Тетяна Ялова в госпіталі під час операції з видалення кулі з голови тяжко пораненого українського воїна.

Фото автора.

Коли Тетяні Яловій (на знімку) вкотре запропонували їхати за контрактом у Ємен, вона відповіла, що нині потрібна своїй країні, й стала спочатку медиком-волонтером, а згодом — контрактником у зоні проведення АТО/ООС.

Свій професійний шлях Тетяна розпочала в Кременчуці, здобувши фах медсестри дитячих лікувально-профілактичних установ у Кременчуцькому медучилищі. Згодом пройшла спеціалізацію анестезіолога. І після п’яти років роботи в дитячій лікарні цілих 15 років відпрацювала в реанімаційному відділенні міської лікарні № 2.

Робота анестезіологом-реаніматологом дала змогу Тетяні Леонідівні вже в 35 років вийти на пільгову пенсію. Але свій шлях у медицині вона продовжила за кордоном. За контрактом поїхала працювати в арабську республіку Ємен. Там довелось звикати не тільки до нових умов роботи, а й до національних особливостей, клімату тощо. За чотири роки (два контракти по два роки) жінка удосконалила знання англійської, вивчила арабську мову. Планувала укласти черговий контракт, та розпочалась Арабська весна (масові заворушення повстанців), і перебувати в країні стало небезпечно. Робота в Ємені дала їй неоціненний досвід, який пізніше дуже знадобився під час порятунку життя бійцям у військовому госпіталі в містечку Щастя Луганської області. До речі, у перекладі з арабської одне зі значень назви країни Ємен — «щастя».

Після повернення з Ємену Тетяна пройшла курси лікувального дитячого масажу і змінила профіль роботи: з 2011-го по 2014 рік працювала з малюками.

Майдан, початок військових дій на сході країни ятрили душу Тетяни Ялової, вона розуміла: не може стояти осторонь того, що відбувається в державі. А коли на початку серпня 2014-го побачила у Фейсбуці оголошення, що у військовий госпіталь Щастя терміново потрібні анестезіологи для роботи в операційній, зателефонувала. На іншому кінці дроту одразу запитали: «Коли зможете приїхати? Дуже потрібно якнайшвидше!»

За два дні Тетяна зібралась, повідомила рідним і поїхала у Харків, звідти її забрали на військовій машині в лікарню Щастя, яка з липня працювала у статусі військового госпіталю. Коли туди почав надходити великий потік поранених, місцеві лікарі (яких було дуже мало) викладались із останніх сил, але не справлялись. Волонтери почали пошук медиків-волонтерів — таких, як Тетяна Ялова.

«У Ємені я працювала з сучасними медобладнанням та витратними матеріалами, які постачали з США, — розповідає Тетяна. — У Щасті волонтери також привозили багато витратних матеріалів закордонного виробництва, і я вже була обізнана з тим, як їх використовувати».

Лікарі-волонтери працювали у надзвичайно напруженому режимі та екстремальних умовах. Мешкали в кількох палатах, відведених під житло. Волонтери готували для них їжу.

Спочатку Тетяна планувала допомогти і за тиждень-два повернутись додому. Після трьох тижнів у Щасті вже не сумнівалася, що госпіталь потребує кваліфікованих кадрів і вона потрібна тут. Іще тричі приїздила як медик-волонтер, а потім прийняла рішення про контрактну службу. На той час, після Іловайського котла, військовий госпіталь переїхав у безпечніше місце.

Із грудня 2014-го Тетяна Ялова розпочала несення служби за контрактом у складі 12-го батальйону Києва на посаді санінструктора. Військових буднів не забуде ніколи. І навіть коли в липні 2016-го закінчився термін контракту, війна не відпускала. Ще двічі Тетяна їздила у зону АТО/ООС медиком-волонтером — як інструктор із тактичної медицини та як волонтер БФ «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова» (ПДМШ), яких на безплатній основі на короткострокові періоди залучають до роботи в закладах охорони здоров’я у районах проведення АТО/ООС на території Донецької та Луганської областей.

Знову поїхати на охоплений війною Донбас Тетяна Ялова вже не змогла — за сімейними обставинами (через хворобу мами) відмінила вже заплановану поїздку.

«Сьогодні я більше потрібна мамі, — каже Тетяна, — а також своїм донькам і онукам. Нині вже немає такої гострої потреби в медиках на фронті — в армію приходять лікарі-контрактники, є певні методи їх підготовки та заохочення. Тож волонтерам з’явилася заміна...»

До речі, про військові будні Тетяна Леонідівна згадує й інше: як там — на війні — чоловіки старалися зробити жінкам до свят щось приємне. Їй, наприклад, якось надарували купу м’яких іграшок. Це було мило та зворушливо. Пізніше весь цей «магазин іграшок» жінка тишком, щоб не образити бійців, передала в один із місцевих дитбудинків... «Навчитись радіти кожному сонячному мирному дню, віднаходити щастя в собі, — це вже добре!» — вважає Тетяна Ялова.

Вона вирішила повернутись до роботи з дітками, каже, що, працюючи з ними, як медик принесе більше користі. А для цього знову стала на шлях професійного самовдосконалення: відвідує семінари з раннього розвитку, освоює нову й цікаву для себе тему абілітації дітей, хворих на ДЦП. І щаслива тим, що має можливість професійно зростати та реалізовуватись. А на запитання про особисте жіноче щастя по-материнськи лагідно каже: «Я щаслива тим, що маю трьох доньок і п’ятьох онуків. І думаю, ще не раз стану бабусею...»

З онуками.

Т. Ялова часто приїздить в Успенку, на Онуфріївщину, звідки її родинне коріння. Тут мешкає одна з її доньок зі своєю сім’єю. Та й у своєму кременчуцькому помешканні завжди рада бачити рідних та близьких людей.

Кременчук — Онуфріївка.