суто жіночих переживань вистачало. Бо з вікна того номера було видно, як убивають майданівців, палять їхні намети...
— А як у вас із Тетяною все починалося? Де познайомилися?
— На дискотеці в сільському клубі. Одружилися, коли навчався на третьому курсі аграрного вишу, а Тетяна лише планувала туди вступати, бо вона молодша за мене на п’ять років. У тому віці у стосунках іще нерідко переважають емоції. Тож усуціль безхмарними наші взаємини не назвеш. Дійшло навіть до розлучення.
— То розлучення було фіктивним?
— Ні, справжнім. Ми тоді не жили разом десь із рік. Потім помирилися. Бо подорослішали, помудрішали, відчули відповідальність перед дітьми. Та до ще одного штампа в паспорті, як то кажуть, руки не доходили. Аж якось дружина зауважила: «І доки воно в нас буде не так, як у людей?..» Тому саме на п’ятий день народження Лізи й Насті ми з Тетяною пішли в сільраду і вдруге побралися.
— Маєте набагато більший досвід виховання дівчат, ніж хлопців. Із доньками ви були суворими батьками?
— Намагалися виховувати їх на принципах справедливості. Хоча панібратства не допускали. Це, вважаю, дало свої плоди. У школі дівчата не були відмінницями, та вчилися непогано. І, скажімо, вже у випускному класі Ліза й Настя не лише самі не «встряли» в якусь сумнівну пригоду зі спиртним, а й інших осмикували. Ще приємніше тоді було почути від них слова вдячності батькам за те, що так виховали.
— Різниця у віці між вашими дівчатами і хлопцями досить істотна. Хоча неважко здогадатися, що продовжувачів роду Бубликів по чоловічій лінії ви чекали й раніше.
— Про сина справді мріяв. І п’ять років тому з дружиною навіть подали заяву на усиновлення хлопчика. Але коли дізналися про те, що Бог дає нам одразу двох своїх синочків, наміри змінилися. Тепер маю щастя приходити додому й бачити двох малих козаків, які біжать назустріч зі словами: «Татку, що ти купив? А цукерку приніс?»
— Це, певно, стимулює...
— Ще й як! Ось облаштував для них ігрову кімнату зі шведською стінкою, турніком, канатами. То й сам до турніка підходжу. Бо треба тримати себе в тонусі. Щоб і сьогодні м’яча з малими поганяти, й потім на весіллях у них потанцювати... Після народження синів кинув курити, взяв за правило проводити з родиною бодай один день на тиждень.
— Така подія, мабуть, прискорила й будівництво просторого родинного гніздечка.
— Його ми просто розконсервували. Фундамент будинку в Ковалівці закладав іще 1994 року. Та попереду були робота у бізнесі, обрання головою сільради і народним депутатом України, політична діяльність. За таких умов будівництво довелося надовго законсервувати. А коли дружина була вагітна синочками, куми нагадали мені про те, що, крім політики, революцій і депутатства, є ще й обов’язок чоловіка забезпечити своїх дітей дахом над головою. Тож 2016 року на дещо «підкорегованому» фундаменті ми звели стіни, наступного — накрили їх дахом. Увесь минулий рік зайняли внутрішні роботи, які тривають і досі. Та оскільки в будинку вже можна було жити, наполіг, щоб 31 грудня, під цей Новий рік, усією родиною переїхали сюди з полтавської квартири, яку винаймали. Тепер живемо тут і поволі облаштовуємо кімнату за кімнатою. Разом із зятем та братом, який мешкає поруч. Запрошуємо також майстрів-односельців. Адже будинок таки величенький. Із флігелем має площу 296 кв. м. Добре, що майстер там дуже гарно камін облаштував. Усю зиму топили дровами, газ використовуємо тільки для підігріву води.
— Впевнені в тому, що різні покоління вживатимуться під одним дахом?
