З когорти незламних борців

25 січня 2014 102

175 років тому народився Павло Чубинський, відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, автор слів майбутнього гімну нашої держави «Ще не вмерла України».

Був знайомий з Кобзарем

Павло Платонович Чубинський з’явився на світ 27 січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя, в родині української шляхти. Навчався в Київській гімназії. Вищу освіту здобув на юридичному факультеті Петербурзького університету. Там познайомився з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо-Маклаєм.

Завжди ініціативний, завзятий, життєрадісний, Павло брав активну участь у житті української громади Петербурга. Був постійним автором журналу «Основа», для якого написав цілу низку народознавчих матеріалів. Знайомство з багатьма видатними людьми: істориком Миколою Костомаровим, з велетом української думки Тарасом Шевченком, мало для Чубинського доленосне значення. Коли Кобзар закінчив своє страдницьке земне життя, серед тих, хто прийшов пронизливо холодного березневого дня на Смоленський цвинтар, щоб віддати йому останню шану, був і Павло Чубинський. Він навіть хотів сказати прощальне слово, але через поліцію не зміг цього зробити. Як відомо, тоді у Варшаві вибухнуло велике повстання. Його причиною було прагнення поляків здобути незалежність від Російської імперії.

Повстання було жорстоко придушене. Представники української інтелігенції активно солідаризувалися з борцями за волю. На другий день після похорону Тараса Шевченка вони влаштували панахиду за жертвами тих кривавих подій. За участь у цій акції Павла Чубинського відрахували з університету. Згодом поновили, але його прізвище відтоді стало «неблагонадійним». 1861 року молодий вчений захищає дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, писав етнографічні статті для «Основи». Зокрема, привертає увагу «Значення могоричу у договорі, господарські товариства, найм робітників». Він міг знайти якесь тепленьке місце і спокійнісінько жити, працюючи на поважній роботі. Але не такий мав характер! Микола Костомаров був сто разів правий, коли писав, що «на дні душі кожного думаючого й недурного українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли настане слушний час».

Поруч із патріотами

Та можна не пасивно чекати кращих часів, а своєю працею наближати їх. Наперекір урядовим утискам в Україні національне культурне життя не припинялося. Писалися нові книжки, люди патріотичних поглядів гуртувалися в громадські, просвітницькі організації. 1862 року в Києві кілька патріотичних гуртків об’єдналися в товариство «Громада». Лідерами були Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші. Їхня діяльність була активною. Зокрема, влаштували кілька недільних шкіл для дорослих, де самі, на громадських засадах, вчителювали. В одному з таких закладів викладав і Чубинський. Намагався відкрити безплатну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Проти «Громади» невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні 1862 року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям».

Тоді ж в «Громаді» виникла ідея написати пісню, яка б стала девізом і об’єднавчим символом патріотичних сил України. Втілити цей задум взявся Павло Чубинський. Написаний вірш «Ще не вмерла Україна» був схвально сприйнятий однодумцями. Але царська охранка також не дрімала. За те, що Чубинський насмілився так на повен голос заявити, що він вірний син України і живе лише для неї, його було заслано до Архангельської губернії. Сім довгих років провів далеко від рідного краю. Але на волі (хоч і нелегально) жив його вірш! Спочатку його виконували на мотив сербського гімну, потім мелодію склав Микола Лисенко. А 1864-му нову музику, яка звучить і нині, написав композитор Михайло Вербицький.

Ще не вмерла Україна,

І сила, і воля!

Ще нам, браття-молодці,

Усміхнеться доля!

Згинуть наші вороженьки,

Як роса на сонці;

Запануєм, браття, й ми

У своїй сторонці.

І хто знає — може, на чужині слова власного вірша і підтримували Чубинського в тяжку розпачливу годину?

