Скіфський степ. 1960-ті роки.

Фото dnipro.libr.dp.ua.

Не дивно, що все, пов’язане з розкопками Товстої могили, а також із самою пектораллю, обросло величезною кількістю міфів та домислів. Одні очевидці стверджують, ніби її знайшли випадково, коли вже перестали вірити, що давно пограбована і раніше досліджена археологами Могила ще приховує скарби. Інші — що вона увінчала досить успішну експедицію, під час якої було знайдено велику кількість предметів скіфського побуту. Треті розповідають: коли Борис Мозолевський знайшов Золоту пектораль, то загорнув її в шинель, пішов на залізничну станцію, а оскільки не було квитків ні до Москви, ні до Ленінграда, попрохав допомоги у КДБ. І нібито в Ленінграді на пероні його зустрічав броньовик...

«Врятувати мене може тільки відкриття світового значення»

Коли десять років тому ми розмовляли з його дружиною Вірою Данилівною, я поцікавилася: чи правда про броньовик? «Це байки, — відповіла тоді Віра Данилівна. — Коли він знайшов пектораль, усі одразу зрозуміли, що це шедевр. Борис розіслав телеграми в усі кінці. Жили вони в готелі «Юність». І часто згадували — чомусь зовсім не було страху, що пектораль украдуть. Вона лежала у мішку десь під ліжком. Потім виділили міліціонерів. Ті охороняли не тільки пектораль, а й Товсту могилу. Везли її не в Москву, а в Київ, і також у супроводі міліціонерів. Казали, що у потязі Борис надягнув пектораль на себе, щоб не поцупили. Я про це його не питала, але думаю, що навряд чи. Коли вони привезли пектораль, Бориса запросили в президію АН України. Там організували виставку знахідок. Прийшов і Петро Шелест. Йому й кажуть: ось у Мозолевського навіть квартири немає. Шелест звернувся до Бориса Патона. Той одразу — треба дати Мозолевському квартиру. І отримав він одразу трикімнатну на проспекті Науки».

Коли це сталося, Борисові Мозолевському виповнилося 35. Позаду було... 13 років життя і роботи у кочегарці. Він навіть не числився у штаті Інституту археології, оскільки вважався неблагонадійним. Іншими словами, дисидент, який міг із дня на день піти слідом за товаришем Василем Стусом («Василиком моїм», як називав його Мозолевський). Ось тут його справді врятував випадок чи доля.

Наприкінці 60-х біля міста Орджонікідзе Дніпропетровської області почали масово розробляти кар’єри. Археологи намагалися встигнути максимально швидко дослідити скіфські кургани, які планово знищували. Штатних археологів бракувало, запросили позаштатних. Так Борис Мозолевський почав їздити в експедиції. Товста могила стала першою експедицією, яку він очолив офіційно.

Пізніше Борис Мозолевський напише: «Коли зашморг мав уже зовсім зійтися навколо моєї шиї і мені світило на кілька років поміняти клімат, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення». І таким дивом стала царська пектораль. Вона була незапланована. Вона була вимріяна, вистраждана... «Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом», — згадував він...

«Тоді я не знав, що я українець»

До речі, археологією Мозолевський зацікавився не одразу. Його вабило небо. Щойно дозволив вік, вступив до льотного училища, але в 20 років непочатий політ закінчився. В результаті першого повоєнного скорочення Збройних Сил Мозолевський потрапив за борт льотного училища і в пошуках роботи опинився на Київському заводі залізобетонних конструкцій. І якби не відрахували, хтозна, як склалася б його доля... А так на заводі його поставили возити щебінь. А оскільки помітили, що хлопець активний, то призначили секретарем комсомольської організації. А на такому заводі яка була комсомольська організація? Ніяка. І Мозолевський почав шукати правду. «Начальство побачило це і подумало: нащо нам такий борець? І його не тільки усунули з секретаря, а й із комсомолу ледве не виключили, — згадувала Віра Данилівна. — Бориса підвели до того, що він написав: «Свободен я, и я имел в виду и вас, и ваш ЦК, и вашу партию».

