Антивоєнні пікети в Москві на підтримку українських заручників.

Фото групи «Сенцов. Обмен. Сегодня и ежедневно».

Від багатьох росіян я чула, що Україна — це любов, яка освячена свободою. Вони щиро підтримують нашу боротьбу з «московською чумою» і багато хто з них ще й досі захищає нашу незалежність на сході України або посилає гроші нашим хлопцям на фронт для якнайшвидшого закінчення війни. Є люди, які постійно отримують штрафи, арешти і справжні строки, просто мирно виходячи на вулиці Росії й розповідаючи своїм друзям і перехожим, що не українці напали на українців... А про те, що справжнє зло — в Кремлі. Цих сміливих росіян — мільйони. Серед них була й активістка з прав людини із Санкт-Петербурга Олена Григор’єва. Маленька смілива жінка, серце якої перестало битися декілька днів тому. Серце, яке відчайдушно любило Україну. І ця любов назавжди залишиться взаємною.

Олександр Соловйов (Москва, незалежний кандидат у депутати, глава Московського відділення Партії Змін):

— Надворі 2019 рік, а слова «ми з українцями братній народ» перетворили на те, на що з роздратуванням реагують українці, справедливо зазначаючи, що брати одне одного не бомблять. Росіяни реагують на ці слова по-різному. Комусь соромно за те, що відбувається на сході України, хтось просто промовляє: «ну ясен, что братья», але не замислюється про війну, а хтось каже, мовляв, так, брати, але навіщо ж вони Майдан улаштували (і ще гірше — додають що-небудь про американців).

Дорогих мені українців я попросив би не тримати ненависті до останніх. Я сам багато років злився на таких людей, але я проживаю в Росії й бачу, що силу пропаганди недооцінювати не можна. Цих людей введено в оману, вони в буквальному значенні одурманені. Пропаганді може піддатися навіть розумна людина. Щоразу, коли хтось захоче вам сказати, що всі росіяни однакові, наведіть їм дуже простий приклад. Брехлива пропаганда раніше дуже любила розділяти Росію на 86 і 14 відсотків, де нібито лише 14 відсотків проти Путіна. Звісно, це брехня, його ненавидять значно більше людей. Але навіть якщо відштовхуватися від цих цифр, то 14 відсотків Росії — це 20 мільйонів людей. А 20 мільйонів людей — це майже половина України. Тому не варто скидати з рахунків навіть ці 14 відсотків, яких насправді, звісно, набагато більше. Взагалі нікого не потрібно скидати з рахунків.

Я щиро радий, що українці просто взялися за своє життя й почали намагатися змінювати його на краще. Я не слухаю нікого, хто каже, що Україна не може більше витримувати жодних експериментів і їй потрібен лише якийсь один шлях. Не потрібен! Українцям видніше. Такі люди навіть не розуміють, що в України нині є головне, чого немає в Росії, — право вирішувати. Навіть якщо рішення народу будуть помилкові, то навіть це добре для майбутнього. Тому що народ звикне до простої і правильної речі — до відповідальності за свій вибір. Спробують раз, спробують два, наб’ють гулі, але зрештою зроблять! Зроблять краще за всіх і насамперед для себе, для свого народу, своєї країни. Як і повинно бути.

Що стосується війни, то я можу лише сказати, що навіть у страшному сні не міг уявити, що нас доведуть до того, що російські солдати розміщатимуть світлини на своїх танках з території України, де вони не на навчаннях, а на війні. З українцями.

Усе це відбувається із простої причини — самодурство старика, що втратив розум, на прізвище Путін. Через комплекси одного незначного чоловічка, через його ставлення до України як до недокраїни, що не має права на самостійне існування, загинули тисячі людей. Ця людина належить до безнадійно збіглого минулого, він запекло тягне в це минуле всю країну й намагається зупинити те, чого не зупинити, — розвиток і час. З його вини у відносинах наших країн нині колосальна прірва, яку відновлювати буде дуже важко. Я певен, що в Росії зміниться влада і нам потрібно буде це розгрібати, але я знаю, що є величезна кількість росіян, які докладуть до відновлення довіри всіх своїх зусиль.

А сам я маю до України й українців винятково теплі почуття. Для мене Україна завжди асоціюватиметься із хлібосольністю, гостинністю, неймовірно смачною й натуральною їжею, рідною природою, родючими полями. Не знаю, чи будуть сприйняті мої слова за сексизм, але українські дівчата для мене — одні з найкрасивіших у світі. Уже пробачте, не міг цього не відзначити, особливо, як холостяк.

Я й сам на якусь невелику дещицю українець, просто ми з батьком усе ніяк не можемо порахувати, на яку саме.

І найголовніше. Українці — це любов. Це просте й відкрите ставлення до зовсім незнайомих людей. Це те, чого нам точно можна й потрібно повчитися у вас!

