Нещодавно офіційно надруковано Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який викликав активну суспільну дискусію. Одним з орієнтирів реалізації цього закону є потреба його докладного вивчення. І це завдання не лише окремих філологів та мовознавчих установ, а всіх, хто зацікавлений у тому, щоб мова стало реально загальновживаною.

До цієї справи долучився Інститут законодавства Верховної Ради України, в якому вже понад 15 років діє Школа законотворчості. У ній поряд із суто фаховими дисциплінами читаються лекції щодо мовно-термінологічних засад формування тексту законопроекту, а також проводяться практикуми з ділової української мови з акцентом на типові помилки використання лексики. Враховуючи той факт, що слухачами Школи є народні депутати України, їхні помічники-консультанти, працівники секретаріатів комітетів, депутатських фракцій і груп Верховної Ради України, такі заняття викликають жвавий інтерес і сприяють підвищенню якості української мови у законотворенні.

Відповідна діяльність Інституту законодавства уже давно відома за його межами, отримала схвальні відгуки не лише фахівців-законотворців, а й широкого загалу. Саме тому нещодавно громадська організація «Ротарі клуб Київ-сіті», що реалізовує проекти «Словникова спадщина України» та «Українська граматична класика», відзначаючи заслуги Інституту у викладанні та популяризації української мови, передала Школі законотворчості серію словників, виданих за її сприяння та фінансової підтримки у співпраці з Інститутом української мови НАН України та Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні НАН України.

Керівник видавничих проектів «Словникова спадщина України» та «Українська граматична класика» громадської організації «Ротарі клуб Київ-сіті» Леся Богуславська ознайомила присутніх з основними напрямами діяльності «Ротарі клуб Київ-сіті», наголосивши на пріоритеті проектів, спрямованих на боротьбу з масовими захворюваннями. Водночас доповідач зауважила, що долучитися до нетрадиційних для організації видавничих проектів «Словникова спадщина України» та «Українська граматична класика» їх спонукала ідея повернення до витоків і багатства української мови, а також співпраця з чільними мовознавчими установами України — Інститутом української мови НАН України й Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні НАН України.

Консультант проектів «Словникова спадщина України» та «Українська граматична класика» Ростислав Воронезький докладно висвітлив копіткий процес роботи над перевиданням найважливіших словників та граматичних розвідок доби Розстріляного Відродження, зокрема «Російсько-українського словника» за ред. А. Кримського та С. Єфремова (обіймає три томи в шести книгах; перше видання виходило з 1924 по 1933 рік; томи словника перевидано у 2016 — 2017 рр.), «Словника української мови» за ред. С. Єфремова та А. Ніковського (обіймає три томи; перше видання виходило в 1927 — 1928 рр.; перевидано 2017 року); «Українсько-російського словника» А. Ніковського (перше видання вийшло 1926 року; перевидано 2018 року); «Словника ділової мови. Термінологія та фразеологія» М. Дорошенка, М. Станиславського, В. Страшкевича (перше видання вийшло 1930 року; перевидано 2018 року), «Норм української літературної мови» О. Синявського (перше видання вийшло 1931 року; перевидано 2018 року). При цьому Ростислав Воронезький наголосив, що учасники проекту передусім ставили за мету зробити видання доступними зацікавленим фахівцям (як мовознавцям, так і не мовознавцям), повертаючи у такий спосіб суспільству одну з найвагоміших і найменш знаних сторінок у сучасному українському мовознавстві.

Зацікавлення присутніх викликав виступ директора Інституту законодавства Верховної Ради України, академіка НАН України Олександра Копиленка. З огляду на актуальність і суспільну значущість порушених питань редакція вирішила навести його повністю.

«Ми щиро вдячні нашим дорогим гостям за їх доброчинну акцію і ці словники. Безперечно, вони будуть активно використовуватися в роботі, що сприятиме підвищенню якості нашого законотворення. Як писав Михайло Грушевський, «добре виписаний земельний закон посяде в нашій національній бібліотеці таке ж почесне місце, як і Шевченків «Кобзар».

Наші гості згадали ще одного видатного діяча Української Центральної Ради — Сергія Єфремова. Я ж хочу пригадати його слова, які влучно характеризують ситуацію під час ухвалення мовного закону 1918 року. Фактично, ми й нині стикаємося з тими самими проблемами, які тогочасний заступник голови УЦР і майбутній віце-президент Української Академії Наук називав «вавилонським стовпотворінням у міністерських паперах».

