На знімку: колишній лейтенант медичної служби Ксенія Кирган.

Фото надано автором.

Остання в селі Клембівка, що на Вінниччині, учасниця битви з німецькими загарбниками відійшла за межу вічності. Ксенія Степанівна Кирган не дожила до 74-ї річниці Перемоги лише десять днів…

Її син, заступник голови Ямпільської районної ради Олександр Савчинський, у відповідь на вітання з Великоднем з сумом зітхнув:

— У нас горе. Нема більше в мене мами, а в селі не залишилося жодного фронтовика.

Великоднього ранку, коли в сільському храмі завершили службу Божу, зупинилося серце 95-річної Ксенії Кирган.

— Ще позаторік Ксенія Степанівна виступала перед земляками, — згадує колишній сільський голова Клембівки, а нині фермер Володимир Колісник. — Щороку на 9 травня вона завжди хотіла бути поруч з людьми. Дуже мужня жінка — скільки всього випало на її долю! Але коли говорила про мир, не могла стримати сліз. Просила всіх, хто може, щоб зупинили війну на Донбасі.

«Хрещення» німецькими літаками

Через місяць після початку війни, 22 липня 1941-го, 17-річну випускницю медичного училища Ксенію Кирган зарахували на посаду фельдшера 56-го військово-будівельного загону. Підрозділ сформували в Одесі, де Ксенія навчалася у фельдшерсько-акушерській школі — таку назву мав тоді заклад.

— Батько дуже хотів, щоб ми вчилися, — не раз згадувала про це жінка. — Старший брат Павло вступив в Одеський будівельний інститут. Батьки вирішили й мене відправити в Одесу, щоб була під наглядом. Та й посилку легше збирати одну на двох. Випічку, а що ще могли пересилати з села.

На навчання в Одесу вона приїхала після семирічки. Десятого червня 1941-го Ксенії виповнилося 17. Їй залишалося скласти ще два іспити й отримати диплом. Разом із документом про освіту в бухгалтерії навчального закладу видали 60 радянських карбованців. Їх називали «підйомні». Це була допомога молодому фахівцю.

Вибратися з Одеси в ті дні не було можливості. Навіть підступитися до вокзалу не вдавалося. Люди масово залишали місто. Охочі сісти у потяг стояли стіною. Заплакана, стривожена Ксенія знову і знову поверталася в гуртожиток. Таких, як вона, там залишилося тільки семеро.

У другій половині липня вирішила йти у військкомат проситися на фронт. Спершу їй відмовили. Сказали залишити адресу: буде необхідність — повідомлять.

— Через місяць після того, як почалася війна, тобто 22 липня, я отримала повістку, — згадувала Ксенія Кирган. — З військкомату направили в одну з одеських шкіл. Там формувався підрозділ, в якому мені випало служити. Через два дні наша частина залишила Одесу. Шлях пролягав до Ростова.

Те, що військовий медик побачила за містом, не вдавалося забути до останніх днів. Шлях — всуціль переповнений людьми. Вони тікали від німецьких військ, які наближалися до міста. Більшість серед натовпу становили жінки й діти. Дехто ніс немовлят на руках. Інших малюків вели за руку. Чоловіків було небагато. Всі старшого віку. Молодших мобілізували.

Жахіття, яке Ксенія побачила під нальоту німецьких бомбардувальників, не могло привидітися навіть у страшному сні. Після скидання бомб льотчики розвернули літаки і на «бриючому» польоті поливали людей з кулеметів.

— Крик, плач, голосіння — від почутого й побаченого кров стигла у жилах, — згадувала фронтовичка. — Маленькі діти припадали до мертвих тіл матерів. Благали: «Мамо, вставай…»

Брат згорів у танку

До складу їхнього військово-будівельного загону входили три підрозділи. В кожному був фельдшер. Бійці споруджували вогневі точки, зводили захисні споруди, копали окопи, наводили водні переправи, мінували територію, навіть виробничі об’єкти, аби ті не дісталися ворогові.

