Фото надано автором.

Щорічний Всеукраїнський бібліотечний «Біографічний рейтинг», започаткований 2018-го до 100-річчя Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, визначив кращі видання. За це звання в семи номінаціях — «Колективний портрет», «Джерела біографії (автобіографія, мемуари, листування)», «Персональний покажчик» та інших — змагалися 238 книжок. Серед найцікавіших у номінації «Життєпис» — дослідження докторів історичних наук Юрія Шаповала та Ігоря Верби «Михайло Грушевський. «Я сам прийшов до політики через історію», що побачило світ у видавництві Верховної Ради України «Парламентське видавництво». Як зазначив його керівник Володимир Кисляк, книжка про відомого політичного і державного діяча, визначного ученого вийшла в серії «Політичні портрети». Під час її підготовки автори використали здобутки сучасного грушевськознавства, численні архівні документи, зокрема й недоступні в попередні роки.

Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський.

«Я походжу із давньої родини Грушів...»

Так писав про себе сам начебто відомий і водночас усе ще маловідомий нам Михайло Грушевський. На відповідальну посаду голови Української Центральної Ради, яку він займав з березня 1917 року по квітень 1918-го, історик прийшов, отримавши чудову освіту в університеті св. Володимира та подолавши багато сходинок у науці. У різні роки Михайло Грушевський був головою Наукового товариства імені Шевченка у Львові, працював професором Львівського університету, головою Українського наукового товариства у Києві. Він засновник Українського соціологічного інституту у Відні, фундатор Історичної секції Всеукраїнської академії наук, академік ВУАН і Академік наук СРСР. А ще — керівник Львівської та Київської історичних шкіл. Михайла Грушевського по праву називають визначним істориком — він не просто написав понад 2000 наукових праць, зокрема фундаментальну 10-томну «Історію України-Руси», «з передісторичних глибин» до 1658 року, конфлікту з Москвою і Гадяцькою унією, а й витворив концепцію безперервності українського історичного процесу, став головним ідеологом української революції початку XX століття. Дослідник справив фундаментальний вплив на відносини між Україною та Росією — у своїй схемі історії Східної Європи він розділив історію двох країн, а також показав імперський дискурс російської історіографії.

Щоб стати автором історичних концепцій, пройти шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до самостійної України, як це зробив Михайло Грушевський, однієї освіти, хай і найкращої, замало — тут треба відчувати правильний шлях серцем. Серце нашого видатного співвітчизника завжди належало Україні, на землі якої жили його предки. «Рід Грушевських з його численними гілками — це рід глибоко духовний, козацький, український, в якому перехрещувалися різні впливи. Важливо, що саме на цьому ґрунті формувалася і міцніла історична та громадянська свідомість Михайла Грушевського», — пишуть автори. Народився історик 17 вересня 1866 року в місті Холмі, в «тодішньому Царстві Польському». Його батько Сергій Федорович, учитель, що походив із сім’ї чигиринського диякона, перебуваючи далеко від України, спочатку в Холмі, потім у Кутаїсі, Ставрополі, Владикавказі, збирав українознавчу бібліотеку, захоплювався національними традиціями, піснями і мовою. Про матір — Глафіру Захарівну — відомо менше. Вона була теж з духовної родини, міцна, набожна, гордовита.

Юрій Шаповал та Ігор Верба, досліджуючи родовід голови УЦР, зазначають: Михайло Сергійович писав, що він походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної духовної родини Грушів. Його прапрадід — Ничипор Ботвиновський (по бабиній лінії). Ботвиновські тривалий час правили службу в родинному маєтку творця Української козацької держави Богдана Хмельницького в селі Суботів. Зокрема, в Іллінській церкві, що прийняла прах Богдана. Груші служили неподалік — у Худоліївці. Один із них — Іван Груша — потрапив теж в історію, він входив до різних дипломатичних посольств Богдана Хмельницького, брав участь у формуванні україно-семиградсько-шведського союзу. За гетьманування Івана Виговського посідав високу державну посаду — був генеральним писарем, а ще другом переможця в Конотопській битві.

Юрій Шаповал та Ігор Верба зібрали у своїй книжці чимало й інших цікавих фактів про життя та діяльність Михайла Грушевського. Під час навчання у гімназії його призначили бібліотекарем учнівської книгозбірні. «Обгострене національне почуття і культ громадянського обов’язку, — писав він, — зробили для мене свого роду завданням життя — вести роботу на ниві українського письменства». За шість років, з

1860-го по 1886-й, Грушевський написав щонайменше 90 віршів: спочатку російською, а потім українською — «Козак», «Украина», «Думка», «Не мав козак долі на Вкраїні», «Люблю тебе, Україно...». Писав і прозові твори — «Остання кутя», «Днинка», «Романтична історія». На літературну стезю парубка, який підписувався «Степан Півень», «Михайло Козак» «Хлопець», благословив відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький. Про свого учня відомому громадському діячеві Олександру Кониському він писав: «Маємо нового і талановитого белетриста».

