Антивоєнний пікет у Волгограді.

Фото з архіву Тамари ГРОДНІКОВОЇ.

В останній промові президент Росії Володимир Путін знову заплутався у фактах і назвав сусідні держави історичним вимислом. Гідно імперцю відповів український журналіст Роман Цимбалюк. Мовляв, у певні періоди Росія навіть не була присутня як держава на політичній мапі світу. І взагалі багато століть і дотепер російські правителі бояться будь-якого прояву українства, тому й придумали міфи про українських «вражин», «бандерівців». Звичайно, не всі вірять у відверте марення. Адже українців боятися — свободи не бачити!

Тамара Гроднікова (Волгоград, педагог):

— Насправді у відносинах між Україною та Росією відбулась небачена досі катастрофа. У результаті незаконних, віроломних і цинічних дій російської влади два дружні народи стали ворогами. Мені, росіянці, боляче це визнавати, але я нині не можу поважати свою країну, яка в міжнародних відносинах поводиться як хуліган і дебошир. У дружніх і партнерських — як провокатор і зрадник. Я... соромлюся, що я росіянка. Це нестерпно.

Хто вважає, що, анексувавши Крим, Росія здобула перемогу, той помиляється. Анексувавши півострів, Росія втратила Україну. Вона втратила довіру українського народу. А довіру відновити складніше, ніж виростити з насінини потужне дерево. Росія зазнала оглушливого краху в очах світового демократичного співтовариства. Цей крах відгукнувся низкою вибухів у душах усіх розсудливих моїх земляків.

Захоплення українських моряків в Азовському морі — акт настільки дивовижний, абсурдний, що викликає побоювання в психічному здоров’ї причетних до цього осіб. Ще страшніше припустити, що із психікою в них усе в порядку. Тому що це означає, що вищі особи російської держави усвідомлено й навмисно обрали кримінальний спосіб взаємодії з цивілізованим світом. Це означає, що Російська держава представляє із себе ОЗУ. Однак, на мій погляд, спровокований Росією конфлікт в Азовському морі швидше свідчить про божевілля.

Фактично, Росія підвела два народи до гарячої війни. «Доктор зло» загрався в піратів як останній недоумок. І тільки мудрість Української держави втримала нас від дивовижного потрясіння. Так само я не могла змусити себе прийняти факти про те, що Росія бере участь у бойових діях на Донбасі, поки в розмові з українцями, котрі приїхали погостювати до Волгограда, не довелося почути на власні вуха, що моя країна не тільки засилає в Донбас своїх бойовиків, а й фінансує інших найманців. Це жахливо. Ще більш жахливо прикривати свої бандитські дії словами про милосердя, гуманізм і бажання допомогти жителям Донбасу і Криму.

Роздача російських паспортів на окупованих територіях — замість поздоровлень на честь новообраного Президента Володимира Зеленського — ідіотська витівка дикуна, який не оцінює наслідків своїх рішень. Я не смію гордо демонструвати свій паспорт, спаскуджений у буквальному значенні самим Путіним. Це лайно прилипло до нього назавжди.

А все могло бути інакше. Просто дотримуй Росія закон, додержуйся правил цивілізованого світу, керуйся совістю і честю, і наші держави, тримаючись за руки, крокували б разом в одному напрямі до розвитку й благополуччя.

Залишається тільки радіти за Україну. Через терни вона завзято рухається до свого процвітання. І в неї є всі шанси стати зразком вільної, незалежної, демократичної країни. Однієї з перших на пострадянському просторі. Я це бачу зі свого недофеодального-недорадянського російського маленького світу, який хитається на своїх тоненьких «скріпах».

Найбільше мене лякає й викликає обурення те, що російському суспільству через федеральні ЗМІ й адміністративний апарат нав’язують помилковий образ ворога. І це не тільки США. Тепер ще й Україна. Розпалення ворожості, нацьковування росіян на сусідський народ — злочин Російської держави, якому не може бути пробачення.

Арешт і запроторення доросійської в’язниці Олега Сенцова — патріота і вірного сина України, талановитого режисера й безневинної людини — це не просто косяки й неуцтво слідчих органів Російської держави. Це показова розправа над свободою вибору, над свободою волі, над верховенством закону. Це демонстрація усьому світу, що законодавство для нинішньої російської влади — лише папір для побутових потреб, для загортання оселедця.

Я заздрю Україні. Як заздрить пасажир приреченого судна, яке несе хвилею все далі від обітованого берега. На жаль, дедалі більше, дедалі безнадійніше моя Росія поринає в безодню відсталості й деградації. Не дивіться на нас, не рівняйтеся на нас. Тому що в нас майже не залишилося гідностей, якими можна пишатися. І мені від цього нестерпно боляче.

Дорогі мої сусіди, славні, горді, непохитні українці! Удачі вам! А я каюся, каюся, каюся... за Росію... за безумство тимчасових у світі цьому. Каюся! Пробачте нас!

