Ветеран Другої світової війни, полковник у відставці Олексій Ліхторович.
Олексій Ліхторович (в першому ряду крайній праворуч) на Меморіалі Вічної Слави в Луцьку під час святкування Дня Перемоги 9 травня 2016 року.
Фото автора.
Уже три роки як Олексій Тихонович живе сам. Чотири роки тому його дружина Валентина Олександрівна, з якою прожили в мирі і дружбі 60 літ і виховали двох синів, відійшла в інші світи. На столі у вітальні — її великий портрет, біля нього — квіти у вазі. І хоч живе ветеран сам, в квартирі ідеальний порядок і чистота. Видно, що господар отримав добру армійську науку. А розпочалася вона в 1943-му, коли його, вісімнадцятилітнього, військкомат направив навчатися в Білоцерківське піхотне училище, яке було евакуйовано в Томськ.
Коріння ж Ліхторовичів із Білорусі. В 1911 році дід Олексія Тихоновича перебрався в Сибір у пошуках родючої землі. Так і залишився там. Сім’я спочатку жила в селищі Новотроїцьку, де в березні 1925-го і народився Олексій. Через десять років перебралися в Томськ. У батьків було семеро дітей, Олексій за віком другий, але серед братів найстарший. Тож коли в 1942-му батько йшов на фронт, сказав: «Тепер ти, Олексію, залишаєшся в сім’ї за головного. Але будь готовим, що і тобі доведеться скоро йти воювати». Батько загинув того ж таки 1942 року під Смоленськом.
Олексію довелося працювати учнем 5-ї вагонної дільниці на станції Томськ-2. Роботи вистачало. Майже щодня в місто прибували ешелони з пораненими, евакуйованими... У Томську тоді було розгорнуто аж дев’ятнадцять госпіталів. Щоправда, довго на залізниці не затримався, бо вже в березні 1943-го покликали у військкомат. Офіцер сказав, щоб усі були уважні, коли він робитиме перекличку. Якщо він підніматиме ліву руку, то треба виходити з шеренги і йти ліворуч, якщо праву — то в інших бік. Так набирали курсантів у Барнаульське авіаційне училище і Білоцерківське піхотне, яке квартирувало у той період у Томську. Отож Олексій Ліхторович потрапив у піхотне училище і ще на кілька місяців залишився у рідному місті. Але ситуація на фронті була складною, саме завершувалася битва на Курській дузі. Довчитися курсантам не дали. Одного серпневого дня 1943-го їх повантажили у вагони, які попрямували на захід. Зупинилися аж в Орлі. Коли відійшли від станції заледве п’ять кілометрів, у небі почувся якийсь дивний гул. Незабаром курсанти побачили над собою німецькі літаки, які летіли бомбити залізничну станцію. Там могли ж бути і вони. Ось тоді, пригадує ветеран, він вперше відчув страх.
Згодом їх розподілили по частинах. Потрапив у роту автоматників 215-го гвардійського стрілецького полку 77-ї гвардійської стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту. Разом із своїм підрозділом брав участь у визволенні Чернігова, станції Мена, білоруського міста Калинковичі. Саме під час цих боїв, коли йому разом з іншими воїнами довелося штурмом брати ворожі траншеї, його нагородили медаллю «За відвагу». На початку лютого 1944 року їхню дивізію перекинули на Волинь неподалік Ковеля і Турійська. Довелося до липня вести оборонні бої. Потім був наступ. Форсували річку Західний Буг. 21 липня визволили польське місто Хелм, потім — Краків. Поляки зустрічали добре. Подолали таку серйозну водну перешкоду, як ріка Вісла.
Тримали плацдарм на лівому її березі.
На фронті Олексій Ліхторович пробув 465 днів. За цей час неодноразово дивився в очі смерті. Пригадує, як поблизу Дніпра потрібно було взяти в полон когось із німців. «Язика» захопили, але потрапили у засідку. Трьох товаришів втратили у тому нічному бою. Згодом у Білорусі «кістлява» ще раз оминула його, лише нагадавши про себе. Копали траншеї для укриття. Земля піщана, давалася лопатам легко. Сіли на бруствер перекурити, аж тут прилітає міна і падає буквально за кілька метрів від них. На щастя, не розірвалася. Схожий випадок трапився і влітку 1944 року вже на Волині, неподалік містечка Турійськ. Олексій Ліхторович вирішив із другом провідати артилеристів, батарея 766-міліметрових гармат яких стояла на пагорбі метрів за 400 від піхотинців. Пройшли десь із півдороги, як почули: летять літаки. Залягли в окопі і чекають, що буде далі. Нарахували 37 ворожих машин. Ніби вже й минули, аж ні, розвертаються і заходять на батарею. Починають бомбити. Разом із бомбами скидали і бочки, які, падаючи із страшним ревом, розкривалися, і з них висипалися гранати. Одна з них впала і в окоп, де ховалися воїни. Здавалося все, кінець. Але граната не розірвалася.
У грудні 1944-го для рядового Олексія Ліхторовича закінчилося фронтове життя. Його направляють на навчання в танкове училище імені А. Лізюкова в Саратові. Після його закінчення присвоїли звання лейтенанта. Спершу служив у 149-му танковому полку в місті Старокостянтинові на Хмельниччині, потім, аж до звільнення, в 51-й дивізії у місті Володимирі-Волинському. Демобілізувався в 1974 році в званні майора. Працював інструктором добровільного протипожежного товариства в Луцьку, інструктором у міському військкоматі, інженером із науково-технічної інформації на заводі виробів із пластмас. На пенсію пішов в 1985-му. Відтоді постійно займався громадською роботою. Співав у хорі ветеранів. Із 2008-го по 2014-й очолював комітет ветеранів війни і військової служби при обласній організації ветеранів України. Як розповів голова обласної організації ветеранів України генерал-майор у відставці Олександр Булавін, громадська робота Олексія Тихоновича неодноразово відзначалась високими нагородами ОДА, обласної ради, йому присвоєно звання «Почесний ветеран України».
Олексій Ліхторович виховав двох прекрасних синів — Сергія та Юрія, йому тішать душу і серце три внуки, внучка і правнук.
Незважаючи на свої 94 роки, ветеран і сьогодні не полишає громадської роботи, його завжди можна побачити на всіх заходах, присвячених Дню Перемоги, річницям визволення Луцька та України. Він є взірцем громадянської активності і патріотизму.
Ветеран береже пам’ять про бойових побратимів, які не повернулися з фронтових доріг і залишилися назавжди молодими.
Волинська область.
