На знімках: Лідуся з мамою і тіткою; Михайло Вайнер (у центрі) у США з друзями.

Фото з домашнього архіву Вайнерів.

Нині на заробітках за кордоном перебуває від 5 до 8 мільйонів співвітчизників. Але ж громадяни деяких європейських країн також шукають щастя за межами рідних теренів. Скажімо, вже давно побутує твердження, що поляки залюбки працевлаштовують у себе українців, бо самі виїжджають на заробітки у заможніші Німеччину, Велику Британію, Ісландію тощо. Власне, це стосується не тільки поляків, а й чехів, румунів і громадян інших країн.

Шукають щастя і за океаном — у США, Канаді. Щоправда, таких «далекобійних» заробітчан порівняно небагато. Водночас майже немає інформації про громадян України, які останнім часом кинули життєвий якір, скажімо, в Аргентині, хоча в кінці XIX — у першій половині XX сторіччя туди перебралося понад 100 тисяч українців. Серед них були і наші земляки з тодішньої Волинської губернії, які в пошуках кращої долі вирушали за тисячі кілометрів від рідних домівок. Їх не лякала чужина, океани і моря, далека і небезпечна дорога...

У розвідку в Аргентину

На початку 1930-х побралися 30-річний Михайло Вайнер із Малина і 25-літня Текля Ткачук із Кнерут. Молодята особливих статків не нажили — найціннішим скарбом стала донечка Лідуся, якою Господь благословив подружжя в 1933-му. Життя було важке і складне, тож навіть майстровитому Михайлу Вайнерові було клопітно протистояти злидням.

Саме тоді деякі наші земляки виїжджали в Аргентину. На сімейній нараді Михайло і Текля ухвалили рішення і собі прокласти путь у цю країну за моря-океани. Щоправда, спочатку туди мав вирушити лише Михайло, обжитися і згодом забрати дружину і доньку. Вайнери продали трішки лісу, трішки землі, й на виручені кошти глава сім’ї подався, так би мовити, в розвідку на південноамериканський континент.

Михайло обживався в Аргентині, готуючи «сімейний плацдарм» для дружини і Лідусі. Малинець уже навіть підготував їм виклик на постійне місце проживання, але тоді в наших краях відбулися грандіозні суспільні зміни — радянська влада заборонила виїзд за кордон. І возз’єднання сім’ї Вайнерів стало неможливим.

На гачку

Михайло Вайнер з Аргентини перебрався у США, відкрив там столярний цех. Згодом вибухнула Друга світова війна, яка внесла істотні корективи в долю подружжя: і Михайло, і Текля зрозуміли, що шансів опинитися під одним сімейним дахом немає. І якщо Текля до останніх днів на білому світі залишалася вірною своєму єдиному і незабутньому Михалку, то чоловік не пройшов випробування самотністю і вдруге одружився.

У США Михайло Вайнер потрапив під вплив комуністичної пропаганди: тоді позиції цієї політичної сили, яку очолював Гес Холл, були доволі сильними. Комуністична пропаганда настільки затуманила мізки українцю, що в середині 1950-х років він наважується приїхати в СРСР. Цікаво, що зарубіжному гостю навіть дозволили відвідати рідню в Малині. Зрозуміло, що місцева влада приготувала гідну зустріч посланцю капіталістичного світу: у сільмаг завезли дефіцитний крам, щоб гість наочно переконався в перевагах соціалізму.

І Михайло Вайнер купився на такі примітивні трюки, хоча після його від’їзду цей крам із магазину як корова язиком злизала. Вражений «змінами» в рідному краї, Михайло повернувся у США, продав столярний цех і значну частину нажитого майна, а решту спакував у контейнери і разом із дружиною та неповнолітнім сином вирушив у СРСР «бовтом», тобто кораблем.

Шок і розчарування

Після прибуття в радянський порт емігрантів шокувало рішення влади конфіскувати контейнери з майном. Удруге пережили стрес, коли їх скерували на постійне місце проживання в Дебальцеве, причому — без права звідти виїжджати. Там Вайнерам виділили однокімнатну квартиру, хоча за кошти і майно, яке вони привезли із США, сім’я могла скупити пів-Дебальцевого! Цікаво, що повернутися на американський континент вони вже не мали змоги: з СРСР на той час випускали, але тільки для возз’єднання з родиною. Оскільки Вайнери всією сім’єю рушили на 1/6 земної кулі, то шанси вибратися звідти втратили, про що завжди жалкували.

У 1960-х роках Михайло написав лист доньці Лідії і запросив у Дебальцеве. Звісно, вона відгукнулася на поклик батька, тим паче інформував, що нездужає. Впродовж кількох днів, допоки дочка гостювала на Донеччині, він виплакав їй усі свої болі та біди. Якось після тривалої розмови батько приліг відпочити — хвороба та літа давалися взнаки.

«Тату, давай я м’якшу подушечку підкладу під голову», — запропонувала Лідія Михайлівна. Реакція батька не забарилася: «Ти мені, дурному, каменюку положи під голову — чому я сюди приїхав і куди потрапив?»

Невдовзі після побачення з дочкою уродженець Малина помер у непривітному Дебальцевому. Сліди його дружини і сина загубилися в часі та просторі...

Млинів Рівненської області.