Критикувати його важко. Бо Патріарх Філарет — потужна постать, яка стоїть десятиліттями на гострому розі творення держави Україна. Попри його суто церковне служіння. І 90-річний його вік, справді патріарший, при якому він стійко служить двогодинні літургії, проповідує, керує, — вражає.

«Ми завжди будемо поважати Патріарха Філарета», — каже глава Української православної церкви Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Він правий. Так, як ми поважаємо стареньких своїх дідусів (а для 40-річного Епіфанія взагалі може 90-річний Патріарх вважатися прадідом), але не можемо слухатися їх у практичних, щоденних питаннях — уже не ті їхні поради, а тим паче — вимоги керувати.

Але ж яка пристрасть — у 90 років він хоче керувати! Саме керувати — не бути почесним патріархом, не просто постійним членом Синоду, йому мало керувати церквами та монастирями міста Києва, мало служити у Володимирському соборі! Керувати!

Яка вражаюча пристрасть! Думав, феноменами світової політики є Вінстон Черчілль та Конрад Аденауер, які пішли з найголовніших у своїх державах посад відповідно у 81 та у 87 своїх років. Але ж ні — Патріарх Філарет їх перевершив. А Папа Римський Бенедикт ХVI зрікся престолу у 86 років і тихо доживає собі у Ватикані. Зате український Патріарх не тільки не йде на спокій, але й на 91-му році життя збурює не тільки свою країну, а й усе православ’я: не варто акцентувати, з яким потрясінням спостерігають зараз у Москві за гучними заявами Патріарха Філарета, який у них побув і місцеблюстителем патріаршого престолу, і анафемованим розкольником… Зрештою, уважно спостерігає і Константинополь — мало хто помітив, що під час візиту Митрополита Епіфанія до Маріуполя поруч був і екзарх Вселенського Патріарха архієпископ Даниїл...

Я не хочу аналізувати мотиви нинішньої поведінки Патріарха Філарета, бо вони не тільки не витримують жодної критики (і про це вже сказали релігієзнавці), а й викликають іноді незручні почуття — наприклад, у його пасажі про письмові підтвердження Вселенському Патріарху не претендувати на жодну виконавчу владу у Церкві як «ситуативні». Соромно таке читати. Не тому ви вчили в проповідях, Ваша Святосте! Адже і Євангеліє говорить: «Кажи «так — так» чи «ні — ні», все інше від лукавого…».

Зрештою, хоч як це парадоксально — те, що Патріарха Філарета зараз у його збуренні не підтримав жоден правлячий український єпископ (владика Кримський Климент, як сам сказав, приїхав до патріарха винятково з поваги) — заслуга саме Патріарха Філарета. Бо це він виховав плеяду архієреїв, які інтереси Церкви поставили вище за інтереси однієї особи, навіть якщо вона — Патріарх.

Так само незручно читати слова гордині — оте «якання» про створення Київського патріархату. Так, заслуга Патріарха Філарета в цьому величезна, але не забуваймо, що він — третій патріарх. А першим був світлої пам’яті Патріарх Мстислав, який у віці 92 років (теж, до речі, феномен віковий) приїхав у потоптану Україну відроджувати Українську Церкву. Ще перед Філаретом був Патріарх — мученик Володимир, який сидів у концтаборі.

…Обравши предстоятелем Української Церкви молодого Митрополита Епіфанія, виученика грецької богословської науки, який не має з Московщиною жодного зв’язку, наша Церква зробила рішучий крок уперед. А гальмування тої ходи — може, й природній процес для старої московської школи, але безуспішний. І це показала відсутність підтримки суспільством нинішнього збурення Патріарха Філарета.

Власне, духовна Україна потребує не стільки ефективних керівників, скільки мудрих, духовних наставників. Які не керувати рвуться у 90 років, а формулюють і передають молодим мудрість історії та Господнього призначення України. Ця вакансія ніким не зайнята, Патріарше Філарете!