Напередодні президентських виборів 2019 року відбулася непересічна для вітчизняного політикуму подія. Перший віце-президент НАН України, академік Володимир Павлович Горбулін презентував в «Українському домі» свою нову книгу — не менш відверту, ніж видана 2009 р. «Без права на покаяние». Фактично йдеться про переосмислені автором та оновлені, унікальні (хто ще все це знає?) системний аналіз і роздуми інтелігента-державника, який отримав та успішно використав шанс реалізації своїх непересічних талантів, ставши одним із провідних творців підвалин національної безпеки України.

Досконалий, але водночас стриманий чорно-сірий дизайн обкладинки і суперобкладинки, надрукованої на жовтуватому папері книги В. Горбуліна підкреслює яскравість і щирість її легко прочитуваного, багатого на метафори і афоризми та позбавленого будь-якого менторства змістовного наповнення.

Не випадково у шкільні роки майбутній учений і політик відчував «радость познания лирики и наслаждение волшебством мастеров словесности» (с. 24). Можливо, саме звідси його здатність коротко й точно формулювати непрості істини нашого буття.

Широко відомий як авторитетний аналітик та стратег, енциклопедично освічений публіцист, — автор не надсилав запрошень на презентацію, але велика концертна зала була вщент заповнена (хто з діючих та колишніх політиків здатний таке повторити?). Причому сподівання всіх, хто шукає та знаходить у книгах і статтях академіка Горбуліна, в особистому спілкуванні з ним не лише відверті відповіді на виклики Українській державності, а й рецепти пошуку таких відповідей, цілком виправдалися.

Першочерговість національних інтересів

Книга «Мой путь в зазеркалье. Не только путевые заметки» містить рельєфні та без ретушування «портрети з натури» багатьох вітчизняних і зарубіжних політиків, передусім перших осіб України і їх оточення. За висловом автора, у фокусі його уваги «украинские элиты — лидеры в разных сферах, которые формируют векторы развития государства» (с. 16).

Водночас, це і книга-автопортрет, де зображення «верхівки айсберга» дозволило викласти власні пріоритети та ціннісні орієнтири, серед яких домінують взаємопов’язані для автора прагнення до справедливості та першочерговість національних інтересів.

У контексті історичної відповідальності тих, хто причетний до державотворення, особливу увагу привертає представлений на с. 207 принцип залучення людини на державну службу: «умение преодолевать гравитацию корысти». А далі — сумна констатація: «украинские государственные топ-менеджеры до сих пор не могут осознать, что главное — это национальные интересы» (с. 225).

Із властивою йому проникливістю й не без самокритики і самоіронії автор подає власні здобутки і помилки, визнаючи в т. ч. і кадрові прорахунки. Тим прикріші, що за твердим переконанням В. Горбуліна, злагоджена, компетентна команда «может заметно трансформировать исторический маршрут государства» (с. 38), а у 90-ті роки саме кадрова складова виявилася тим важелем, який призводив країну до всіх успіхів та провалів (с. 39). Автор книги констатує, що довіра до нього з боку новообраного Президента України Л. Кучми дозволяла Секретарю Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) «самостоятельно заниматься многими кадровыми вопросами» (с. 50).

Україноцентризм у ціннісному вимірі, модель якого обстоює російськомовний на побутовому рівні академік Горбулін, фактично становить стрижень та основний зміст книги і кожної з її 12 глав.

Послідовний прибічник демократичної, ринкової орієнтації україноцентризму та гуманістичних мотивацій (с. 13), В. Горбулін вважає за потрібне додати йому політичної волі та сталі. Не випадково автор розглядає «национальный эгоизм» як досить здоровий по суті макротренд (с. 223).

Центр управління «оборонкою»

Одним із головних блоків україноцентричних поглядів академіка є потужний вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК) та пов’язаний із ним розвиток науки і технології.

