Живе звичайна собі людина: не герой за високими мірками, зірок з неба не хапає, — а поспілкуєшся, попрацюєш разом, перевіриш у ділах, і перед тобою постає неординарна особистість, зі своїми буднями і перемогами, великим материнським серцем і безмежною вірою в життя.

Начальник відділу інформаційно-аналітичної роботи виконавчого апарату Сумської облради з майже чвертьвіковим стажем роботи в журналістиці, мама двох дітей, дружина офіцера — учасника АТО, вродлива жінка Лілія НАУМОВА відносить себе до категорії «така, як усі». І тільки близькі знають, що приховано за зовнішньою стриманістю.

Біла квітка

Дівчина звела очі до неба: «Мамо, ти була б безмежно рада моїм першим успіхам у журналістиці!» Творчий працівник «Кременчуцького кур’єра» Ліля Наумова поверталася після роботи додому і подумки освідчувалася найріднішій людині, що так рано пішла за небокрай, залишивши єдину доню сиротою.

Після смерті чоловіка Катерина Дмитрівна, вчителька за професією, весь вільний час віддавала дочці: навчала життєвої правди, багато з нею подорожувала країною, наче поспішала відкрити перед своєю витонченою квіточкою (Лілія в перекладі — біла квітка) побільше шляхів у світ. І хоча дочка мріяла про юриспруденцію, мама переконала, що їй, творчій і закоханій у літературу, — шлях у журналістику чи в культуру. І Ліля — багаторічна активна учасниця народного танцювального ансамблю «Пролісок» — обрала інститут культури.

Утім, жодного дня за спеціальністю вона не працювала, бо доля привела її в журналістику. На той час мами вже не було поруч, але Ліля переконана, що десь на небесах саме вона подбала про доньку. І з того часу спочатку в Кременчуці, а потім і в Сумах у журналістських колах ім’я Лілії Наумової — серед найбільш знаних. Коли працювала в газеті «Ваш шанс», а потім на обласному телебаченні й за свої роботи отримувала нагороди та грамоти (навіть стажувалася в США), звичайно, раділа. Але щоразу подумки дякувала тій, яка дала життя і благословила в професію.

— Здається, я відбулася в житті. У мене чудова родина, престижна робота, нова квартира (її не так давно отримав чоловік-військовослужбовець), маса приятелів, серед яких кілька найнадійніших з дитинства друзів, але... — Лілія Володимирівна на мить замислюється і з легким смутком тихо додає: — Так бракує матусі, її доброї поради і підтримки. Хочеться просто притулитися до неї і перейнятися її теплом і ніжністю.

Адже мама так її любила! Здається, все своє коротке життя поклала до ніг своєї білої квіточки, щоб та розцвітала буйно, щоб була щаслива. А що таке материнська любов і переживання за власну дитину, Лілія відчула, як уже сама стала мамою. Проте особлива тривога і неспокій заполонили, коли син пішов на війну...

Дякує Богу за повернення сина

Кажуть, усі дитячі болі й невдачі відбиваються на материнському серці. І з кожною безсонною ніччю відмирає його частинка. А скільки таких ночей провела Лілія Володимирівна, поки її Денис воював у період найзапекліших боїв під Авдіївкою! Син, певно, відчував мамин неспокій, бо щодня телефонував. Тільки після почутого у слухавці: «Мамо, у мене все гаразд!» — могла видихнути з полегшенням. І щовечора, вмикаючи новини, бачила сюжети з фронту за участю сина (прес-офіцера 58-ї окремої мотопіхотної бригади). І не лише раділа, а й оком професіонала оцінювала його роботу. У телефонних розмовах хвалила чи зауважувала, вказувала на неточності.

Одинадцять місяців провів Денис на передовій. Працював із журналістами, які щодня відвідували окопи, якось навіть врятував життя колезі з «5 каналу», яка за малим не підірвалася на розтяжці.

Чому, закінчивши далеко не гуманітарний факультет СумДУ, а потім і військову кафедру, Денис Наумов несподівано змінив професію і подався у тележурналістику? Мабуть, вплинули мамині розповіді про роботу на телеканалі, а, може, й здібності, які відчувала ще бабуся.

