Мал. Миколи КАПУСТИ.
Галина спізнилася на останній автобус у рідне село. Спочатку засмутилась, але потім вирішила: зараз літо, до темряви далеко, можна вийти на околицю й проголосувати. Не може бути, щоб ніхто не їхав у потрібний їй бік. Щойно вона дісталася до околиці райцентру, як сама зупинилася машина. Водій відкрив передні дверцята й, усміхаючись, запросив:
— Жінко з чудовим іменем, ощасливте водія старої іномарки...
Галина не одразу впізнала чоловіка років 45, тому спочатку уважно подивилася йому в очі:
— Боже, Юро, невже це ти?
— Так! Як швидко ти мене впізнала. Невже я за тридцять років зовсім не змінився?
— Ще й як змінився! У кращий бік...
Жінка сіла в машину, обережно зачинила дверцята, а Юрій одразу ж її похвалив:
— Ти знаєш, для мене, водія, люди діляться на дві категорії: ті, хто голосно, з усієї сили, грюкає дверцятами, і ті, хто, як ти, тихо й обережно їх причиняє. Ну, жінка моєї мрії й не повинна закривати двері в машині по-іншому.
— Це правда? Я — твоя мрія?!
— А то ти не знала... Пам’ятаєш, на танцях у нашому селі я весь час сидів і дивився на тебе? А ти танцювала з іншими, усміхалася їм, запрошувала на білий танець кого завгодно, тільки не мене. Хоча я по-справжньому кохав тебе. Навіть чекав.
— Ага, чекав! А твої старші брати мене до тебе не підпускали — знали, що можу підійти. Якось після фільму завели за клуб і популярно пояснили, що тобі тільки п’ятнадцять, а мені вже майже двадцять, я з іншого села, а чужинка їм не потрібна... Ваша родина була найзаможнішою в досить благополучному селі, тому вони боялися, що я націлюся на ваш будинок і задурю тобі голову з розрахунку. Навіть твоя мати приїжджала до нас додому (батько залишився в автомобілі): покликала мене до хвіртки й дуже переконливо порадила відстати від тебе, підлітка. Інакше погрожувала подати на мене до суду за розбещення неповнолітнього... Після цього я просто перестала ходити у ваш клуб і на зло всім вийшла заміж за першого, хто посватався. Щоправда, нічого хорошого з цієї витівки не вийшло, ми з чоловіком мирно розійшлися через п’ять років.
— Господи, не можу повірити, що мої рідні могли так вчинити! Я нічого про це не знав.
— А зараз ти щасливий?
— Напевно. Дружина гарна, діти чудові, батьки досі живі, брати теж у порядку. Тільки іноді боляче від думки, яка хоч і рідко, та навідує мене: як би склалося життя, якби ти хоч раз запросила мене на танець? Або я тебе. Але не судилося... А ти заміж вдруге виходила?
— Ні. Траплялися гарні чоловіки, але тепер уже втручалися мої найближчі люди — брати, найкраща подруга, невістки — і завжди розбивали ці стосунки. Врешті я сама стомилась від усього цього. Звичайно, можна було знайти чоловіка по собі, але з цих претендентів ніхто не дивився на мене такими величезними, закоханими, широко відкритими очима, як ти...
Дніпро.
