Це вже не перша Лазебникова книжка схожої тематики. Зрештою, з вибором теми все здається зрозумілим. Адже автор усе життя мав справу із закордонними українцями — майже двадцять літ працював на українському радіо, у редакції мовлення на закордон, потім тривалий час був одним із керівників Товариства зв’язків з українцями за межами України, а в нашому МЗС очолював Управління країн Співдружності Незалежних Держав.
Отже — фахівець, чоловік компетентний. Ось він пише: «На земній кулі все менше залишається місць, не заселених українцями. Якби території їхнього залюднення на карті планети позначити нашими національними кольорами, то синьожовтий квіт заповнив би всі континенти, включно з Антарктидою. Географія проживання закордонної гілки українського етносу є однією з найширших у світі — більш як у ста країнах зафіксована присутність людей нашого роду».
Для Лазебника цей пасаж — не красивий публіцистичний образ, а констатація факту.
Втім, тема для книжки здається і вдячною, і водночас ризикованою. Бо це те, про що ми нібито вже «все знаємо». Про це немало написано, і академічно, і популярно, й кожен охочий та хоч трохи начитаний співвітчизник може знайти в Інтернеті потрібний фактаж і козирятиме ним при нагоді: мовляв, наш Ігор Сікорський навчив американців конструювати вертольоти, а наш Юрій Дрогобич був учителем Коперника, а наша Анна Ярославна — королевою Франції і т. д. і т. п.
Чим Станіслав Лазебник відрізняється від таких ерудитів? Ось чим: ті, про кого він пише, — його добрі знайомі або навіть друзі. Це звільняє автора від необхідності робити своїх героїв екзотичними. Йому вистачає особистого, а не вичитаного знання про цих людей.
Він, звісно, володіє статистикою, але не забуває, що від неї часом приховане саме найважливіше, індивідуальне, бо — «хіба може потрапити під офіційний кількісний облік самотня жінка з бразильських джунглів у штаті Парана, Марія Каняк, яка, живучи за півсотні кілометрів від найближчого поселення, аби не забути рідну мову, сама з собою цілоденно в тих нетрях розмовляє українською».
У цій цитаті — притаманна Лазебникові увага до деталі, в якій сховане ціле явище. При тім, що стиль його в цілому стримано-сухуватий — саме отакі деталі, розкидані по всій книжці, роблять її привабливою. Ті деталі кортить переказувати. Як-от про Михайла Торченка, родом із Тернопільщини, який у перші свої емігрантські роки в США заробляв тим, що мив вікна хмарочосів. А позаяк боявся висоти, то для хоробрості співав сороміцьких коломийок. Дипломати визирали з 38-го поверху будівлі ООН — хто там співає під вікнами?
Деякі з тих деталей майже неймовірні. Ось улюбленець автора, Мирослав Гнатюк, будучи під час війни одним з очільників ОУН в Австрії (а гітлерівці переслідували оунівців), для конспірації вступив до Віденської консерваторії. У художньому творі це здавалось би вигадкою. Але це — правда! При тім Гнатюк таки співав як професіонал, хоч основний його фах — хірургія і психологія (таку універсальність знайдеш хіба що в кіно про супергероїв, і то не повіриш).
Справді, кілька отаких сюжетів із книжки Станіслава Лазебника могли б лягти в основу фільмів чи телесеріалів. От хоча б про футболіста Олександра Скоценя, який (ще «за Польщі») починав кар’єру в українській команді у Львові й не захотів перейти до престижного варшавського клубу («Я граю там, де мені моя честь наказує»). Втім, долю не обіграєш — після 1939-го виступав навіть за московське «Динамо», потім за київське (воно тоді належало до відомства НКВС — спробуй відмовитись!). Пізніше, в еміграції, і за словаків грав, і за французів (у кінці 1940-х років названий кращим центральним нападником Франції), а за океаном, у 1950-х, мав титул кращого футболіста Канади.
А ось сучасніший пригодницький сюжет — про лідера українців Бразилії Вітторіо Соротюка. Його дід емігрант-українець, а сам Вітторіо народився в Латинській Америці. Українську мову вивчив уже в зрілому віці. В юності, схоже, сповідував ідеали Че Гевари й боровся з диктатурою всюди, де її знаходив, за що сидів у тюрмах і таборах Бразилії і Чилі. Між іншим, одружений із племінницею чилійського президента Сальвадора Альєнде...
Книжка, на перший погляд, здається збірником не поєднаних між собою сюжетів. Але таки є те, що ті сюжети поєднує. Автора цікавлять українці, які стали успішними в інших країнах, і при тім ніколи не забували, що вони українці. А інколи, що найдивовижніше, згадували про це через одне-два покоління. Як от вищезгаданий Вітторіо Соротюк. Або як Маркіян Паславець, родом з емігрантської родини з Нью-Джерсі — успішний бізнесмен, мільйонер(!), який у 1990-х роках залишив США й узяв українське громадянство. Коли почалась війна у нас на сході — пішов воювати рядовим, хоч в Америці був майором рейнджерів. Загинув. Похований на Аскольдовій могилі в Києві.
...Що їх об’єднує? Автор посилається на цитату з Горація: «Ті, хто виїздить за море, міняють тільки небо, а не душу...»