Інженер-конструктор та вчений в галузі космічної техніки і ракетного озброєння, В. Горбулін наполегливо обстоює створення в Україні «единого органа для управления «оборонкой», чогось подібного до «отдельного министерства ОПК», особливо необхідного в умовах війни (с. 114-115). Важко не погодитися з аргументацією колишнього та поки що єдиного керівника Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України, який виступає за створення під керівництвом Першого віце-прем’єр-міністра фактично менеджерського центру з невеликим штатом, де концентруються всі запити державних покупців та всі пропозиції виробників. За задумом автора, такий центр вирішував би, яке озброєння виробляти власними силами, яке спільно з іноземними партнерами, а яке — імпортувати, що дозволило б збалансувати завдання підтримання обороноздатності країни та інтереси підприємств оборонної промисловості.

Визначаючи сферу безпеки і оборони як особливо близьку для нього, а становлення Ради національної безпеки і оборони в якості «фундаментального элемента системы государственного управления в сфере национальной безопасности» (с. 53), та у контексті змін в оборонно-промисловій політиці держави в умовах «войны низкой интенсивности» (с. 210-215), В. Горбулін розвиває свої ідеї до рівня деталізації і внесення поправок у чинні закони і ухвалення нових.

Колишній Секретар РНБО ставить під сумнів продуманість кадрової політики у воєнний час з точки зору інтересів держави та пропонує формування професійної армії, в якій умови служби наближені до західного стандарту. Зокрема, армія має позбавитися невластивих функцій — усього, що прямо не відноситься до підготовки до війни, спрямувавши ресурси на зміну якості комплектування підрозділів та частин підвищеної готовності.

Багаторічний власний досвід та професійні знання автора стоять за предметністю його пропозицій щодо активізації ракетних програм. Йдеться про створення оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан» та протикорабельної крилатої ракети «Нептун», прискорення розробки зенітно-ракетних комплексів середнього радіуса дії, а також збільшення поставок до бойових підрозділів протитанкових керованих ракетних комплексів «Стугна».

Для вирішення проблем оборонної промисловості пропонується позбавитися «туманності» порядку фінансування та відбору технологій, а залученню в Україну іноземних компаній з новими технологіями сприятиме лібералізація зовнішньоекономічної діяльності для підприємств усіх форм власності. Водночас слушно наголошується на необхідності реструктуризації, акціонування та приватизації оборонних підприємств.

Першочергове завдання оновленої 2019 року влади, зазначає академік Горбулін, — зробити українські сили оборони дійсно сильними, а ідеальний варіант — створити «военный корсет государства на основе прямого двустороннего сотрудничества с США, включая помощь на уровне союзника и даже создание плацдармов на своей территории — пусть в виде хорошо защищённых объектов национальной системы противоракетной обороны США» (с. 230).

Ця відверта та водночас сповнена прагматизму, смілива і обґрунтована позиція визнаного фахівця спирається на національні інтереси України та багаторічний досвід низки країн, для яких у результаті подібних кроків російська (радянська) загроза практично втратила гостроту.

Складова колективної безпеки

Аналізуючи геополітичне становище України та її високу залежність від зовнішніх факторів, В. Горбулін наполягає, що із спробами зовнішнього тиску пов’язані основні потенційні загрози Україні на міжнародній арені. Автор вважає, що вихід полягає у перетворенні країни на невід’ємну складову колективної системи безпеки з використанням власного геополітичного становища, яке із зміцненням державних інституцій перетворюється на беззаперечний актив України.

Для книги В. Горбуліна, переконаного і послідовного прибічника прозахідного курсу Києва, характерна увага до євроатлантичної інтеграції та членства України в Альянсі (гл. 4 «Западный вектор»).

Ініціативи щодо започаткування особливих стосунків України з НАТО і підписання Хартії «Україна — НАТО» (с. 74-75), керівництво Національним центром з питань євроатлантичної інтеграції України при Президентові України, розробка цільового плану Україна — НАТО на 2003 рік (с. 139), особисте спілкування з керівництвом Альянсу, визначення набуття членства в НАТО як одного з пріоритетів зовнішньої політики у прийнятому 2003 року Законі України «Про основи національної безпеки України», а також пов’язані із цими та іншими подіями сподівання та прорахунки на векторі відносин Києва з Брюсселем у викладі їх безпосереднього учасника, сприймаються читачем як історія викликів, а також непересічних здобутків автора (с. 76, 79, 126, 135, 144-145).

