На знімку: Євген Німчук із дочками.

Фото автора.

У школі його називали «наш Робертіно Лореті» — іменем італійського співака, популярного на початку 1960-х. Тоді всіх чарував зворушливий дискант цього «хлопчика з голосом янгола». А в смт Степань Рівненської області всі казали, що Женя Німчук співає не гірше, йому віщували блискуче майбутнє. Пісня, яку він виконав на районному огляді художньої самодіяльності, була відібрана на обласний, далі на республіканський і прозвучала зі сцени Київської опери. Потім у Степань приїздили з Києва, щоб забрати його солістом у республіканський хор хлопчиків. Та батьки побоялись відпускати малого.

Може, його співочий талант таки пробився б потім (сестра Тамара донедавна співала у Львівській капелі «Трембіта»). Але Євген після школи вирішив стати офіцером... Закінчив на «відмінно» Сумське вище артилерійське командне військове училище. Відмовився від служби в Групі військ у Німеччині й поїхав на Далекий Схід, де тоді саме був військовий конфлікт із Китаєм за острів Даманський.

Командував батареєю. Прослужив на Далекому Сході 10 літ. Там і діти народились. Заочно закінчив університет. Отримав диплом учителя історії.

Далі, вже майором, служив у Німеччині — саме в тих місцях, де в роки війни була в жіночому концтаборі Равенсбрюк його мама. За 5 років служби добре вивчив німецьку мову.

Служив на Закарпатті, Хмельниччині, в Туркестані. Потім у його життя увірвався Афганістан... Воював підполковником. Після першого поранення переведений у Кабул до штабу 40-ї Армії генерала Громова. Розробляв військові операції, літав по всіх дивізіях 40-ї армії. Дістав друге поранення. Що таке Афганська війна — неможливо зрозуміти, поки сам цього «не протремтів», як каже Євген.

Коли почалося виведення радянських військ з Афганістану, був призначений в оперативний штаб Північний Саланг. Проводили колони через тунель Саланг із листопада 1988-го по лютий 1989 р. Це було гаряче пекло в 20-градусний мороз... сніг... обстріли...

Врізався в пам’ять один епізод. Видалась хвилина затишшя. Раптом відкрився люк БМП, висунувся закіптюжений солдат, лише зуби біліють, і каже: «Товаришу підполковнику, дайте закурити!» Євген остовпів, почувши українську, і запитав солдата, звідки він. Той відповів, що з України, з Рівненщини. «А точніше?» — «Із Сарненського району. Із Степані». То був шок! Вони обнялися. Євген молився — хоч би не почався обстріл, хоч би земляк вижив. І він вижив. Повернувся додому. Потім у Степані зустрічались добрими друзями.

А 15 лютого 1989-го на БТРах Євген разом із генералом Громовим останніми вийшли з Афганістану, з війни, що тривала майже 10 років.

Потім Євген опинився в Україні, майже вдома: призначили в Рівне в штаб 13-ї Армії заступником начальника розвідки, а його командармом був генерал Шеєнков, побратим по Афганістану.

За 29 літ військової служби Євген отримав 16 орденів та медалей, 8 із них — на війні в Афганістані.

***

У 1992-му вийшов у відставку. «Отак у 42 роки став юним пенсіонером!» — жартує Євген Федорович. Без діла довго не сидів. Спершу працював заступником комерційного директора Українсько-угорського СП «УМА», потім у фірмі «Астарта», жив у Чехії, Німеччині. Повернувся в Україну, очолив відділ транспорту фірми «РЕНОМЕ», почав мріяти про свою справу. В Україні тоді це було нездійсненно. І він у свої 50 літ кинув усе і всіх, поїхав у Європу і почав усе з нуля. Мав лише афганський гарт і віру в себе.

Побував у Берліні, Парижі, Мадриді — все не те. Зупинився на півдні Іспанії. Ловив тунця на баркасі — романтика, хоч і важкувато. Потім поїхав у Португалію. Зупинився в м. Фару — був рибалкою, клав цеглу, штукатурив... Познайомився з власником дизайнерської фірми, який і взяв українця на роботу художником-декоратором (Женя ще в школі чудово малював). Робота подобалась. Навчився європейсько-португальського стилю оформлення вілл, внутрішнього дизайну інтер’єру. Сумлінно все засвоював. Спочатку розмовляв англійською, потроху вивчив португальську. Трудився дні та вечори, щоб заробити грошей і привезти в Португалію свою кохану молоду дружину.

Романтичною була історія їхнього знайомства. Якось у Рівному в 1999 р. (Євген тоді ще працював тут) він ішов собі вулицею — в білій сорочці, при краватці, напрасований і начищений. Назустріч — дівоча юрба. Раптом одна дівчина відокремилась від гурту, підбігла до нього і з лукавими бісиками в очах запитала: «Мужчино, можна вас поцілувати?» Євген оторопів від несподіванки, але погодився. І вона його поцілувала. Це вже потім він довідався, що дівчата (а вони були студентками рівненського водника) саме успішно склали екзамен, веселі повертались до гуртожитку й заклалися, що Валя (так звали дівчину) поцілує першого зустрічного чоловіка в краватці. Той поцілунок був у них першим, та не останнім. Євген тоді вже був розлучений.

Валентині виповнилося всього 24. Але вони відчували, що створені один для одного. Невдовзі розписались, і Євген, який націлився почати нове життя з чистого аркуша, поїхав до нової країни...

У Європі він мав уже за що і куди привезти свою кохану Валентину. На той час у нього там були справжні друзі, котрі цінували його за працелюбність, чесність і сумління, то вони всіляко сприяли цьому — надали житло, влаштували на роботу, навчили всього. Незабаром обоє вже були резидентами Португалії.

Через рік народилася донечка. Охрестили Сільвією в католицькій церкві як нову громадянку Португалії. А Євген із Валентиною повінчалися, перед цим пройшовши довгий шлях звернень до Ватикану та української православної єпархії по дозволи. Так вони інтегрувалися в португальське суспільство, перестали відчувати себе іммігрантами.

***

У 2002-му вже їхали в гості в Україну через усю Європу на своєму першому новенькому авто. Щороку їздили в Рівне, щоб Валентина закінчила виш і отримала диплом економіста. Через два роки народилась друга донечка — Патрисія.

2007-го купили власне житло: 4-кімнатний апартамент, з вікон якого видно океан. Через кризу в країні фірма, на якій працювали, збанкрутувала. Отримували допомогу з безробіття. Але це було не для них, і Євген ризикнув — узяв кредит у банку на відкриття свого бізнесу. Спочатку справи йшли слабенько. Дуже допомагали колишні англійські та португальські колеги — рекомендували Джеймса та Валентину досвідченим бізнесменам. Клієнтів значно побільшало. Вони стали зірками! Зараз «James & Valentinа» працює з клієнтами з Англії, Нідерландів, Швеції, Норвегії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Австрії, чиї громадяни активно скуповують на півдні Португалії дешеву (для їхнього гаманця) нерухомість... Фірма все це облаштовує та обшиває. Роботи дуже багато. Штат — 6 працівників-професіоналів — ледве справляється. Але на першому місці — якість. Дисципліна військова. Запросили до співпраці високопрофесійного шведського дизайнера. Тож тепер володіють і скандинавським дизайном, мають багато замовлень із Північної Європи.

Він став португальцем, але лишився українцем-романтиком. Пам’ятає і любить рідну землю. Допомагає землякам. Навіть у логотипі своєї фірми і в оформленні фасаду приміщення дотримується кольорів українського прапора. Знай наших!

Португалія.