Так Борис Мозолевський опинився в заводській кочегарці. Міг спитися, а натомість вступив на заочне відділення історико-філософського факультету КДУ імені Т. Шевченка, писав вірші. Спочатку російською. Вони завели його до шістдесятників і накрили ковпаком КДБ. Товаришів арештовували, за ним стежили, на роботу не брали... «Аналізуючи пройдений шлях, мушу визнати, що я народився в сорочці, — писав пізніше Мозолевський. — За всі свої одкровення тих часів я заплатив лише 13 роками кочегарства».

Чому писав російською, а потім перейшов на українську? «Коли його про це запитували, він жартома відповідав: «Бо я тоді не знав, що я українець», — розповідала Віра Данилівна. — Коли він знайшов оцю пектораль, то сприйняв її як диво, як подарунок рідної землі. А степ він любив безмежно: у ньому він народився (в буквальному розумінні слова), у ньому жив (степ починався одразу за їхньою хатою)... І як людина емоційна він вирішив, що це сама рідна земля послала спасіння. І тоді він задумався: а хто ж я такий? Я — син своєї землі. А пишу російською? Ось тоді він свідомо перейшов на українську. Це було нелегко. Він дуже багато працював над собою. Після пекторалі Бориса зарахували до Спілки письменників. Він розумів, що там йому не потуратимуть. Він дружив із Миколою Вінграновським, дуже шанував Василя Стуса, Ліну Костенко... А в спілці бував наїздами, коли повертався з експедицій. Казав: «Я у них хліба не відбиваю». А коли Борисові почали дорікати, що він погано знає українську, то обклався словниками і практикумами», — розповідала Віра Данилівна.

Сам Мозолевський своє рішення пояснив у статті «Шлях до себе». «Було мені 15 років, коли я, закінчивши сільську семирічку, вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних сил. Як пишалися ми своїм призначенням, якими дорослими відчували себе! І понад усе вірили своїм золотим наставникам — учорашнім переможцям, вірним лицарям нашого народу... А вони вчили, що завтра наше покоління вже житиме за комунізму, всі нації при цьому мають злитися в одну, отже, що швидше позбавимося ми будь-яких національних чуттів, то краще буде і для нас, і для народу нашого... Так поволі забув я, і хто я, і звідки, став думати і писати російською. І, можливо, ніколи й не згадав би про своє походження, коли б пряміше склалося моє життя». Однією з причин «мовного перевороту» Борис Мозолевський назвав також події серпня 1968 року, коли було розчавлено Чехословацьку весну. «Допоки кожен народ осоружної імперії, котрий «з’єднала великая Русь», зокрема й російський, не буде відповідати за свої вчинки самостійно, не зможе зазнати щастя й Росія, — писав він. — Усі мої подальші твори вже не могли не писатися мовою, якою мені не сором було спілкуватися з земляками».

Золота скіфська пектораль стала тільки початком. Під час усіх наступних експедицій в усіх курганах, які досліджував Мозолевський, вдавалося знайти щось цінне. «Це дратувало: всі копають, а він знаходить. Ніби з землі сипалося. Мені розповідали історію, як було знайдено знамениту чашу з Гайманової могили. Експедицією керував Василь Бідзіль. Борис там був рядовим працівником. І так сталося, що він провалився ногою в нішу, де й було заховано чашу», — розповідала Віра Данилівна. Хоча, можливо, останнє теж одна з легенд, якими оповите життя цієї людини.

Його знахідки стали основною Музею історичних коштовностей України.

Скіфську пектораль виставляли в провідних музеях світу на кількох континентах. Сам Мозолевський до кінця життя був невиїзний. Єдиний раз, незадовго до смерті, його випустили до Фінляндії.