— Дах справді один, але будинок має два окремі входи. Та й флігель добудуємо. Поки роботи тривають, живемо всі разом. А потім у родини старшої дочки будуть і свої вхідні двері, й кухня... Окремий холодильник мотивує, знаю про це ще з часів своєї молодості. Розумію, що надалі не всі діти залишаться біля мами з татом. Та головне, щоб у них був батьківський дім, у якому всі збиратимуться. А вже на старість мрію збудувати на нашому обійсті (землі тут вистачає) ще одну невеличку хатину в «шевченківському» стилі. Зі спальнею, кухнею, санвузлом і... великою призьбою. Що ще стареньким треба? І вода там є, тож облаштуємо ставочок. Ловитиму карасиків та гомонітиму з онуками і правнуками. Щоправда, до цього часу ще багато води в нашому Коломаку спливе. Бо збираюся подолати сторічний життєвий рубіж, причому до вісімдесяти треба ще «побігати», а потім можна й на пенсію...
— Ваша політична діяльність спонукає опонентів до, м’яко кажучи, безцеремонного втручання й у приватне життя. Під час однієї з виборчих кампаній вони замовили і показали на своїх телеканалах нібито документальний фільм про «розгульне» життя народного депутата Бублика. З гулянками в розкішних готелях і ресторанах у супроводі довгоногих дівчат... Як відреагувала на ті кадри ваша дружина?
— На щастя, згаданий вами «шедевр» вийшов настільки примітивним, що впізнати депутата Бублика в «акторі», котрий утілював мій образ, могли, мабуть, тільки його замовники... А якщо серйозно, то я одразу скачав той фільм на свій ноутбук і показав дружині. Вона вже після перших кадрів сказала: «Так це ж не ти!» Зрештою, після перегляду довго сміялася. І, звісно, пригадала нашу розмову ще на початку моєї політичної діяльності про те, що, коли вже впрягаєшся у цей віз, треба бути готовим до бруду та провокацій. Опоненти з числа «грошових мішків» не гребують нічим. Відбивати їхні не лише медійні атаки допомагають розуміння та підтримка найрідніших людей.
— Які «секрети» родинного благополуччя та затишку вважаєте найголовнішими?
— Мудрість приходить із часом і досвідом сімейного життя. Адже саме в родині ти вчишся поступатися, чути, розуміти, відчувати близьку тобі людину. А найміцнішою ланкою, яка тримає цей союз чоловіка і жінки, залишаються діти. Ще в студентські роки запросив на своє весілля товариш із багатодітної сім’ї. Там разом із батьками їх було дванадцятеро! Мене тоді просто вразили стосунки старших і молодших, їхня органічна потреба допомагати, підтримувати один одного, дбати про те, щоб ніхто не випав із цього великого гніздечка. Власне, так жили наші предки, діди-прадіди, в родинах яких зазвичай було багато дітей. Тож категорично не приймаю більш ніж сумнівну чужоземну «моду» на розмивання традиційних сімейних цінностей, намагання видати їх за пережитки минулого. Бо все те послаблює не лише окрему родину, а й нашу державу, знелюднює націю. Маю в цьому однодумців у парламенті. Разом відстежуємо законопроекти, в яких намагаються протягти, узвичаїти непритаманні українцям «вольності» в родинних стосунках. Прагнемо захистити сім’ю як союз найближчих людей і як суспільну інституцію.
— Особливо важливо достукатися до сучасної молоді...
— Її треба не лише переконувати, а й мотивувати створювати родини, народжувати дітей у шлюбі. Без підтримки держави, вагомого слова церкви тут не обійтися. Разом мусимо нагадувати про те, що, власне, сенс життя — у продовженні себе у своїх дітях. Бо ти підеш, а посіяні тобою зернятка залишаться. І дуже хочеться, щоб, споглядаючи за людським буттям уже з небес, неодмінно побачив те, що передав нащадкам.
Полтава.