У день, коли син зателефонував і попросив принести ключі від квартири, бо вже вдома, Лілія Володимирівна буквально задихалася від щастя, а її душа кричала на весь світ: «Господи, дякую за те, що син повернувся з війни живим!»

Денис прийшов із фронту впевненим у собі, витривалим, самостійним у прийнятті рішень мужчиною. Продовжує свій шлях у журналістиці на одному зі столичних телеканалів. І мама радіє з професійних успіхів сина.

«Солдафон» із душею романтика

Лілія і Роман одружилися 20 років тому. Рома став її лицарем, надійним тилом, а головне — справжнім батьком не лише для їхньої спільної доньки Влади, а й для Дениса — її сина від першого шлюбу. Тепер, коли чоловіки щось між собою вирішують, Лілія трішечки ревнує і безмежно радіє їхнім чудовим стосункам. Роман ніколи не каже, що Денис — син дружини, бо це і його дитина, а хлопець кличе його татом.

Познайомилися Ліля і Роман у Харкові, під час навчання в інституті культури. Абсолютно різні зовні: вона — маленька, гарненька, а він — високий рудуватий красень. У неї мова спілкування — російська, він послуговується тільки українською. Вона — комунікабельна, активна, її суджений — стриманий і небагатослівний, а свої почуття висловлює у грі на валторні (до речі, підполковник Роман Ткач очолює нині прес-службу прикордонного загону, але свій улюблений інструмент оберігає, мов зіницю ока).

Коли між ними пробігла іскра, вони на всі ті розбіжності не зважали — просто взялися міцно за руки і пішли пліч-о-пліч життям, підтримуючи один одного завжди і в усьому. Саме через службу чоловіка у 2000 році родина потрапила до Сум.

— У нас удома — «воєнщина», — усміхається Лілія Володимирівна, коли мова заходить про родину. — Рома любить порядок у всьому, чистоту й акуратність. Свариться на нас і нашу улюбленицю Соню (англійського кокер-спанієля), коли ми дозволяємо собі розслабитися. А взагалі у нас люблячий тато — «солдафон» із ніжною і романтичною душею.

Діти не просто люблять, а обожнюють одне одного. Лілії завжди подобалися родини, де рідні дружать, розділяють не тільки горе, а й радість. Тож намагалася від народження прищепити своїм дітлахам почуття поваги до ближніх, уміння співпереживати і допомагати. Варто згадати лише один факт: коли сестра закінчувала школу, брат вирвався на кілька днів з передової, щоб провести у доросле життя свою малу Владуху.

— Наша Влада завжди дослухається до порад старшого брата, але вся в тата: вперта, цілеспрямована, наполеглива і самостійна, — ділиться сімейними таємницями Лілія Володимирівна.

Тож ніхто особливо й не здивувався, коли переможець багатьох міських творчих конкурсів, яка на ЗНО з української мови і літератури отримала 198 балів з 200, обрала далеко не гуманітарний факультет вишу, а потім несподівано подалася у світи здобувати американську освіту. Мама жалкує, що донька через брак часу не займається творчістю (бо заробляє за кордоном собі на навчання). І сподівається, що з часом і в ній розгориться іскра творчості. Адже Влада неабияка майстриня — вміє гаптувати, в’язати, і різне ужиткове мистецтво їй до смаку.

У цій родині всі чудово готують. Люблять відпочивати наодинці з природою — жити у наметі, смажити шашлики чи варити юшку зі щойно впійманої риби, милуватися краєвидами... Та найбільше їхнє спільне захоплення — її величність Журналістика. Вона для них не лише репортерство (побачити й розповісти про події), а спосіб життя цілої родини.

— Журналістика навчила нас спілкуватися не тільки з людьми, а й між собою, — розповідає Лілія Володимирівна, — бути чесними та відвертими, добрими та щирими, перейматися проблемами інших, не терпіти лестощів і не прощати зради. Думаю, якби я життя починала спочатку, то повторила б його однозначно. І дітям радила б, хоча у кожного з них своя неповторна дорога.

...Мабуть, таки мала рацію мама Катерина Дмитрівна, коли вчила життєвої мудрості й так настійливо радила обрати цю професію. Не помилилася і, може, тепер на небесах пишається донею та її дружною родиною.

Наталія РОЗТОРГУЄВА, член НСЖУ.

Суми.

Фото з родинного альбому.