Сама тема нашої зустрічі спонукає, щоб ми вкотре звернулися до наших класиків. От і Леся Українка запитувала: «Слово, чому ти не твердая криця»? Сьогодні ми повсякдень відчуваємо, що наша мова опинилася на передовій боротьби за країну. Однак для того, щоб вона стала «щирою й гартованою», як ідеться далі у вірші, необхідно нею володіти.

А от з цим у нас суцільні негаразди — починаючи зі ЗМІ і закінчуючи промовами публічних осіб. Майже всі вони — і журналісти, і піарники, і рекламники, і публічні люди — припускаються прикрих помилок в українській мові, поширюючи хибні приклади. У випадку ж реклами — це взагалі катастрофа, тому що, повторюючись тисячі разів, слоган, який містить мовні помилки, просто вкарбовується у підсвідомість людини. Тут нічого не вдієш, бо це закони функціонування людської психіки.

Отак і виходить, що ми дедалі частіше «позбавляємося від» нежитю, хоча треба «позбавлятися чогось», «сплачуємо за проїзд», хоча треба сплачувати без прийменника, просто проїзд, а найкраще — заплатити за проїзд, зустрічаємося «неподалік від» парку, а треба без прийменника, просто зустрітися неподалік парку.

Хочеться ще зазначити, що ми торкаємося чогось, а не ДО чогось, плануємо семінар наступного тижня, а не «НА наступному тижні», зустріч відбулася «два роки ТОМУ», а не «НАЗАД», наші видатки не «складають», а «становлять» певну суму (калька з російської мови — составляет).

Так само не можна «володіти» якимись якостями, тому що це нематеріальне поняття, хоча російською «обладать качествами» — цілком грамотно. Незрозуміло, чому ми так завзято переносимо в українську мову найгірший російський канцелярит? Чому ми говоримо — «цей препарат володіє якостями»... хоча можна сказати по-людськи й зрозуміло — «цей препарат має певні якості»?

З російського канцеляриту походять такі перлини, як «приймати участь у міроприємстві», а не «брати участь у заході», «вищестоящі органи» (ще донедавна абсолютно сталий вислів у офіційних документах), «знаходитися», замість того, щоб «перебувати». Ну і «забезпечення безпеки» у нас поширено до нестями, хоча досить лише зупинитися та пригадати, що Михайло Грушевський рекомендував «запевнення безпеки», її можна також «гарантувати» і позбавитися у такий спосіб тавтології.

Цікаво, що ми не боїмося калькованих висловів з російської, а при цьому уникаємо питомо українських слів тільки через те, що вони схожі на російські, забуваючи, що ми маємо справу зі спорідненими мовами, і це не заперечує жодний науковець-лінгвіст. Так і з’явилися у нас «перемовини» замість «переговорів», «гарний» у всіх випадках, замість «хороший» і «красивий».

«Говори, говори, моя мила: Твоя мова — співучий струмок», — писав колись Павло Тичина. Якби ми краще знали свою рідну поезію, ми б не припускалися таких прикрих помилок, і в нас не було б висловів на кшталт: я «обожнюю вареники з сиром». Навіть якщо в російській мові «обожать вареники» абсолютно нормально, в українській це звучить штучно і щонайменше дивно, так само як і «шинко-рубана ковбаса» чи «повітряно-горіховий торт». А згадайте хоча б безкінечні «фільмування, шпиталізування» і т. п.

Не бажано також вживати полонізми лише задля того, щоб уникнути висловів, схожих на російську. Чому в наших ЗМІ вживаються такі покручі, як «доправити до відділка», «маршалок сейму»?

Проголошуючи весь час необхідність дотримання чистоти мови, запроваджуючи мовні квоти на радіо й телебаченні, обов’язкове українське дублювання зарубіжних фільмів, наші активісти не помічають, що неминучий у ситуаціях повсякденного спілкування побутовий сленг передається у нас лише калькованими російськими виразами. Свого, питомо українського, ніби й не існує, або ж ніхто не хоче докладати зусиль, щоб його відродити. От і чуємо на всіх кутках і в кожному кінозалі, аудиторії, магазині, по телевізору — «класно», «прикольно», «круто», що є прямим запозиченням з російської.

