Мал. Миколи КАПУСТИ.

Я втомився від міста, від метушні, від людей. Мої старі стіни заіржавіли, а фари вже майже не працюють. Я весь обписаний і засмічений усілякою рекламою та брудом. Через мої вікна вже не можна побачити світ, на них видряпали якісь іноземні слова. Не знаю, що вони означають, але хлопці, котрі їх написали, сказали, що так буде класно.

Я старий, а мене ніхто не жаліє! Та й навіщо? Я ж звичайний громадський транспорт, який, коли зламається, піде на металобрухт. Принаймні так планує керівництво. Думаю, довго чекати не доведеться. Все життя мене тільки використовують, проте ніхто за стільки років не додумався пофарбувати, щоб хоча б не так впадала в очі моя старість та убогість. Інші трамваї доглядають, а в мене тільки двічі на місяць миє підлогу стара тітка Валя. Я їй дуже вдячний, адже вона могла й відмовитись від цієї роботи. Здається, що тільки вона мене і любить. Іноді прийде до мене, сяде біля кабінки водія і почне співати якусь пісню, жаліється мені на долю, навіть плаче... Я її розумію, адже знаю, як це —бути самотнім та нікому не потрібним.

Мої будні сірі й важкі. Я задихаюся від люду, мені немає чим дихати. Та кого це обходить? Навіть коли я вже переповнений людьми вщент, вони лізуть і лізуть. А я ж не гумовий! Трамваям теж буває боляче. У моєму випадку боляче завжди. Через це я дуже повільно пересуваюся, за що неодноразово отримував стусанів від завжди чимось незадоволеного дядька Колі, мого водія. Замість того щоб полагодити мене, він б’є! Сам смалить у моїй кабіні, як паровоз, а в мене астма...

Якщо будь-який інший працівник може звільнитися через важкий робочий графік, я не маю на це права. У моєму салоні п’ять років тому прибили табличку «Права пасажирів, водія та кондуктора». А про мене там жодного слова! Немає в мене прав, зате обов’язків хоч відбавляй. І за що мені таке «щастя»? І таке життя?..

Учора мені виповнилось 35 років, хоча на вигляд усі 135! Як завжди, зранку дядько Коля привітався стусаном, і ми поїхали містом перевозити люд. Увечері я втомлений повернувся додому. «З днем народження, Сєня!» — тихо привітав я себе. Таке ім’я мені подарувала тітка Валя на мій 30-й день народження. Ну що ж, черговий болісний день минув. Хоча чому я радію? Завтра все це повториться знову, і так до кінця життя. Залишається сподіватися, що воно не буде довгим, а в наступне я прийду кимось іншим. Наприклад, людиною... А що? Я теж хочу пожити в своє задоволення.

Катерина МЕДОВНИК

(Юн-прес).

Київ.