Андрій Юров (Петербург — Воронеж, міжнародний правозахисник):

— За українським Майданом я не просто стежив, а опинився наприкінці листопада 2013 року в Києві на великій конференції правозахисних і громадських організацій усього регіону ОБСЄ. І після жахливої ночі з 29 на 30 листопада (коли побили студентів) значна частина учасників конференції вирішили замість засідань долучитися до практичної роботи — в допомогу українським правозахисним організаціям. Так 30 листопада виникла Міжнародна група правозахисників із ситуації в Україні / МГП [int HRD group on UA], і за підтримки міжнародних правозахисників виникла київська ініціатива Євромайдан-SOS. У рамках МГП було організовано спостереження за масовими акціями 1 грудня 2013 року.

Потім — у рамках Міжнародної групи правозахисників разом з українськими колегами — багато разів був у Києві та інших регіонах України, включаючи Донецьк, і багато бачив на власні очі, включаючи «тітушок», насильство, погрози активістам і багато чого іншого. І так аж до 9 лютого 2014-го, коли «режимом Януковича» просто після прильоту в аеропорт Бориспіль був депортований до РФ [заборону знято вже новою владою України 25 лютого 2014-го]. Також разом із міжнародним «Меморіалом» організовували до РФ візити українських правозахисників для розповіді про реальну ситуацію в Україні, щоб був хоча б якийсь канал інформації, що просочується крізь офіціозну російську пропаганду.

У Криму я опинився рано вранці 27 лютого 2014 року — одразу після дозволу знову в’їжджати в Україну — у рамках роботи все тієї ж Міжнародної групи правозахисників [МГП] із ситуації в Україні, багато спілкувався із кримськотатарськими й українськими активістами, незалежними журналістами, правозахисниками, представниками міжнародних організацій...

А 5 березня 2014-го, коли стало зрозуміло, що ситуація досить серйозна, ми ухвалили рішення щодо формування — з ініціативи МГП — окремої Кримської польової місії із прав людини [КПМ], керівником якої я й став. І перший свій візит у Крим перервав 12 березня, напередодні так званого «голосування».

Бачив багато чого й мав інформацію дуже багато про що, в тому числі 1 березня зробив заяву про прийняття Радою Федерації РФ рішення про введення військ в Україну на підставі неправильних даних, а після цього — на підставі мого повідомлення — вийшла дивна заява членів Ради із прав людини (РПЧ) РФ про неприпустимість такого рішення парламентом РФ. Звичайно, анексія абсолютно незаконна з погляду міжнародного права. Але більшість росіян у захваті від словосполучення «Крим наш». Проте це дуже складне питання. І про «релікт» імперського мислення в багатьох росіян, і про пропаганду, в тому числі мілітаристську, з осені-1999, і про «веймарський синдром» [як у Німеччині 1930-х], і про слабкість правозахисного, антивоєнного й громадянського рухів у сучасній Росії, і про «прості відповіді» на запитання, як пишатися своєю країною, можна писати довго...

Якщо говорити про сьогоднішній день, то, мені здається, ми можемо впливати на ситуацію, ми можемо впливати на усвідомленість громадянських акторів і ми можемо пропонувати «спільне майбутнє» — не для України і Росії, ні! — спільне майбутнє для Великої Європи!

Будь-які сусіди можуть жити у мирі — як мені здасться — тільки із двох причин:

— їм набридло ворогувати і є пряма вигода у мирі й взаємодії [це далеко не завжди працює],

— у них є велика спільна мета, набагато більша і важливіша, ніж просто теперішня вигода: єдиний простір верховенства права і прав людини, протистояння зміні клімату, солідарність з іншими континентами й подолання нерівності країн, подолання гендерної нерівності й боротьба з домашнім насильством, подолання колосальної соціальної нерівності тощо — хоча б у рамках регіону Рада Європи / ОБСЄ.

Якщо в громадянських суспільств з’являться такі спільні цілі, рано чи пізно, війна й ворожнеча стануть неможливі.

Українцям пораджу залишатися громадянами, не підданими — відповідати за свою країну, навіть за дії влади, які часто не ідеальні... І не забувати, що будь-яку владу, навіть найкращу, необхідно завжди контролювати. Інститути постійного громадського контролю часом значно важливіші, ніж найдемократичніші й найпрозоріші вибори.

А ще — побажати сил і великодушності!

Андрій Луковський (Сибір, Барнаул, фотокореспондент):

— «Слава Україні! Героям слава!» Ці слова стали не тільки вітанням українських патріотів. Для мене, людини, що мешкає за тисячі кілометрів від України, у світлі подій останніх років, — це девіз Свободи. Девіз країни, яка бореться з ворогом, стікаючи кров’ю, і платить високу ціну Свободи життями своїх синів і доньок. Страшна ціна Матері, яка посилає своїх дітей захищати Батьківщину. Я схиляю перед цією країною, її громадянами, які за короткий час зуміли скинути злодійський режим, відстояти своє право на самовизначення й провести чесні вибори. Люди, АТО це не боротьба із внутрішнім сепаратизмом. Це битва набагато масштабніша. Битва між силами Світла й Пітьми. І моє серце з вами.