Марія Федьо — власниця теплиці — завжди в доброму настрої.

Фото Василя ГОРВАТА.

На схили Карпат, у Великі Ком’яти Виноградівського району, весна ніколи не запізнюється. У сільських теплицях конструкціях достатньо світла для висіяних рослин — незалежно від того, яка температура повітря надворі. Але відоме закарпатське село вже зовсім не «капустяна столиця». На зміну капусті непомітно прийшли тепличні квіти. Саме задля них майже вся територія встелена плівковими конструкціями.

Нині Великі Ком’яти — столиця квіткова. «Винуватцями» цього місцевого бренду вважають подружжя Андрія і Марії Федів (у називному відмінку — Федьо). Вони побудувалися в тій частині села, яку називають Солома. Чому Солома? Господар не знає та й, мабуть, не має часу на такі дрібниці. Він не має часу взагалі, в тому числі на розмови не по ділу. Крім того, що вдосталь роботи у кількох теплицях, у нього є ще й спеціалізований магазин, у якому продається все потрібне для ком’ятського агробізнесу.

Врешті, є невідкладні перемовини з партнерами (довелося почекати, поки переговорить з поляком щодо запуску котла, причому кожен розмовляв своєю рідною мовою).

Згодом спілкування продовжили з його дружиною. «Так, — каже пані Марія, — ми першими в селі почали вирощувати квіти. До того, як й інші, займалися ранньою капустою, овочами, перцем. А потім чоловік, побувавши за кордоном, зацікавився квітами.

У роботі з ними є свої переваги, і ми почали розширювати теплиці. Стараємося вивчати технології, нові сорти, для цього щороку відвідуємо квіткові виставки в Угорщині, Голландії, Австрії... Перші роки взагалі їздили дуже часто, зараз трохи рідше. Сусіди теж зацікавилися цією справою, тож охоче розповідали все, що знали самі. За рік у теплиці вирощуємо майже сотню різних квітів — петунії, сурфінії, пеларгонії, вербени...»

Квітковий бізнес потребує багато праці, затрат на опалення (сім’я Федьо підтримує тепло за допомогою вугілля). І ще потрібні робочі руки, які в Ком’ятах у постійному дефіциті. Середня оплата працівника — 250 гривень на день, робота вимагає спритності й уваги. Але найважча частина квітникового бізнесу — продаж. Попри те, що налагоджені й зв’язки, і є власний транспорт, аби відвезти товар замовнику, продавати вирощене з кожним роком стає складніше.

Легкий хліб спокушає не всіх

Тим часом у Андрія й Марії Федів троє синів обирають свою дорогу. Старший Євген, який добре навчався в школі, вирішив здобувати вищу освіту в Польщі. Важко давалася наука — особливо перший рік. Якщо у рідній країні якісь проблеми з успішністю іноді вирішують за допомогою грошей, то в закордонному виші такий варіант категорично виключається — право продовжити навчання дають тільки знання. Євген ці випробування успішно долає. Імовірно, що, отримавши диплом, залишиться працювати в об’єднаній Європі.

Середній син Андрій веде свій бізнес і, очевидно, з ним ітиме по життю. Молодший вчиться у школі.

Світ змінюється. І багато молоді у Великих Ком’ятах уже не пов’язують свого майбутнього з теплицями. Та й не лише молодь. Бо за кордоном сподіваються заробити більше, аніж удома на тепличному бізнесі. Якщо порахувати, кажуть ком’ятчани, то прибутки від продажу квітів чи капусти практично дорівнюють затратам.

Тому поряд з тепличними шатрами на тутешніх пагорбах помітні й занедбані каркаси, зарослі бур’янами ділянки — їх власники рушили за «легким хлібом» до об’єднаної Європи або й далі. Коли чоловіки їдуть за кордон, самі жінки, зазвичай, своїми теплицями вже не займаються, а йдуть працювати на чужі. Щоправда, місцевим роботодавцям доводиться конкурувати з містом, де такі підприємства, як «Сандерс-Виноградів» чи «Гроно» можуть заплатити більше.

Навпроти теплиць родини Федьо на протилежному боці вулиці двоє зварювальників — місцеві майстри Іван Онисько та Іван Рибаков складають із металічних труб каркас для майбутньої теплиці. Тобто не все так песимістично з ком’ятським бізнесом.