На чолі Центральної Ради

У Михайла Грушевського був ще один визначний талант — політика і державника.

— Лютнева революція 1917 року активізувала українство Петрограда. Тут у березні відбулася велика українська маніфестація, в якій узяли участь понад 3 тисячі військових і громадян — вихідців з України, що з синьо-жовтими прапорами, під спів «Заповіту», з гаслами «Хай живе вільна Україна», пройшли вулицями міста, — зазначає Юрій Шаповал. — Вістка про ці події докотилася до Москви, де жив Грушевський, і він почав рватися в Київ, у якому не був 2,5 року. Довідавшись про своє заочне обрання головою Української Центральної Ради 7 березня 1917-го, він остаточно вирішив повертатися додому.

Московський засланець приїхав до Києва 13 березня. Щоправда, в дорозі він трохи не загинув — загорівся вагон, в якому їхав Грушевський, і згоріли рукописи, книжки і все майно ученого.

— Без сумніву, період Центральної Ради — найвищий злет політичної і державної діяльності Грушевського, який ув’язував свою діяльність з історичними реаліями часу і виробляв різну тактику в побудові української державності, — наголошує Юрій Шаповал. — Вірний собі Грушевський розробив цілу програму національно-державницької політики УЦР.

8 квітня 1917 року в Києві відбувся Український національний конгрес, на якому Грушевського знову переобрали головою Центральної Ради. За — 588 голосів, проти — 5. Тоді також було обрано склад УЦР із 115 осіб, які репрезентували вісім українських губерній — Київську, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Подільську, Волинську, Чернігівську і Херсонську. Своїх представників мали Кубань, Бессарабія і Дон. Так почав втілюватися задум Грушевського щодо охоплення політичним впливом УЦР усіх українських територій. «Тоді ми всі тягли в один гуж і Грушевський був нами всіма визначений Отаманом», — писав секретар УЦР Михайло Єреміїв.

Тодішні політики-державотворці дивувалися працездатності вченого. «Його вміння сполучати думки найбільш безладних та бурхливих засідань робили його головування дуже цінним», — зазначали сучасники. Грушевський безпосередньо брав участь у підготовці I Універсалу, який проголосив «хай буде Україна вільною... хай народ український на своїй землі має право порядкувати своїм життям». Найважливішим державним актом УЦР став IV Універсал, прийнятий на розширеному засіданні Малої ради в ніч з 11 на 12 січня 1918 року. Цей документ став початком самостійницького етапу реалізації концепції української державності — Центральна Рада проголошувала УНР «самостійною, ні від кого не залежною вільною суверенною державою українського народу». Універсал підтверджував тверду і рішучу боротьбу з більшовиками та звинувачував більшовицьке військо в пограбуваннях і насильствах на території України. Також УЦР націоналізувала найважливіші галузі торгівлі, монополізувала залізну, вугільну, тютюнову промисловості, встановлювала державний контроль над усіма банками, оголошувала національно-територіальну автономію.

Хоч як парадоксально, зазначають автори видання, але акт незалежності УНР не став поштовхом для розвитку держави — УЦР почала стрімко втрачати владу, дедалі більшу популярність завойовували більшовики, часто-густо там, де її раніше не мали: серед селян та солдатів.

Під ударами більшовиків

На початку 1918 року радянські війська на чолі з лівим есером Михайлом Муравйовим посунули на Вкраїну. Підійшовши впритул до Києва, почали його обстрілювати з гармат. Муравйов дав наказ: «Немилосердно винищувати всіх ворогів революції». 25 січня члени Малої ради і Ради Народних Міністрів УЦР на чолі з Грушевським виїхали зі столиці в напрямку Житомира. Але до списку «ворогів» потрапив фамільний будинок Грушевських на Паньківській вулиці. Як писав очевидець тих подій К. Бельковський, на ранок 26 січня від будівлі (декорація Василя Кричевського, майоліка Івана Гладиревського) залишився тільки закіптюжений остов. Артснаряд знищив мистецьку колекцію, рукописи, бібліотеку, документацію УЦР, яка перебувала там. Грушевський писав, що тоді «Україна також поховала своє старе в цьому огнищі, як я в могилі матері, яку напівживою винесли з пожару, і вона за кілька днів умерла від цих страшних заворушень і потрясінь». Глафіра Захарівна Грушевська померла 30 січня 1918 року і була таємно похована на Байковому кладовищі. Грушевський не зміг з нею навіть попрощатися в ті сумні січневі дні...