Ще одне цікаве явище — це зворотна інтерференція (вплив) української мови на російську. І тут у нас також уже є питомо українські вислови російською мовою. Наприклад, ми, нарешті, засвоїли, що активні дієприкметники українській мові не властиві, що їх треба замінювати зворотами. От і маємо «признать таким, что утратил свое действие, закон такой-то», замість того, щоб сказати «признать утратившим или недействительным». Так само майже не вживається термін «заключение», його давно витіснило слово «вывод». У цьому ж розряді й нинішня схильність ЗМІ говорити «людей», а не «осіб».

Тут ми впритул підійшли до лінгвістичного поняття, що може пояснити всі ті прикрі помилки у нашому мовному вжитку, про які йшлося вище. Це поняття називається «узус». Словники дають таке тлумачення узусу — прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів — слів, фразеологізмів тощо. Норма — це узус освічених шарів суспільства. Отже, давайте дотримуватися норми і не забувати, що ми всі з вами належимо саме до цих суспільних шарів.

Узус включає в себе і таке поняття, як мовний етикет. Його прийнято виводити з історичних глибин функціонування мови. А от чи знаємо ми напевно, які мовні норми існували у сфері етикету років 100—150 тому?

Як звертався до своїх студентів, однодумців і навіть опонентів, наприклад, Іван Франко? Уважно переглянувши декілька томів його листування, я практично не знайшов там звертання, яке так завзято і безглуздо пропагують наші ЗМІ. Маю на увазі слова «пан» і «пані» у поєднанні з іменем, а не прізвищем: пан Тарас, пані Ганна. В Івана Франка такого звертання майже немає з єдиної, але дуже поважної причини: воно найперше зневажливе по відношенню до людини, до якої говорять. Так, зокрема, до Олени Пчілки Франко звертався все-таки «вельмишановна пані Ольго Петрівно», а не «пані Ольго». Хоча в одному з листів він і пише «панно Юліо», проте цей лист адресований Уляні Кравченко, яка ледь не стала його дружиною. До речі, своїм нещасливим стосункам з іншими жінками Каменяр також надавав форму сумних і поетичних звернень, як от: «дорога, назавжди втрачена...». А зазвичай Іван Франко звертався до своїх адресатів «шановний добродію», «високоповажний пане», «ласкава пані» і т. ін. Так само, до речі, і в листуванні голови Проводу ОУН Андрія Мельника зустрічаємо «високодостойний пане», «вельмишановний пане», «шановний друже».

Нормативно припустимо звертання до незнайомої чи поважної людини лише у форматі «пан + прізвище» — пан Іваненко, пані Микитюк — у потрібних відмінках. Усе інше — фамільярність, за яку в Польщі можна ще й у халепу потрапити. Пам’ятаю, як обурювався знаний український історик і публіцист професор Богдан Осадчук (на жаль, уже покійний), коли до нього, літньої людини, казали «пане Богдане». «Чому не пане Осадчук?» — запитував він. — «Це все одно, що називати мене на «ти».

У мене є пояснення коренів цієї поширеної конструкції. Люди старшого покоління пам’ятають, мабуть, дуже популярну радянську телепередачу «Кабачок 13 стульев». Його робили на польському матеріалі, що сприймалося тоді майже як вікно у західний світ. Персонажі цієї передачі зверталися одне до одного — пані Моніка, пан Юрек, але всі вони були хорошими друзями чи близькими знайомими. А от у нашому мовному вжитку затверджується, на жаль, таке фамільярне звертання і до незнайомих людей.

На завершення хотів би звернути увагу на те, що предметом широких дискусій є взагалі питання, яке можна сформулювати так: «думати українською, вчиняти як українець». Та здебільшого аргументи в цих дискусіях мають присмак «партійної заїлості й фанатизму» (якщо знову згадати Івана Франка). Ми ж, перш ніж говорити чи намагатися сформулювати канони українського патріотизму, мусимо знати власну історію, власне коріння, причому на засадах того, що Михайло Грушевський називав «принципами широкого універсалізму». Та це вже тема окремої розмови.»

Вл. інф.