Москва. Безстроковий антивоєнний пікет за обмін жертвами війни «всіх на всіх».
Фото від групи «СЕНЦОВ. ОБМЕН. СЕГОДНЯ И ЕЖЕДНЕВНО».
Серед топових новин у стрічці знову спливло: родичі російських військових, що загинули під час виконання «службових обов’язків» в інших країнах, судяться з міноборони Росії за грошові виплати. Читаю такі інформації, які вже п’ять років як не новини, і досі дивуюся. Як можна відпустити чоловіка, сина, брата на чужу війну? Чи знають родичі про «службові обов’язки»? І чи в курсі вони, що загиблих не було ні в Сирії, ні в Україні, ні в іншій країні, бо «их там нет».
Посмертні нагороди за вбивства є, похоронки є, труни є, а офіційної історії смерті — немає. Задуматися б. Або хоча б вимкнути телевізор і послухати своїх співвітчизників із багатьох міст Росії.
Лев АПЄКУШИН (Москва, маркетолог-аналітик):
— Грудень 2013-го. Я жадібно ловлю новини з Києва, тому що російські вже давно набридли. Що цікавого може статися в країні, в якій рік тому спокійно прийняли людожерський закон проти дітей-сиріт? І країна майже не ворухнулася. Уже ясно, що нас розбестив нафтовий бум. Незаслужені, незароблені гроші, що звалилися з неба, навіть невеликі (адже більша частина осіла десь там нагорі), остаточно знищили честь і совість у дуже багатьох.
І от я бачу величезну юрбу — ні, не юрбу! — я бачу людей, сотні тисяч людей, нескінченне людське море, яке вихлюпується в цю мерзенну погоду на майдан тільки тому, що цим людям набридла брехня. Тому що вони не готові терпіти, коли об них витирають ноги. Тому що в них є честь і гідність.
І це не якісь далекі австралійці. Це — наші найближчі сусіди, з якими ми багато століть жили в одній країні. Вона росла, зменшувалася, проходила крізь тривалі й страшні війни, крізь ще страшніший «мирний час», змінювалися правителі й режими, але ми залишалися в одній країні. Багато хто навіть був упевнений, що ми — один народ. А тут раптом з’ясовується, що різні це народи.
І я розумію, що я зовсім цей народ не знаю. Хоча в мене дружина — наполовину українка (а мої діти, отже, — на чверть українці). Хоча я й бував там. Боже, як мало я туди їздив, коли була ця можливість! Кілька разів у Крим, пару разів до Одеси, один раз провів відпустку з родиною в Миргороді — місті, куди моя дружина їздила до бабусі дитиною щоліта. І все.
І ось я ловлю новини з України, читаю фейсбучні стрічки киян, я переживаю, я дуже хочу, щоб у них усе вийшло. І я впевнений, що така кількість вільних людей, які не бояться кийків і куль, означає, що вони не можуть не перемогти. І ця впевненість дає мені надію, що таке можливо й на моїй батьківщині.
Але, на жаль, у Москві це розумію не тільки я. Це розуміють і ті, хто ухвалює політичні рішення. І саме в ці грудневі дні вони виносять вирок усій тій багатовіковий спільній долі. Вони вирішують, що треба йти на загострення, на кров, на
хаос, потрібно тло, щоб запустити вже давно підготовлену операцію із захоплення Криму, а там — чого на світі не буває — і взагалі доброї половини «братньої» країни.
І все. Ніколи ми не будемо братами...
Ні, звичайно, історія йде вперед, ніхто ще не зміг назавжди повернути її рух назад. І колись, через багато років ми станемо добрими сусідами. Колись. А зараз я щодня читаю, як у цій безглуздій, розв’язаній моєю країною війні гинуть люди. І я розумію, що в цьому є й часточка моєї провини.
Колись саме союз Московської держави й України повернув спадкоємицю азіатської Золотої Орди в бік Європи. Колись Росія, звісно, повернеться на цей шлях. Колись їй стане соромно.
Дожити б.
Леонід ЦОЙ (Санкт-Петербург, психолог, художник):
— У мене багато друзів і добрих знайомих в Одесі й Києві. Усі вони тепло мене приймали, щедро ділилися нічлігом та їжею, з ними завжди можна поділитися і радостями, і прикростями, ніби вони живуть через дорогу. Їхнє ставлення до мене нітрохи не змінилося після російської агресії, а от я відчуваю сором і провину. Я б дуже хотів, щоб російське керівництво або загубилося назавжди, або, в найгіршому разі, відмовилося від своєї злочинної політики, і зовнішньої, і внутрішньої. Але таке відчуття, що їм там дуже подобається вбивати й мучити людей. Я тішуся, що принаймні цим болем можна поділитися з українськими моїми друзями і знайомими. Бажаю всім нам сил.
Микола АЛЄКСЄЄВ (Москва, економіст, партія «Громадянська ініціатива»):
— П’ять років тому внаслідок Революції Гідності і драматичних подій, що сталися після цього, Україна зуміла відстояти свій європейський вектор розвитку і свою незалежність. Минулі вибори Президента і нового складу Верховної Ради — важливий етап на шляху становлення нової України. Попереду багато труднощів. Будуть нові випробування й помилки. Але дорогу здолає той, хто йде. Прогрес неможливо зупинити. Світ змінюється. Якщо наші країни не дадуть гідну відповідь на виклики сучасності, назавжди залишаться на узбіччі історії. Незважаючи на всю складність і трагізм ситуації, шанси України на щасливий результат високі. Набагато вищі, ніж у Росії.