Представляючи перспективну модель розвитку України, В. Горбулін відзначає, що «интеграция в евроатлантическое пространство является едва ли не единственно возможным путем развития украинской государственности» (с. 226-227).

Україноцентризм автора привів його до однозначного висновку, що захист національних інтересів неможливий у форматі державного нейтралітету. Споконвічна агресивна поведінка Росії щодо сусідніх держав, її зростаюча конфронтація із Заходом стоять за наступною характеристикою Московії далеким від русофобії академіком Горбуліним: «Россия... всегда будет готова, подобно трехглавому Змею Горынычу, выпустить из пасти ядовитый шовинистский имперский огонь, даже если голова останется одна-единственная» (с. 63). Цей чекістсько-православний імперський вогонь живиться, зокрема, російським природним газом. Причому наполегливе і небезуспішне просування Кремлем альтернативних українським трубопроводів приводить В. Горбуліна до висновку, викладеного ним у завершальній, присвяченій моделюванню майбутнього України, частині своєї книги, — ера транзитної щодо російських енергоносіїв держави добігає кінця (с. 222). Настав час навчитися, подібно до Польщі, жити із цим, різко нарощуючи власний видобуток. Як мовиться у відомій французькій приказці: сподіватися на краще, але готуватися до гіршого...

Позбавлення від критичної зовнішньої залежності

Стратегічного значення висновок академіка Горбуліна перебуває у площині позбавлення від критичної зовнішньої залежності не лише енергетичного характеру, особливо коли йдеться про Росію — економічного партнера, який зловживає своїм становищем на ринку України з метою політичного тиску.

З огляду на те, що Російська Федерація намагається перекроювати кордони між державами, а США виступає в якості ключового донора міжнародної безпеки, боротьба між ними — всерйоз та надовго (с. 220). Оскільки ж наміри сусідньої держави поглинути Україну досить прозорі, протистояння України та Росії постає як конфлікт по лінії розлому цивілізацій. У глобальному протистоянні ХХІ століття Україна не просто перебуває в органічно притаманному для неї з позицій історії, культури, економіки та політики середовищі, але й має підстави розраховувати на підтримку з боку своїх союзників та партнерів, перш за все США, НАТО та ЄС. Зокрема, про це свідчить нещодавня заява прес-секретаря Пентагону Еріка Пахона, що з 2014 р. США виділили Україні понад 1,3 млрд дол. на зміцнення обороноздатності й поліпшення взаємодії з НАТО.

Не претендуючи на всеосяжний аналіз, можна констатувати, що розрахована на «широкий круг вдумчивых читателей» (див. анотацію) та оздоблена підзаголовком «Не только путевые заметки», книга людини слова і діла — академіка В. Горбуліна сприймається як путівник по задзеркаллю української політики. Фактично перед нами «дорожня карта» формування державницької свідомості — власне, україноцентризму з яскраво визначеним та оптимістично забарвленим світоглядом і вірою у потенціал українців як видатної нації, а також у майбутнє України як регіонального лідера, а не лише моста або щита між цивілізаціями.

Слід сподіватися, що стратегічні здобутки міжнародного рівня та унікальні особисті спогади академіка В. Горбуліна отримають нових читачів після перекладу його книги українською і англійською мовами.

* Владимир Горбулин. Мой путь в зазеркалье. Не только путевые заметки. — К.: Брайт*Букс, 2019. — 280 с.

Євген БЕРШЕДА,

Перший заступник директора Інституту законодавства Верховної Ради України,

член-кореспондент НАН України,

Надзвичайний і Повноважний Посол України,

Перший заступник міністра закордонних справ України (1998—2000).