— Спочатку ми відступали разом із бойовими частинами, потім ситуація змінилася, перейшли в наступ, — згадувала Ксенія Кирган. — Найбільше лякало форсування рік, особливо таких, як Дніпро, Дністер. Рідко коли обходилося у таких ситуаціях без бомбардувань ворожої авіації.

Наприкінці весни 1944-го їхній підрозділ стояв на березі Дністра в місті Рибниця (нині територія невизнаної Придністровської Молдовської Республіки). Звідти недалеко до її Ямпільського району. Ксеню відпустили побачитися з рідними. «Піднімеш руку — підвезуть, будь-яка військова машина зупиниться», — розповідала вона.

Її рідна Клембівка вціліла під час війни. Тільки злидні обсіли людей. Батька мобілізували на роботи під Москвою. Дідусь помер. Залишилися бабуся, мама і сестра. Харчувалися тим, що мали з власного городу. Вбрання на них було старе, зношене.

Мама пригорнула донечку до грудей, втерла сльозу і подала їй папірець. Це була похоронка на старшого брата Павла, з яким вона навчалася в Одесі. Він згорів у танку.

На фронті у неї був хлопець

Бійці не стримувалися від компліментів на адресу молодої красивої фельдшерки. Чи не найчастіше шукав можливостей потрапити в медпункт один з них на ім’я Леонід.

— Що ти держишся, Ксеніє, — говорив дівчині. — Хтозна, що буде з нами завтра.

Освідчувався у коханні, запевняв, що ніколи її не залишить. Врешті-решт, вона не встояла.

— У листопаді 1944-го мене демобілізували по вагітності, — розповідала фронтовичка. — У той час ми стояли на території Угорщини. В січні 1945-го була вже дома. Того самого місяця, 26 числа, у мене народився хлопчик. Назвала його Павлом, на честь свого любимого старшого брата.

Коли дитині виповнився місяць, у село приїхав Леонід, батько немовляти. Пішов у сільську раду. Оформив документи. Записав дитину на своє прізвище. Ще трохи погостював і поїхав. Писав листи. Останній з них пошта принесла у квітні переможного 45-го.

Ще сім років після того Ксенія чекала свого солдата. Що тільки не передумала!.. Їй не раз пропонували заміж. Вона продовжувала чекати.

З часом серцем відчула: вони більше не зустрінуться. Вийшла заміж за сільського хлопця Григорія. Він працював зоотехніком. Заробили грошей, збудували гарну хату. В них народився ще один хлопчик. Назвали Олександром. Почувалися щасливі, поки біда не прийшла в хату. Під час купання у водоймі старший син Павло стрибнув у воду і вдарився головою об камінь. Врятувати його не вдалося.

…Ксенія Степанівна багато років працювала у Клембівській дільничній лікарні. Казала, що в її роду не було довгожителів. Незважаючи на це, доля відвела їй довгі роки. Син Олександр розповідає, що мати дуже боляче сприймала повідомлення з району бойових дій на Донбасі. Коли чула про загибель когось із наших захисників, сльози виступали на очах. Вічна пам’ять колишньому лейтенанту медичної служби, кавалеру орденів Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького та «За мужність» Ксенії Кирган.

Вінницька область.

P. S. При підготовці публікації використано матеріали з сайту «Візуальна історія Ямпільщини», створеного за підтримки народного депутата України Юрія Македона та ямпільської районної і міської влади.

Довідково

На початку 1990-х у Клембівці проживало 568 осіб, які пройшли дорогами Другої світової. У 2014-му серед живих їх залишалося четверо — Петро Колісник, Федір Боднарук, Антон Царюк і Ксенія Кирган. У 2018-му — двоє: Царюк і Кирган. 28 квітня 2019-го відійшла у вічність остання з клембівських фронтовиків. Ще 740 односельців не повернулися з воєнних доріг.