Олександр Симчишин з дружиною та дітьми.

Батько і три сини — це вже невелика родинна футбольна команда.

Хмельницький міський голова Олександр Симчишин належить до тих політиків, хто нині у тренді: це те молоде обличчя, яке не набридло виборцям довгою партійною і політичною історією, кого важко звинуватити у тому, що був чиїмось протеже, і кого навіть відвертим опонентам не вдається запідозрити у корупції чи будь-яких сумнівних справах. Як вдалось збудувати доволі успішну кар’єру? І чи вистачає статків, щоб утримувати велику родину і виховувати трьох синів?

— Олександре Сергійовичу, звідки ви взялись у Хмельницькому, де і з ким брали старт у житті?

— Я народився у селі Йосипівка, що розміщене буквально на околиці райцентру Стара Синява. Коли мені було років п’ять, сім’я переїхала до селища місцевого цукрового заводу, але це практично не змінило наш спосіб життя, мало того, батьки і досі живуть там же і так же. Ми з братом виховувались у родині, де тато був технарем, а мама — гуманітарієм, і це певною мірою позначилось на нашій різносторонності. Але якихось особливих умов, спеціальних занять не було. Дякую батькам, що вони просто завжди намагались залучати нас до роботи, своїх справ, і це стало досвідом на все життя.

Тато був цукроваром, працював інженером, потім займався районною тепломережею — словом, завжди на посадах, пов’язаних із технікою і виробництвом. Змалечку і я бував із ним на заводі, крім того, чув розмови дорослих про те, як вони працюють, вирішують ті чи інші питання. Разом із батьками щось будували, майстрували, порались у городі... Може видатись дивним, але тепер, коли як міський голова перевіряю роботу котелень, буваю на різних виробництвах, відвідую будмайданчики, я з легкістю орієнтуюсь у багатьох технологічних процесах. Думаю, тут спрацьовує саме той дитячий досвід спілкування зі старшими.

Мама — вчителька української мови та літератури. Пам’ятаю, коли ми опинились в одній школі, поповзло чимало розмов: мовляв, учительському синкові тепер відмінні оцінки посипляться. От тільки не знаю, чи мама ставилась до кого-небудь прискіпливіше і вимогливіше, ніж тоді, коли кілька років викладала у мене.

А загалом шкільна наука давалась легко, я був старанним учнем. Спочатку дуже подобалась математика, і навіть думав вступати до політеху. Але потім захопився історією. Надихнуло ще й те, що був переможцем олімпіад із цього предмета. Ось так і став студентом-істориком Кам’янець-Подільського педуніверситету.

— Для багатьох політиків колись це була традиційна освіта.

— Можливо, але ні тоді, ні довгий час після закінчення навчання я взагалі не думав про політику, мало нею цікавився. Мені хотілось займатись науковою роботою. І моя викладацька діяльність в університеті мала бути певним кроком на шляху до цього. Пишаюсь тим, що неодноразово студенти називали мене кращим викладачем, хоча, як на мене, я був доволі вимогливим. Робив те, про що мріяв, і сподівався: це — на все життя.

— То як же відмовились від улюбленої справи?

— Не знаю: чи обставини, чи просто випадок. Чи так мало бути. До речі, знання історика дуже згодились. Адже тоді я досліджував діяльність парторганізацій, що існували сторіччя тому: як утворювались, як фінансувались, яку мали структуру... А потім це перенеслось у моє життя. Хоча до помаранчевої революції був абсолютно аполітичною людиною. На Майдан вийшов із цікавості. Але що більше спілкувався з людьми, аналізував суспільні процеси, то більше переконувався: і я маю бути всередині цих процесів. Тому участь у наступній революції уже була для мене цілком осмислена й усвідомлена.

— Пам’ятаю, коли ви вперше стали депутатом міськради, до вашої фракції свободівців чимало колег ставились із насмішкою, не сприймали всерйоз.

— Саме так і було. Хоча потім багато хто пошкодував про це. До речі, чимало хто із недоброзичливців сподівався, що я завалю роботу заступника голови ОДА з економічних питань, коли після Революції Гідності був призначений на цю посаду. Але все склалось по-іншому. Загалом із дитинства мені завжди хотілось бути першим, кращим, мати найвищі оцінки, найліпші результати. Коли щось не вдавалось — дуже переживав, але рук не опускав. Очевидно, і це відіграло певну роль у моїй кар’єрі.

— Вона була несподіваною для вашої родини, батьків?