Ігор Баришніков (Калінінград, інженер, підприємець, активіст):

— Чи можу я по-іншому ставитися до України й українців, якщо я бачив у прямому ефірі Дощу, як українці помирають за свободу своєї країни на Майдані? Чи можу я по-іншому ставитися до України, якщо бачу, що кожного дня помирають українці й сьогодні з вини моєї Батьківщини? Ні, звичайно. І я дивлюся на те, що відбувається в Україні, у світлі сьогоднішньої Росії. У світлі того, що відбувається на першотравневій ході в Пітері, протестів у Шиєсі проти московського сміття і, звичайно, протесту в Йобурзі. Дивіться, що робить ця мерзенна російська влада зі своїм народом, втоптуючи його в бруд. Тому для мене те, що відбувається в Україні, — це не громадянська війна. Це війна путіна проти України. Ви бачили нещодавно обличчя єкатеринобуржців. Чи хочуть вони війни путіна в Україні? Та ні, звісно. Тому я від усього серця бажаю миру і процвітання Україні. І вірю: так і буде. І кажу: «Слава Україні! Героям Слава!!!».

Олексій Петров (Камчатка, журналіст):

— Київ далеко, Київ поруч — я незабаром приїду! Камчатський лист на батьківщину тата. Це ідея кінця 2018 року — побувати у столиці України. Ні, ні, не переїхати, а просто відвідати її, адже я знаю про Україну так багато й не знаю практично нічого. У моєму білоруському свідоцтві про народження про мого тата написано: бацька — Петров Віктор Герасимович, нацыянальнасць — українець. Я з дитинства живу на Далекому Сході, на Камчатці. З 5 тисяч моїх фейсбучних друзів напевно тисяча мешкають в Україні. Ми спілкуємося напряму, без телевізорів і політиків, між нами немає перекладачів і цензорів. Ми сперечаємося, а найчастіше лаємо владу. Ми ненавидимо війну, нам огидні гібридні каверзи брехливих політиків. Я вирішив з’їздити в гості. Хто ми нині одне одному? Як мене зустрінуть там? Звісно, ці запитання я ставлю собі і своїм друзям за перепискою. Водночас я зауважую, що я не поїду в Крим. Зовсім не поїду. Навіть з України. Мої правозахисні погляди зобов’язують мене серйозно ставитися до порушення закону, тому, запитання «чий Крим?» мені краще не ставити. Знаєте, що мені важливо дізнатися в цій моїй поїздці? Я хочу запитати багатьох, що відчували люди під час переходу від терпіння до захисту своїх прав, як настає перелом? Може, я зумію відповіді вільних людей передати своїм співгромадянам, і вони зрозуміють, що не можна мовчати вічно. Може, тоді моя країна припинить агресію проти сусідів, настане тиша й перестануть приходити сумні звістки. Загалом, нам важливо вести діалог. Необхідно прибирати нагромадження брехні, що її згодовують нам політики й ангажовані журналісти. Упевнений, що в простих і чесних людей завжди є привід для зустрічі. Зізнаюся, я вже сів на дієту й заощаджую на каві. Мені потрібно купити квиток з мого боку мапи й летіти через весь континент. Я неодмінно незабаром приїду! Україна, її сміливі й добрі жителі, чекайте на мене обов’язково! Ходитиму по гостях, обов’язково потисну руку Президентові Зеленському, з яким мені потрібно багато чого обговорити. Ох, язик мій мене з Камчатки до Києва доведе! Як ще в моєму білоруському дитинстві говорила моя польська бабуся: почакайте трохи!

Андрій Жексимбаєв (Санкт-Петербург, програміст):

— Я люблю Україну, в дитинстві кожне літо проводив у друзів сім’ї, яких уважаю рідними людьми, а Україну — другою батьківщиною. У студентські роки подорожував автостопом, у тому числі Україною. Люди, яких я зустрічав, були відкритими, позитивними й чуйними, між собою вони були дружніші, ніж росіяни. Ніколи я не чув на свою адресу негативу через те, що я з Росії, хоча це було до 2014 року. Україна завжди була більш вільною країною в моєму сприйнятті. Я бажаю вашому народу звільнитися від радянського менталітету, від олігархів, від проросійських політиків, стати незалежною в енергетичному плані й у такий спосіб домогтися процвітання, жити вільно, щасливо й багато. Упевнений, що у вас усе вийде!

Вікторія Мельник (Санкт-Петербург, менеджер):

— Що таке дружба? Для мене дружба — це коли твій друг Коля з Києва, довідавшись, що буде дві години на Пітері проїздом якимись дикими перекладними через Молдову, пише тобі про це за три тижні. І в середині грудня 16-го, у його день народження, я зустрічаю його на Московському вокзалі. У нас є тільки півтори години, щоб посидіти в кафе й погуляти по Невському. Він каже, що Київ дуже схожий на Пітер. Він каже, що пітерське метро схоже на київське, тільки поїзди на 6 вагонів, а в Києві — 5. І погода практично така само. А потім ти проводжаєш його в Пулково. І ви спілкуєтеся, як і раніше, у Фейсбуці, без надій на наступну зустріч. Тому що нас розвели, роз’єднали мерзотники й негідники. Мерзотники, які не могли дозволити Україні обрати свій шлях, які розв’язали війну на Донбасі. Щодня я бачу в соцмережах пости з фотографіями вбитих хлопців-українців, таких само, як мій син. Як би я хотіла, щоб вони були живі й щасливі на свій землі, щоб їхні матері й подруги не ридали біля їхніх могил. Щоб дружини не ростили своїх дітей без батьків. Я знаю, що ця страшна війна не забудеться й не пробачиться через 50 років. Я не уявляю, чим допомогти і що зробити для моїх дорогих українців. Я дуже сподіваюся, що розум і серце наших народів подолають коли-небудь цей жах. Якби можна було повернути час назад...