Після повернення з Півночі Чубинський стає дійсним членом Російського географічного товариства. Його призначають головою етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край, тобто в Україну. За 1869—1870 роки було здійснено три широкомасштабні експедиції. Шлях дослідника пролягав через Київську, Волинську, Подільську губернії, частини Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабії, де компактно проживали українці. Працював і на Городищині. Старанно вивчав народний побут, звичаї, обряди і традиції. Записував народні історії, легенди, бувальщини, пісні та думи. І не лише записував, а й досліджував, опрацьовував, класифікував. Робив усе можливе, щоб зафіксувати, зберегти для нащадків вікові надбання українського народу...

Доля привела до Симиренків

І хоч учений сумлінно виконував свою роботу, але мешкати у Петербурзі, Москві чи Києві йому було заборонено. Три роки, з 1870-го по 1873-й, він жив у Млієві. Помешкання і роботу отримав на цукроварній фірмі «Брати Яхненки і Симиренко».

Як і всі наступні покоління Симиренків, Василь Федорович був щедрим меценатом. Він не скупився на кошти, якщо вони були потрібні національній українській справі. «Кожен мусить робити те, до чого вдатний, — казав він. — Вони тямлять на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України. А нащо б я силувався так заробляти? Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював». Допомагав і «Громаді». Можливо, що тоді і відбулося знайомство Чубинського і Симиренка. Отож у Млієві Чубинський знайшов у особі Симиренка не стільки начальника-роботодавця, скільки щирого товариша і однодумця.

Як і скрізь, де Чубинський бував, він завдяки своїй надзвичайно палкій, щирій, енергійній вдачі ставав організатором та ініціатором багатьох справ. У Млієві займався педагогічною діяльністю, працював в адміністрації фірми, серйозно зацікавився виробництвом. В одному з листів писав: «Я почав навчатися технології цукрового виробництва; один курс уже прочитав і, як запевняє Василь Федорович Симиренко, через рік знатиму цю справу не гірше за директорів заводів... Взагалі, я бачу, що тут я корисний».

Ще б пак! У 1871 році у Млієві було засноване «Технічне товариство», секретарем якого став Чубинський. З його ініціативи у 1873-му вирішили видавати журнал «Щорічник бурякоцукрової промисловості». Тоді ж написав, а наступного року і видав працю «Бурякоцукрові заводи Російської імперії з офіційними статистичними даними за кампанію 1872—1873 рр.»

І не лише технікою захоплювався тут Чубинський. У 1871 році побачила світ невеличка збірочка його віршів «Сопілка Павлуся». Щоб якось пожвавити провінційне життя, влаштовував вечірки, бали з музикою, вистави, в яких і сам брав активну участь. Був одним з організаторів гуртка, який виконував різноманітні національно-культурні завдання. Вів тут Чубинський і наукову роботу. Саме у Млієві він підготував до друку сім томів (дев’ять книг) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». У передмовах зазначав, що його місце роботи — цукрозавод Симиренків.

Піклувався учений і про майбутнє української науки. Бо ентузіасти є, але, щоб вивчення було максимально ґрунтовним і справді професійним, необхідна була наукова організація, яка б могла влаштовувати експедиції, координувати та заохочувати працю етнографів. У Петербурзі діяло Географічне товариство, яке робило корисну справу. Отож Чубинський почав їздити то до Києва, то до Петербурга і там доводити, переконувати, прохати, щоб філіал товариства був відкритий в Україні. І цей задум йому вдався!

Зробити міг би ще дуже багато. Але 1879-го Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, тож до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 17 січня 1884 року, не доживши кілька днів до свого 45-ліття... Похований у Борисполі. Його вірш «Ще не вмерла Україна» витримав перевірку часом, пережив переслідування й заборони і став виразником гарячого прагнення народу до волі, символом незборимої нації.

З редагуванням Дмитра Павличка вірш Павла Чубинського офіційно затверджений славнем України 15 січня 1992 року.

Володимир ЧОС, краєзнавець.

Черкаська область.