Родина Мельників біля своїх виробів.
Родина Сергія та Ірини Мельників переїхала до Чигиринського району у гарячу фазу російсько-української війни, у 2014-му. Довелося залишити у Слов’янську квартиру, невеликий керамічний цех, на обладнання якого працювали не один рік. Взяли із собою синів-школярів, найнеобхідніші речі й прибули у село Боровицю.
Переселенців одні люди зустріли привітно, інші — байдуже. Та все ж завдяки сільській раді сім’ї виділили під житло приміщення колишньої аптеки, допомогли адаптуватися.
Знайшлася будівля й під керамічне виробництво. Місцева кооперація погодилася виділити в оренду споруду, яка давно не використовувалася. Сергій Мельник, не покладаючи рук, працював, щоб довести до ладу холодне житло, відремонтувати занедбане приміщення заготпункту.
— Спочатку орендодавці брали з нас невеликі кошти, — ділиться Ірина. — Та через рік суму значно збільшили. Згодом — ще більше зажадали. Потім заявили: або ми викуповуємо приміщення, або з нами розривають договір оренди.
Мельникам шкода було залишати свою гончарню. Вклали у неї чимало сил, енергії та й коштів. Ірина почала навчати місцевих дітей гончарства. Однак вибору не було. На придбання будівлі у сім’ї не вистачало грошей. Сини, Максим та Ерік, закінчували школу, й потрібно було думати про їхнє майбутнє.
— І тоді ми зважилися ще на один переїзд, — продовжує Ірина. — У нас на Чигиринщині з’явилося чимало друзів, серед них і майстри народної творчості. Ось вони й підказали нам, що у колишньому козацькому сотенному містечку, а тепер селі Медведівка, є підходяще для виробництва кераміки приміщення. Це контора колишнього колгоспу. Вона хоч і після пожежі, в аварійному стані, та, доклавши зусиль, можна навести там лад.
Так родина Мельників опинилася у Медведівці. Для житла винайняли будинок й розпочали ремонт споруди, вік якої, як з’ясувалося, понад сто років. Щоб допомогти батькам обжитися на новому місці, Максим з Еріком навіть не поїхали після школи вступати до обраних ними навчальних закладів. Тільки тепер, коли виробництво кераміки налагоджено, хлопці вирушать у дорогу. Максим мріє стати курсантом Одеської військової академії (у майбутньому, каже, розвідником), а Ерік поїде на Івано-Франківщину вчитися тонкощів декоративно-ужиткового мистецтва. Школу молодого гончаря він уже пройшов у своїх батьків. Уміє виготовляти глечики, миски, кухлі, куманці й навіть художні вироби.
— У зв’язку з витратами на поїздки та навчання синів, — зауважує Сергій, — ми не можемо зібрати грошей на перекриття даху будівлі, на ремонт усього приміщення. Працюємо у поті чола, але, мабуть, й цього літа не вдасться довести до ладу ту напівзруйновану контору...
Тим часом Ірина налаштована оптимістично. Вона вірить, що знайдуться люди, які їм допоможуть. І тоді вона відкриє центр народних ремесел, вестиме гуртки гончарства для місцевих школярів та всіх охочих. Хоче, щоб у їхньому центрі збиралися гончарі, вишивальниці, народні маляри, майстри лозоплетіння...
Може, й справді, гуртом допоможемо здійснитися Ірининим мріям? Разом звершимо добру й корисну справу? Спробуймо.