— Так. І для мене, певною мірою, також. Але тепер відчуваю величезне задоволення від того, що роблю для міста. Я не можу назвати себе трудоголіком, але мені подобається діяти, рухатись вперед, придумувати щось нове. А коли бачиш, що це йде на користь людям і місту, — то хочеться ще більшого. Хоча робота в певному сенсі віддалила мене від родини. У нас троє синів, і я інколи шкодую, що не можу проводити з ними стільки ж часу, як батько зі мною в дитинстві. Хоча ми з дружиною і намагаємось, щоб у нас росли правильні, а не якісь «зіркові» діти. Найменший Ростик ходить у звичайний дитсадок, старші Сашко і Святослав — у звичайну школу. Саша наступного року буде випускником, і ми з дружиною даємо йому можливість самому обрати шлях у житті. Як і кожному з них — бути самим собою, хоча всі вони абсолютно різні за характером.

— Усім завжди цікаво, в якому достатку живе міський голова, скільки заробляє, на що витрачає гроші...

— Я дуже невибагливий у побуті, і ми звикли жити на те, що заробляємо. Коли переїхали до Хмельницького, жили і в родичів, і на зйомних квартирах 13 років. А потім взяли ділянку і почали будувати свій дім. Це наше спільне з дружиною дітище, бо ми разом усе планували, креслили, все обдумували, багато чого робили своїми руками.

Ми звикли покладатись один на одного. Коли одружувались, мені було 22, дружині — 18. На запитання, чи не зарано створюємо сім’ю, мій батько відповів: «Тут не буває рано чи пізно. Головне — щоб це була твоя половина на все життя». А повною мірою всю відповідальність за сім’ю відчув, коли народився старший син — це повністю змінило життя і погляди на нього.

— Вам одному доводиться утримувати доволі велику родину. Грошей вистачає?

— Треба жити так, щоб твої потреби не перевищували твої доходи, і тоді на все вистачить. Як міський голова отримую хорошу зарплату — за рік реальні доходи становили приблизно 400 тисяч гривень. Думаю, для багатьох українців це омріяна планка. А щодо витрат — то вони помірні. У мене ніколи не було брендових костюмів чи годинників —досі одягаюсь на наших хмельницьких базарах і про інше не думаю. Щодо гастрономічних звичок нашої родини, то вони теж доволі прості. За продуктами ходимо на ринок і у магазини. Щоправда, до цього часу всіляку городину нам привозять батьки — просто хочуть побалувати своїм домашнім, екологічно чистим. Донедавна і ми допомагали їм працювати на городах, хоча, зізнаюсь, останні три роки цього не робимо. І це тільки через брак часу.

Моєю улюбленою стравою багато літ поспіль залишається плов. Кілька разів на рік я його готую для всієї родини, і виходить дуже смачно. А щодо відпочинку, то наша сім’я не зраджує українським пляжам. Багато хто вже просто сміється з мене, що я не побував хоча б на турецьких курортах, але я люблю Одесу, і з задоволенням кожного року ми проводимо відпустку саме там. Напевно, єдине, що хотів би змінити у своєму майновому стані, то це нарешті купити машину.

— Невже у вас досі не було авто? Чи користувались службовими?

— Так, для роботи є службовий транспорт. Оскільки я майже весь час провожу на роботі, то його і вистачає. А щодо особистого, то колись тато подарував мені свого старенького «жигулика». Але чесно сказати, їздити на такому раритеті, котрому скоро вже півстоліття, не хочеться, та й незручно якось. Тож я віддав його батькові назад. Нова машина — це вже просто життєва необхідність для сучасної людини. Тому, обираючи марку, думатиму насамперед про функціональність і доступну ціну. Це правило стосується більшості речей і покупок.

— І що, ніколи не було ніяких спокус? Не таємниця: посада міського голови для багатьох залишається бажаною саме через те, що вона відкриває шлях не тільки до влади, а й до великих грошей.

— Це правда. І я неодноразово відчував це на собі, коли за ті чи інші рішення пропонували певні суми. Кажу цілком відверто: ніколи не спокушався на такі гроші. Це моє внутрішнє переконання. Хоча проходити через мідні труби не так уже й легко, але хочу, щоб воно назавжди збереглось зі мною.

— Не пошкодуєте колись, що не скористались такими «можливостями»?

— Думаю, ніколи. Якщо в моєму житті з’явився шанс очолити місто, то варто скористатись ним достойно! До речі, знаю чимало міських голів (і українських, і європейських), котрі дотримуються таких же принципів і при цьому роблять багато корисного для своїх міст. І всім би хотілось, щоб це був не виняток, а правило у нашому житті. Тоді і жили б усі по-іншому.

А певні сумніви та розчарування, звичайно, є. У мене вони здебільшого пов’язані з кадрами. Подобається, коли людина запалюється своєю роботою, щось пропонує, робить. Готовий простити їй помилку, але не вибачаю бездіяльності. До речі, як і собі.

А загалом побажав би кожному робити у житті те, що хочеш і можеш. Тоді і результати будуть добрими.

Хмельницький.

Фото зі сторінки Олександра Симчишина у Фейсбуці.