«Медуза Горгона на руїнах Донбасу» — знімок із гротескної фотосесії Єлизавети Саволайнен (Москва).
Запитала російських друзів, які приїжджали в Київ на концерт «Океану Ельзи»: «Що в Україні сподобалося найбільше?» — «Смачно, красиво, пахне домом і свободою; ви різні, але ви... єдині. А коли самі приїдете до нас?» — «Після війни...» Після таких слів у когось наступає прозріння, у когось накочується сльоза, хтось опускає очі. Але такі хвилини нас об’єднують і від нас багато що залежить. «Знаєш, — зізналися вони, — ми теж любимо свою країну й робитимемо все, щоб українці якнайшвидше приїхали до нас у гості. І ми разом послухали б «Чому ми живемо на лінії вогню» вже в Москві»... Не знаю, кому з українців вистачить сил пробачити й поїхати. Але п’ятий рік перед літом я все сподіваюся, що це буде остання «путінська весна» в Україні.
Єлизавета САВОЛАЙНЕН (Москва, культуролог, художник):
— В Україні я була лише раз, у Києві, це було одразу після Помаранчевої революції. Цвіли магнолії в Ботанічному саду, атмосфера була казкова, запам’яталися затишок і привітність, гарна кухня.
З контактів з українцями в мене склалося враження, що вони — люди теплі, навіть гарячі, запальні, але зібрані, роботящі й із почуттям власної гідності. Наприклад, у 1990-х у підмосковному селі знайти працівників для ремонту дачі було неможливо — або ханиги, або хапуги. Кілька років підряд до нас приїжджали будівельники із Західної України й залишили чудове враження, досі, дивлячись на їхню роботу, відчуваю вдячність.
Коли я почула про події на Майдані в 2014 році під час Олімпіади, я зрозуміла, що кремлівські цього не пробачать і мститимуться за вибір європейського цивілізаційного шляху. Незабаром пішли Крим і Донбас, і відчуття гіркоти й сорому не залишали мене відтоді.
У 2014—2015 роках я провела кілька художніх акцій, авторських і спільних з рухом «Єдність Рівних», де була одним з ідеологів і художником-оформлювачем. У той час я працювала в естетиці глем-панку й робила радикальні феміністські перформанси — серія «Медуза Горгона» поєднувала образ Статуї Свободи, містичну картину «Aa Astra» А. Галлен-Каллели й власне образ Медузи, la femme fatal. Один із перформансів «Чистота врятує світ» було проведено в Пітері в піку Маніфесті-10 у 2014 році. Під час акції я залізла на стилобати Ростральних колон і вимила колони невською водою. З них текла червоно-коричнева рідина, що дуже нагадувала кров. Улітку того-таки року ми з чоловіком відзняли фотосесію «На руїнах Донбасу», гротескну, як «Рим» Фелліні, і моторошну, але представити її публіці я так і не змогла.
У річницю Євромайдану «Єдність Рівних» провела акцію «Україні з любов’ю!»: ми розмістили український і російсько-європейський прапор на лісах на сталінській висотці на Котельницькій набережній, зірку на якій колись пофарбував Мустанг. Після відсидки 10 діб деяким учасникам акції довелося емігрувати.
У вересні 2015 року я виступила заявником і співорганізатором Маршу Миру проти російської агресії, за що отримала штраф в 10 тисяч, а чоловік, який згвинтився за компанію, — 15, очевидно, за солідарність і чоловічу поведінку.
Висловлюватися ставало дедалі небезпечніше, і я пішла у внутрішню еміграцію й у науку... Але під кригою тече вода, і я бачу велику кількість людей у різних соціальних шарах, котрі сумніваються й не погоджуються з офіційною політикою.
Українцям вистачило сил отямитися від ординсько-більшовицького дурману.
Нації, на жаль, не з’являються без крові, і принесена жертва повинна бути відрефлексована й оцінена суспільством, стати гарантією неповернення, а якщо це не зроблено, то суспільство знову поринає у звичну авторитарно-корупційну колію. Пере-гляд історіографії й «ленінопад» — закономірні процеси під час вибудовування єдиної політичної нації, символічне рятування нав’язаних з метрополії авторитетів.
Користуючись нагодою, я вітаю обраного Президента Володимира Зеленського із заслуженою перемогою. Бажаю йому стати із всенародного улюбленця Голобородька реальним політиком, який зможе консолідувати суспільство, вибудувати сучасну економіку, припинити війну й відновити порядок на всій території України.
Народу України бажаю терпіння й раціональності в будівництві національної держави та громадянського суспільства, оскільки вироблення інститутів — серйозна й нешвидка справа. Гасло «За нашу і вашу Свободу!» сьогодні не менш актуальне, ніж півстоліття тому, і, можливо, слідом за Україною Росія теж піде європейським шляхом.
