На знімку: Іван Бацмай у 1945-му.
Фото із сімейного альбому.
У ці травневі дні, напередодні Дня Перемоги, для мене стало традицією переглядати знімки та нагороди мого тата Івана Бацмая, які свідчать про те, що він і воював, і працював на совість. Залишив на спомин медалі «За відвагу!», «За оборону Заполяр’я», «За трудову доблесть», ордени Червоної Зірки, Леніна і Трудового Червоного Прапора...
Тато з батьками жив у Козині (нині Радивилівський район Рівненщини). Коли 19 березня 1944 року визволили село від фашистів, мій 22-річний тато пішов до армії. Спочатку його направили на трудовий фронт у Заполяр’я, але він писав заяви, щоб послали на фронт. Воював на Українських фронтах, закінчив війну старшиною мінометної роти. День Перемоги зустрів у визволеній від фашистів Празі. Після війни служив ще в Австрії та Румунії.
Батько не любив розповідати нам, трьом донькам, про війну — щадив нашу психіку, бо війна принесла людям багато страждань і втрат. Чимало хто з батькової рідні так і не повернувся з неї додому, чимало бойових друзів втратив. Тому, виживши, у мирний час працював і за себе, і за тих полеглих бойових побратимів. А моя мама Парасковія Степанівна була в нього надійним тилом.
У мирний час тато здав батьківську землю в колгосп, а сам пішов працювати головним агрономом Козинського району. А коли укрупнили район, очолив колгосп «Маяк» — одне з найкращих підприємств області. За високі виробничі показники та врожаї господарство свого часу було удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора.
На жаль, доля відміряла мало років моєму батьку-фронтовику — лише 52. Однак він живе в пам’яті і моїй, і людей, з якими свого часу воював і працював. На провідну неділю багато земляків не минають його могилу, щоб покласти до пам’ятника квіти.
Я пишаюсь своїм батьком.
Рівне.