Щоб запустити її в роботу, треба від 100 до 200 тисяч гривень, а потім постійно «підживлювати» фінансово, щоб приносила дохід. Сам Іван Онисько теж має свою теплицю на іншому схилі. Роботи вистачає, тому поки що працює в селі, але з часом думає виїхати. Наприклад, до Угорщини — недалеко від кордону, аби, якщо виникне необхідність, гайнути додому.

До розмови долучається Іван Рибаков: «Ось ви журналісти. Як думаєте, у нас добре жити, чи погано? Бо я думаю, що в Україні жити добре. Хто робить, той завжди може заробити і на себе, і на сім’ю. Просто люди не вміють цінувати того, що мають. А кому треба, хай обирають заграницю. Всі не виїдуть!..»

Кум, я і ти. Звідси — й Ком’яти

Сама назва Великих Ком’ят має кілька версій походження. За однією, тут зійшлися троє — «кум, я і ти», звідси й Кум’яти, які згодом трансформувалися в Ком’яти. Ще один не менш цікавий варіант — від слова «комнять», тобто головою вниз, адже пагорби сільські дуже круті й важкі для спуску. Історики пов’язують назву села з прізвищем родини Ком’яті, яка вирізнялася статками за давніх часів.

Перша письмова згадка про село Ком’яти датована 1345 роком. В історії села свій слід залишили відомі священики Василь Попович, Іван Фогорашій, Іван Рабар. Серед видатних ком’ятівців — поет Юлій Боршош-Кум’ятський, співачка Надія Копча, жителька села Марія Кутнич — праведниця народів світу. У роки Другої світової війни, ризикуючи життям, переховувала єврейського хлопчика Єшуа.

Про лихоліття Першої світової нагадує меморіал, вставлений коштами сільчан ще у 1935 році. На п’єдесталі пам’ятника викарбувано прізвища земляків, які воювали й загинули. А неподалік, на території школи, потроху розвалюється пам’ятник генералу Червоної армії Ватутіну як згадка не так про війну, як про колгоспне минуле Великих Ком’ят — місцеве господарство було названо на честь цього воєначальника. Школа підсаджує поряд квіти, але насправді пам’ятник Ватутіну давно не привертає якоїсь уваги ком’ятчан. Ніхто його не ремонтує, але ніхто й не чіпає — такий, мабуть, вигляд має «стихійна декомунізація».

Тим часом школа має набагато привабливіший вигляд, принаймні зовні. Облаштоване подвір’я, сучасний стадіон зі штучним покриттям, новенький шкільний автобус, який підвозить дітей на заняття... «Насправді, — розповідає директор школи Неля Козуб, — навчальних площ катастрофічно не вистачає. Корпуси розкидані в чотирьох різних місцях, у пристосованих приміщеннях, навчання доводиться вести у дві зміни. Діти втомлюються. Учителі працюють фактично з 8-ї до 19-ї години...» Директор освітнього закладу просить наголосити на цій проблемі, щоб достукатися до можновладців.

Озираються на можливості батьків і фінансову спроможність роботодавців

Ким хочуть бути школярі у дорослому житті? «Хто ким, — відповідає вчитель історії Катерина Мотрунич. — Чимало прагне отримати вищу освіту, але озираються на можливості батьків... Більшість звикли і планують працювати в домашніх теплицях, або ж поїдуть на заробітки...».

У селі зростає кількість хат, чиї господарі перебувають по Німеччинах і Америках. За оселями наглядають родичі або сусіди. Але що цікаво — майже жоден з «американців» свою хату продавати не хоче...

Оптимізму додає підприємство з виробництва корму для собак і кішок. Завод у Великих Ком’ятах і далі розширює потужності — додалося ще 40 робочих місць. Тут європейські умови праці, висока заробітна плата. У перспективі — ще одна лінія з випуску вологого корму, тривають масштабні роботи для водозабезпечення виробництва, розгортається співпраця із замовниками Києва, Одеси, Харкова...

Але це ще не все. У Великі Ком’яти до Андрія Хрипти, власника заводу, дедалі частіше навідуються іноземні інвестори. Спільно планують поставити ще потужніший комплекс з виробництва корму. «Якщо все йтиме передбачувано, — каже директор, — то у багатьох наших земляків відпаде потреба їхати за кордон».

Світ змінюється. Вдома жити й працювати приємно. А якщо стане й вигідно, то мало хто прямуватиме в далекі краї...

Закарпатська область.

Василь ГОРВАТ, Василь НИТКА.