Неоніла КАРЖАЄВА (Якутськ—Москва, інженер-електрик):
— З Україною пов’язана кровно, дівоче прізвище моєї мами — Манько. Народилася в станиці Обливська Ростовської області, донська козачка. Я з дитинства співала пісні українською мовою, коли ніхто не розділяв нас: ні кордони, ні мова, ні політикани. У 1954 році тато з мамою й нами, дітьми, поїхали за комсомольською путівкою на освоєння цілинних земель. У 1957-му я вчилася в школі, де половина учнів були німці. Потім ми переїхали до міста Єрмак, Казахстан, де будувалося нове місто, і заводську школу я закінчила там само, і в нашому класі 10 учнів були казахи, решта — росіяни, німці, українці, і ніде жодного разу ніхто не запитав і не ділився на національності. Усі дружили. Після інституту я вийшла заміж за хлопця з Узбекистану й там жила, серед узбеків і росіян. У 1983 році ми з чоловіком виїхали до Якутії на будівництво БАМу... Там уже жили й працювали дуже багато людей з усіх союзних республік. Прибалти будували селище Новий Уоян, Кічеру, Тинду і Нерюнгрі — українці. Росіяни, киргизи, узбеки, грузини, вірмени, білоруси й молдавани — всі жили в дружбі. Мій другий чоловік Микола Васильович (з першим я розлучилася) був з України, із Хмельницького. З ним ми теж прожили 23 роки. Микола помер 4 березня і його поховали на його Батьківщині, в селі Попівці Хмельницької області. Як я можу ділити наші країни — вони всі для мене рідні. Могилки моїх батьків — у Казахстані. Могилка свекрухи — в Узбекистані, могилка брата — в Росії. Могилка чоловіка — в Україні. Я хочу літати і їздити до цих країн. І скрізь бути як удома. Я хочу, щоб усі люди жили в здоров’ї й багатстві й усі були щасливі. Я проти корупції, я проти ненависті. За свою країну мені соромно, тут багато людей злидарюють. У такій багатій країні — й бідні люди. І я проти війни, яку влаштували ідіоти. Вітаю вас із виборами, які пройшли чесно. Я рада, що Україна на правильному шляху.
Віктор ЗИРЯНОВ (Орел, журналіст):
— Мої спогади про вашу країну пов’язані з 2012 роком. Тоді влітку я побував у Києві, Львові, Ужгороді й Одесі. А потім приїхав у Коктебель на джазовий фестиваль. У нульовий день якого був концерт Ляпіса Трубецького. Я пам’ятаю той драйв, ту енергетику, те відчуття свободи на березі Криму. Пісні білоруса Сергія Міхалка про любов і віру в людину були тим загальним, що поєднує українців і росіян. Та й не тільки їх.
Того року влітку Україна проводила разом із Польщею чемпіонат Європи з футболу. Сплеск емоцій, спричинений спортивним святом і напливом іноземців, ще не минув. Доброзичливість і гостинність панували у всіх містах вашої країни. Винятки в особі одеських міліціонерів, що намагалися на рівному місці струсити з мене й моїх супутників хабар, теж зустрічалися. Але переважна більшість українців, яких я зустрічав, були привітні й увічливі.
Ідеї, що треба перекроювати кордони, перекривати водні канали, створювати штучні республіки, здалися б тоді маренням. Ні східні, ні західні українці, ні росіяни не думали про війну.
Через кордон ішли потяги. Сідаєш увечері в Орлі — прокидаєшся вранці у Феодосії.
Ні до якої війни передумов не було. Те, що станеться за два роки, — це численні операції російських спецслужб. І їх наслідки. Кому вони були вигідні? Усім, хто входить в ОПГ, яке захопило в моїй країні владу. Що й намагається її втримати будь-якими правдами і неправдами. Вони багато накрали, і нести відповідальність, втрачаючи на-грабоване, в їхні плани точно не входить. Для них війна — це інструмент, який дає змогу продавлювати політичні рішення і списувати вкрадене.
Навіть якщо погодитися, що сьогоднішні Росію й Україну об’єднує тільки кордон, то це вже дуже багато. І те, що буде з Росією, вплине на майбутнє України. Відвертатися й ігнорувати мою країну — не вихід. Зате можна змінити тон голосу. І напрями співробітництва. Спробувати впливати інформаційно й культурно на Росію, а не відбиватися від її атак. Демонструвати широкі жести, гідні того, в кого сильна позиція.
Жителі Росії нині такі само заручники кремлівської мафії, як кримчани або луганчани. Глузувати з них і говорити образливі слова про «рабську сутність» — все одно, що стояти перед парканом концтабору й запитувати ув’язнених, чому вони не повстануть. А ти спробуй! Незалежного суду немає, свободи зібрань немає, конкурентних виборів немає. Свобода слова залишилася тільки в Інтернеті, та й тут її дедалі менше. Вийдеш на мітинг — отримаєш по голові кийком. Будеш писати правду — прийдуть з обшуками. До мене двічі приходили. Можливо, прийдуть після цього тексту втретє.
Однак запас міцності в російського режиму не нескінченний. Питання лише в тому, скільки лих він ще встигне накоїти.
А вас можна привітати вже з тим, що вибори у вашій країні є. І хоч би яким виявився Президентом Зеленський, неможливо уявити, що українці дозволять йому перетворитися на немічного старого на троні, який змінює Конституцію заради продовження своїх повноважень. Зеленський відпрацює свій термін і піде далі. Виберете іншого. Можливо, ще кращого.
Сподіваюся, у Володимира Зеленського немає ілюзій із приводу кремлівської ОПГ. І він будуватиме взаємодію з Росією не через офіційних осіб, а через громадських працівників, журналістів, людей мистецтва. Офіційним довіряти не можна, брехати — це їх робота.
Простір для співробітництва величезний. У Росії немає ні мультсеріалів, ні шоу на гостросоціальні й політичні теми. Покажіть росіянам, який вигляд вони мають з боку. Без злості, але із граничною відвертістю. І допоможіть знайти їм способи виправити становище.
І тоді на стадіоні в Донецьку знову гратиме «Шахтар», а на сцені в Коктебелі — співатиме Міхалок. А думки про те, що може бути якось інакше, знову будуть дикими й абсурдними.