На величезний жаль, нині наші країни рухаються в протилежних напрямках. Дуже важливо, щоб українці не дали затягти себе в історичну вирву потопаючої вчорашньої імперії, що намагається за допомогою гібридної війни втримати минуле. І нищить усе те добре, що накопичилося за довгі роки нашої спільної історії. У Росії залишаються багато людей, котрі не сприймають агресивну зовнішню політику керівництва нашої держави. На превеликий сором і жаль, наших сил і рішучості недостатньо для зміни ситуації. Але ми всією душею з вами. І таки постараємося зробити все можливе для встановлення миру. І, зрештою, обрати для нашої країни той самий шлях, яким уже йде Україна.
Не втрачайте стійкості й рішучості. Ви побудуєте сучасне цивілізоване суспільство. Україна стане повноправним членом європейської сім’ї народів. Цього необхідно домогтися, оскільки це краща доля для чудового народу Вашої красивої країни. Успіху вам, дорогі українці!
Тетяна ЖДАНОВА (Новосибірськ, працювала в Росгідрометі, технік АНК, обробка супутникової інформації, пенсіонер):
— Я народилася на Волині й виросла в Криму. При мені Крим увійшов до складу України й при мені будували Північно-Кримський канал — його будував мій батько — уродженець Полтавщини, при мені садили сади й виноградники. І сама я працювала під час шкільної практики в полі, на винограді. Була на відкритті каналу. Ми приїхали в голий степ, а покинула я квітучий Крим. З кількох причин я обрала Сибір для проживання: по-перше, клімат — я важко переношу спеку, по-друге, простіше знайти роботу, але про Батьківщину ніколи не забувала. Після перебудови й розпаду Союзу не одразу зрозуміла, що відбувається. Розуміння прийшло після 2008 року, тому в 2014-му одразу визначилася, з ким я, — з Україною. Там залишилися мої рідні.
Я хочу побажати українському народу з гідністю перенести всі негаразди й перипетії смутного часу. Я вірю, що рано чи пізно Україна звільниться від Російської імперії (а вона все так само не федерація, а імперія, тільки в гіршому своєму прояві). І бажаю перемоги в боротьбі за звільнення окупованих територій. І хотілося б швидкої, але це залежить не тільки від України.
Cергей ОКУНЄВ (із Саратова, журналіст):
— Україна останніми роками зовсім випадково стала першою лінією фронту в боротьбі за демократичні та європейські цінності. Є синдром: країна повинна ввійти в серйозну Європу. Думаю, що нині в Україні набагато більше європейського й демократичного, ніж у багатьох країнах, яких уважають справжньою Європою. Останні події в ПАРЄ це доводять. Україна — це Європа, Україна робить великі кроки в бік Європи, Україна бореться в буквальному значенні за своє Європейське майбутнє.
Більше того, змушена боротися зі зброю в руках. І це її виділяє з абсолютним знаком «плюс». Тому Україна — це майбутнє Європи. А не Європа — це майбутнє України.
Із приводу війни на Донбасі я ще писав кілька років тому: Росії не вигідна ця війна, вона не знає, що робити з Донбасом. На Донбасі відбувся такий само псевдореферендум, як і в Криму. На сході України була спроба здійснити таку само окупацію й оголосити, що ті території, які були захоплені «ЛНР/ДНР», — це були території Росії. Тепер мало хто розуміє, що з цим конфліктом робити. Звісно, Росії вигідна уповільнена фаза, як нині, коли активні воєнні дії, як в 14—15 роках, не ведуться. Але там є точка конфлікту, яка Кремлю, безумовно, потрібна для тиску на Україну. Отже, Росія не зацікавлена в ескалації, оскільки це насамперед — гроші. Росію не цікавлять жодні права, але водночас вона розуміє, що Донбас — це аванпост, щоб тримати Україну в напруженні. Тому Росія буде зацікавлена, щоб така уповільнена ситуація залишалася. І жодного визнання з боку Росії Донбасу українським найближчим часом не буде.
Україна нарешті остаточно виходить з економічної ями, яка утворилася в 2014—2015 роках після пограбування країни бандою Януковича й після важкого фінансового удару через воєнні дії й анексію Криму. Нині будь-хто зацікавлений може відкрити основні економічні показники України й подивитися на їх динаміку — майже скрізь ми бачимо зростання. Економіка адаптувалася до жорстких умов війни і кризи 2014 року й тепер вона може показати більш упевнене зростання. Крім того, в Україні абсолютно приголомшливе громадянське суспільство, яке і є на сьогоднішній день гарантом європейського руху країни. Незважаючи на багато проблем, війну, напади на активістів, тиск із боку заангажованих медіа тощо, в Україні зберігаються й розбудовуються великі громадські й громадянські інститути: вони ініціюють законопроекти, контролюють реформи. Громадянське суспільство стало невід’ємною частиною політичного життя в Україні. Нині вже не можна просто домовитися між силовиками й олігархами, не беручи до уваги людей. Такі спроби вже були, і ми знаємо, до чого вони призвели.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