Тоталітарна система кривавим смерчем пройшлася по родовому дереву Грушевських-Оппокових (мати Михайла Сергійовича по лінії батька — з Оппокових). Двоюрідний брат Грушевського — Георгій Оппоков, який під час збройного перевороту в Петрограді 1917 року був поряд із Леніним, потім очолював наркомат юстиції першого радянського уряду, був знищений у 1937-му. Тоді ж в ув’язненні загинув академік ВУАН, гідробіолог Євген Оппоков. Доля іншого родича Грушевського, талановитого публіциста, автора низки статей про Симона Петлюру, Івана Оппокова, дотепер ще невідома. Переконаним самостійником був і рідний брат Михайла Грушевського — Олександр, випускник історично-філологічного факультету Київського університету. Він один із перших професорів почав викладати українською мовою в такому зросійщеному місті, як Одеса, а в Москві і Петербурзі читав лекції з історії Малоросії. Його шлях обірвався в одному з Гулагівських поселень Іртиська у 1942-му. Племінник голови УЦР — Сергій Грушевський, перший професор історії Донецького інституту народної освіти у 1926—1930 роках, був розстріляний разом із Лесем Курбасом, Миколою Зеровим, Марком Вороним та іншими відомими українцями 3 листопада 1937 року в Сандармосі. Його батько Григорій теж загинув у сталінських таборах. Єдина донька Михайла і Марії Грушевських Катерина, знаний перспективний науковець, у 1938-му також потрапила під каток репресій і, за офіційною версією, загинула 30 березня 1943 року в одному з таборів Темлагу.

Єдина донька Грушевських — Катерина, історик і соціолог, заарештована НКВС у 1938 році і закатована у таборах ГУЛАГу. Фото 1918 року.

Спадщину Грушевського більшовики оголосили «фашистською»

Загадковими були й обставини смерті самого Михайла Грушевського. Юрій Шаповал та Ігор Верба зазначають, що віднайдені наприкінці минулого століття документи, так і не дають однозначної відповіді на запитання: відомого історика було навмисно знищено чи його життя обірвалося внаслідок фатального збігу подій. 13 листопада 1934 року він потрапив до Кисловодської міської лікарні з діагнозом «Злоякісний карбункул спини. Сепсис». Напередодні науковець звертався до Голови Ради Народних Комісарів СРСР Молотова, зазначаючи, що опинився «підневільно у Москві», де змушений із дружиною і донькою жити «у двох маленьких кімнатах, сирих, нездорових, шумних, цілком непристосованих для наукової роботи, без меблів, без найнеобхідніших книжок». Потім апелює до Сталіна: «Опала, що вразила мене, є або помилкою, або «профілактичним заходом, доцільність якого вельми сумнівна». Відправивши листи, Грушевський з родиною поїхав у Кисловодськ. Там у лікарні йому зробили чотири операції і 24 листопада лікарі констатували смерть. Хто стояв за цими операціями і чи не було застосовано під час їх проведення якихось недозволених методів? Відповісти на ці запитання неможливо, адже оригінал історії хвороби Михайла Грушевського зник, є лише копія. Тіло історика родина перевезла до Києва, але на прощання до Академії наук прийшли не всі (хоч і було 600 чи 400 людей) — за скорботними подіями пильнував НКВС і фіксував, хто що казав. Інформацію телеграмами відправляли у Москву на ім’я Всеволода Балицького, Якова Агранова та Карла Паукера, який був начальником особистої охорони Сталіна. В одному із спецзведень писалося: «Антирадянські настроєні націоналістичні кола намагаються тлумачити смерть акад. Грушевського М.С. як акт насильства. В інституті хімічної технології ВУАН невелика група наукових співробітників, обговорюючи перше повідомлення у пресі, вказувала, що Грушевського насправді отруїли». Любомир Дмитренко, позначений чекістами як «письменник, галичанин», писав, що «Грушевського навмисне відвезли до Кисловодська помирати». Максим Рильський зауважував, що історика «доконала Москва». Письменник Марко Вороний зазначав: «Йдеш віддати людині останню пошану і відчуваєш себе злочинцем, а що тут, скажіть, поганого...».

У 1936-му Василь Кричевський та Іван Макогон спорудили надгробний пам’ятник Грушевському, але його офіційно не відкрили — в розпалі була викривальна кампанія проти «українського буржуазного націоналізму», уособленням якого впродовж багатьох років залишався колишній голова Центральної Ради, «справжній пророк українського визволення». Ще під час заслання до Москви, 23 грудня 1933 року на Грушевського НКВС заводить справу-формуляр, його беруть на облік як «українського контрреволюціонера». І хоча донька Катерина до свого арешту встигне видати 10-й том «Історії України-Руси», в рік смерті її батька спадщину видатного історика, публіциста влада оголосить «фашистською». Ця політико-ідеологічна «матриця» існуватиме протягом багатьох десятиліть.

Під час презентації книжки в Київському національному університеті імені Т. Шевченка Юрій Шаповал наголосив, що Михайло Грушевський «мав колосальну харизму і величезний вплив на людей».

— Його можна поставити врівень з Тарасом Шевченком, як батька нації, — зазначає дослідник.

Презентована книжка чи не найповніше з-поміж інших видань розкриває особистість Михайла Грушевського та його визначну роль в історії української держави.